Анатоль  Олiйник    

 

Анатоль Олійник

 

 

 

Віват, життя

 

 

поезії

 

 

 

Москва

2006

 

 

 

 

 

         Упорядкування  О. А.  Олійника

         Передмова  І. Я. Шишова

        

  До  пропонованої  збірки  поезій  Анатоля  Олійника  увійшли  недруковані  раніше  вибрані  твори  різних  років.

 

Редагування, коректура та  комп’ютерний  набір

Олег  Олійник

Технічний  редактор  Р.  Олійник

 

Підписано  до  друку

Формат  70х100/32  Папір  офсетний

Гарнітура                    Ум.- друк. арк.

Замовлення                 Тираж  200

 

 

 

 

З ШУХЛЯДИ

                   СВІТЛО КОХАННЯ ДАЛЕКОГО

 

 

Ці вірші складено на протязі 1920-х –початку 30-х років минулого сторіччя. Саме тоді (та хіба тільки тоді?), як тепер стало відомо, не лише писати будь-що по українському, а й розмовляти, ба навіть думати, було рівнозначно суворому присудові в українському буржуазному націоналізмі, тобто в найкращому випадку це – арешт, висилка, в’язниця, концтабір і, нарешті, цілковите знищення в найрозмаїтіший спосіб, хоч і промайнула тоді ж блискавицею наскрізь фальшива й лицемірна так звана українізація.

Цю “українізацію” і леніністи, й сталіністи вигадали для того, щоб, по-перше, обдурити український народ, притлумити й приспати спрагу національних патріотів, і, по-друге, виявити тих таки патріотів і, як сталіністи й казали, “взяти на карандаш”, аби потім увесь цей “елемент” винищити впень.

1932-й – 33-й роки, як відомо, стали апогеєм того нищення – 10 мільйонів душ українського населення. Це ціла держава! А вже скільки було зліквідовано нашої інтелігенції (цвіту нації!) за спеціальними постановами, декретами, вказівками й планами, а то й просто без будь-яких планів, лиш за те, що, як Борис Олійник казав, він українець зроду, то це вже доведеться з’ясовувати ще не одному поколінню прийдешніх українців. А скільки нашого люду загинуло на різних і зовсім не потрібних Україні війнах, починаючи з часів скаженого (а по-їхньому – Великого) царя Петра 1? Придивіться:

 

- 5 -

 

 

громадянська війна майже вся палала тільки на теренах України. А кому вона була потрібною? Звісно, - північно-східному завидющому й загребущому сусідові, який і тепер ніяк не вгамується, що втратив загарбане.

І автор цих поезій Анатоль Андрійович Олійник (1902 – 1936) був добре обізнаний з відповідною ситуацією в суспільстві й державі. На той час (легально й нелегально) було вже репресовано тисячі й тисячі людей різних національностей. А українців же, як завжди, - сила-силенна.

А отже, рука таки тяглася до пера! Він знав, чим це може скінчитися, тим паче, що його самого не оминала “злодія рука”, вона на нього чатувала, очікувала слушної хвилини й не поспішала, бо знала, що жертва нікуди не втече, бо де ж утекти з тюрми народів? Та й те сказати - кандидатів на страту було мільйони. 

А молодість, світле кохання в найулюбленішу  Мавку  (лірична  героїня  віршів А. Олійника – І. Ш.), в Україну, рідний народ спонукали братися до пера й виспівувати наболіле вистраждане, як це робили далекі й ближні Олійникові попередники (Данте, Петрарка, Шекспір, Шевченко, Тичина, Рильський, Сосюра та багато й багато інших). Тепер можна сміливо сказати, що в українській літературі є образ Коханої Мавки (не плутати з Мавкою Лесі Українки, хоч певні асоціації тут є), оспіваний А.Олійником, як він є в образах Беатріче й Лаури, оспіваних Данте й Петраркою.

І треба зазначити, що кохання – це світле й натхненне почуття людське, в А. Олійника, також як і в тих таки Данте, Петрарки й Шекспіра, має присмак

 

 

- 6 -

 

 

туги й смутку. Бо кохання без розлуки ніколи не буває, а розлука для нього – майже смерть. І тому крізь щастя закоханого Олійникового ліричного героя весь час проступає туга, а то й сльози:

 

    Знов ти до мене прийшла смутноока,

    Знов ти бажаєш від мене пісень,

    Нас роз’єднало провалля глибоке,

    Далеч тужлива, заплаканий день.

 

Усе б нічого, коли б не той злощасний час, коли творилися ці вірші, якби  не  та  законсервована й заґратована доба сталінсько-єжовських репресій, що їх так рельєфно й зримо відчував Анатоль Андрійович:

 

    Крок за кроком в самотині по руїні я іду.

    Ось ступив уже ногою під горою...Як зійду?

 

І так, перед нами українська поетична лірика, лірика переважно  інтимна й почасти пейзажна і, звісно, громадянська. Громадянської із зрозумілих причин менше, але вона разюча й тверда. Стійка, мов криця. Пейзажі тут суто українські, запашні, соковиті, без найменшого хуторянства:

 

         За містом поле, сніг і вечір

         В жупані синьої імли;

         Підняв тривожно вгору плечі

         І дерев’яні крила млин.

 

Як чітко й коротко сказано: “Підняв тривожно вгору плечі і дерев’яні крила млин”. Так ніби автор цвяхи забиває в дошку, а в душу сипле красу

 

 

- 7 -

 

 

 

українського пейзажу: образи, метафори, порівняння, гіперболи тощо.

Тут і є нагода дещо сказати про Олійникову художню майстерність.

На його віршах, без сумніву, позначилась уся народно-пісенна й писемна класична українська поезія, скажімо, від Павла Грабовського до витонченої і стихійної манери письма молодого Павла Тичини. Тим паче, що А.Олійник не сліпо запозичував, а творчо пропускав прочитане через своє закохане серце й видавав неповторні поетичні зразки, які, на жаль, пролежали нерухомо, тобто без друку, майже століття.

 

         Іду до тебе невідомий,

                   До мене вимріяна в снах.

                   Заходь. Заходьте. Вдома. Вдома.

                   Іде весна. Весна.

 

 А от зразок з манери письма П.Грабовського:

 

                   Годі, синочку мій, годі,

                   Спи, мій маленький, не плач.

                   Татко тобі на заводі

                   Викує срібний калач.

 

Звісно, за доби Грабовського таких заводів ще не було, де б кувалися “срібні калачі”. Але ж ідеться про стиль і метрику, ритм і розмір. А Анатоль Олійник своїми “калачами” якраз і осучаснював традиційну манеру з новим часом, тобто поєднував їх у нероздільне ціле. Так роблять усі справжні майстри художнього слова всього світу.

 

 

- 8 -

 

 

 

І навіть не віриться, що Олійникової (Анатоля) поезії я досі не знав (а воно таки, на жаль, так!), що я вперше відкриваю для себе це воістину небуденне в нашій літературі ім’я. А це тому, що його поезія настільки цілісна й природна  для  нашої  класики, що  ніби він завжди був серед нас.

І ще одне. Поетів на прізвище Олійник в українській літературі є кілька. Можливо, саме тому Анатоля сприймаєш, ніби давно знайомого  автора. Може й так. Тільки тут мушу зазначити,  що  серед  Олійників  Анатолеві належить часова, а отже й просторенева, першість входження в нашу літературу. Це вже потім був сатирик Степан, видатний Борис Ілліч, інші Олійники. Та Анатоль був першим! Нехай це не суттєво для творчої якості, а просто факт, який слід фахівцям знати. Загалові – не обов’язково. Загал мусить насолоджуватися його високою художньою майстерністю. І все!

Тут слід сказати, що Анатолеві вірші системно (в збірках) таки друкувалися й за радянських часів, щоправда, вже після поетової смерті. Зокрема, відомий прозаїк Валентин Речмедін 1971 року написав путнє переднє слово до впорядкованої поетовим сином О.Олійником книжки “Вітрила напнуто”, яка й вийшла того ж року у видавництві “Радянський письменник”. І саме тоді (не лише я) ми всі відчули, що Анатоль Олійник здавна є нашим класиком.

А вже 1998 року в Москві поетів же син Олег Анатольович Олійник із своєю докладною передмовою за власний кошт випустив ще одну батькову книжечку під назвою “Амурова декада”. Наклад першої книжки був 2400 примірників (що не кажіть – держава), наклад другої – 1000

 

 

- 9 -

 

 

 

примірників. Це вже власним коштом. Але тут є такі прецікаві світлини, що ніби пояснюють і прямо таки писану (суто українську!) вроду поета, його милої рідні і осереддя поетової душі – його рідну хату. І тут зрозумієш безсмертного Гете, який стверджував, що поетову музу вповні можна зрозуміти лише побувавши на його батьківщині. А дані світлини неначе наближають упритул нас до поетової батьківщини – праукраїнського містечка Борзни, що на Чернігівщині. Анатолю Олійнику присвячене літературно-художнє видання поета і прозаїка чернігівця Станіслава Реп’яха “А завтра ліс і день”(2002 р.) Літературознавець Анатолій Речмедін написав і 2005 року видав своєрідне дослідження життя й творчості А. Олійника “Чарівний лірик із Борзни”.

От вам і істина, що рукописи не горять, виправдовується лише тоді, коли ті рукописи бережуть такі сини й дочки чи просто добрі люди, як от Олег Анатольович Олійник.

Мабуть саме Провидіння колись підказало Анатолеві Олійнику скласти вірша з процитованою тут строфою “Годі, синочку мій, годі...” Бо його серце, вочевидь, відчувало, що саме він збереже  рукописи й пустить його творіння у світ Божий.

І я переконаний, що читач даної книжки відкриє для себе ціле царство людської краси, української природи, море, а то й океан, якнайщиріших і найніжніших почуттів кохання, побачить, як українці можуть любити в усі віки, коли б вони і де б не жили.

До того ж, кохання в Анатоля Олійника, я б сказав,

 

 

- 10 -

 

 

 

своєю цнотливістю зрідні Шевченковій інтимній ліриці. Там таки дійсно нема “зерна неправди” за собою. В обох жінка – символ божества, поклоніння не тільки перед її вродою, а й перед її святою місією народжувати дитя, продовжувати рід людський. У даному разі рід український.

Доторкаєшся до Олійникової інтимної лірики й ніби на очах чистішаєш душею, коли хочете, стаєш людиною.

І виникає справедливе запитання, чому ж така поезія мало не століття пролежала нерухомо, вдалині від допитливого й спраглого ока читача, так би мовити, провалялася в шухляді? Та ж тому, що були не те що непевні, а прямо таки скажені (сатанинські), як Іван Бунін казав, “окаянні” часи.

На Анатоля Андрійовича енкаведисти буквально полювали. І саме тому йому довелося в прямому смислі втікати до Середньої Азії, в піски, хоч вони його бачили й там. Та смерть природна випередила їх, позбавила ще одного  “кандидата” на тортури їхніх нелюдських мук. 1936-й рік – рік смерті Анатоля Олійника – був у розпалі сталінсько-єжовського людиножерства, про що ми обізнані з преси й численних спогадів мучеників. Отже, можна сказати, що він пішов у вічність вчасно, як би це страшно не звучало тепер.

А тепер, мені здається, нам усім треба пильно  вчитуватися в розмаїту й квітучу поезію Анатоля Олійника, треба ширити його Слово серед спраглих українців, починаючи з дитячих садочків і до похилого віку. Треба, щоб його ім’я монолітно стояло в лавах нашої літератури з іменами таких його сучасників, як П.Тичина, В. Свідзинський, В. Сосюра, Є.Маланюк, Т. Осьмачка, Д. Загул та багато-багато

 

 

- 11 -

 

 

 

 

інших, як українець В. Маяковський казав, “хороших і різних” поетів.

Для мене тут питань немає: Анатоль Олійник – один з найкращих ліриків української поезії не лише 20-х – 30-х років, а на всі віки. Його вірші в шухляді твердо випробував час, і їхнє золото не потьмарилось, а навпаки – засяяло світлом далекого  кохання, як  вічні зорі  в небесному просторі.

 

 

                                      Іван ШИШОВ,

                       Член Національної спілки

                        письменників України

                            М. Москва

 

 

- 12 -

 

 

*   *   *

 

Вітаю вас, сторінки чисті,

Відгомін  серця  ви  мого,

Скалки  любові  променисті,

Вночі  запалений  вогонь.

                   Вітай  і  ти,  дружино  люба,

                   Сторінки  ці - вони  тобі!

                   Вони  не  зрадять,  не  загублять

                   І  будуть  друзями  в  журбі.

Вітаю  вас,  сторінки  білі

Мого  несказаного  “я”,

Мій  трепет  пальців  загрубілих,

У  морі  буднів  мій  маяк.

                   Ведіть  мене  у  тиху  гавань

                   До  берегів  таємних  дум...

                   Пісні,  як  місто  золотаве,

                   Що  ним  я  трепетно  іду.

Ведіть  мене,  мої  самітні

Сторінки  білі,  у  свій  сад -

Втекти  від  буднів  непомітно

І  не  вернутися  назад.

                   Я  вам  повім  мою  тривогу,

                   Мою  любов  і  мрії,  дні,

                   Хвилини  мертвого  й  живого,

                   Що  є  у  серці  в  глибині.

Я  приведу  сюди  Марію

Згадати  в  цих  рядках  мене -

Це  там  ім'я  її  зоріє

Таке  і  просте  й  чарівне.   

 

                                      22 лютого  1930 р.

 

 

- 13 -

 

 

 

 

                                        *   *   *

 

         Просто  і  ясно  почата  основа,

         Трепетно  водить  рядками  рука.

         Хай  як  волосся  у  тебе  шовкове,

                Вийде  тобі  моя  ткань.

         Росяним  ранком  і  синім  серпанком

         Думу  за  думою  серцем  сную.

         Мріє,  Маріє,  моя  полонянко,

         Ти  це  збудила  весну  мою,  юнь.

         Дай  же-но  очі  в  рядках  цих  відбити,

         Ніжно-несказаний  дотик  грудей...

         Певно  в  ворожки  або  в  ворожбита

         Ти  чарувать  научилася  десь.

         Просто  і  ясно  почата  основа:

         Радості  нитка  і  нитка  журбі.

         Квітами,  травами  виросло  слово

         Скріплене  кров’ю,  любов’ю  тобі.   

 

 

                            1  серпня  1931 р.

 

 

- 14 -

 

 

ОСІНЬ

 

         Дрімає  літо.  Сон  неясний.

         Самітня  постать.  Згаслий  сад.

         За  садом  сонце  скоро  згасне,

         І  постать  вернеться  назад.

 

         Зітхнуло  літо.  Серпень - син

         Останні  дні  вже  дожива ...

         Шепоче  тоскно.  Скоро  скін...

         Схилилась  низько  голова.

 

         Шугнув  вітрець,  листочки  в  шелест -

         Та  тихше,  літу  сниться  сон...

         Самітня  постать  постіль  стеле,

         В  душі  надії  сіє  льон.

 

         Спитають  мати: “Що  ж  і  досі

         Немає,  доню,  що  ж  не  йде?”

         Та  заголосить: “Мамо,  осінь -

         Розбила  серце  молоде.”

 

         Замовкла  доня  і  не  просить.

         Прийшла  з  сльозами  осінь  в  сад

         І  розплела  шовкові  коси,

         І  розпустила  жовтий  чад.

 

 

- 15 -

 

 

*   *   *

 

         Іде  до  тебе  невідомий,

         До  мене  вимріяна  в  снах.

         Заходь.  Заходьте.  Вдома.  Вдома.

         Іде  весна.  Весна.

 

         Хай  на  деревах  лопнуть  бруньки,

         Хай  зелень  буйно  потече.

         Дивись,  дивись,  як  став  я  струнко,

         Як  вирівняв  плече.

 

         Ставай-но  поруч  і  зі  мною,

         Горою  груди  дощані.

         Журба  хай  серця  більш  не  доїть,

         Ще  будем  зеленіть.

 

         Обвийся  хмелем  навкруг  нього,

         Я  ж  біля  неї,  що  нема -

         Вогнями  серця  молодого

         Заграю  барвами  всіма...

 

 

- 16 -

 

 

*   *   *

 

         Заснуло  поле.  Ані  звуку.

         Анікогісінько  нема.

         Назустріч  вечорові  руку

         Зажурно  сунула  пітьма.

 

                  Давно  колись  тут  ржали  коні,

                   Щоночі  жито  пило  кров.

                   І  поле  зойкало  спросоння

                   А  ранком  спало.  Спало  знов.

 

         Були  і  турки,  і татари,

         Щоночі  був  кривавий  сон.

         Дівчат  уранці,  як  отару

         Волошок,  гнали  у  полон.

 

                   Могили  виросли  високі,

                   І  з  батогом  пройшов  ось  пан...

                   Надів  вже  вечір  чорноокий

                   Свій  шовку  чорного  жупан.

 

         Заснуло  жито  і  волошки.

         Приснився  сон,  що  сниться  раз,

         Зарожевіло  небо  трошки -

         Хтось  крикнув: “Годі  кривд,  образ!”

 

                   І  полилася  кров  востаннє,

                   І  спалахнув  вогнями  гнів,

                   Благословенне  будь  повстання,

                   Все  повернути  час  наспів.

 

 

- 17 -

 

 

                        ВАЛЕРІАНОВІ  ШЕВКУ

 

         Ми  з  тобою  вінків  не  сплітали,

         Не  ходили  ми  в  поле  удвох -

         Наше  місце  було  шумні  зали,

         Втіхи,  танці  та  м’якість  панчох.

 

         Грали  нам  завжди  п’яні  музики,

         І  лилося  зі  струн  їх  вино,

         І  впивалися  очі  так  дико,

         Коли  ранок  дививсь  у  вікно.

 

         Та  прийшла  тоді  раз  на  світанку

         Громозливна  гей  повінь - гроза.

         Залишили  ми  нашу  коханку

         І  забули  “прощай”  їй  сказать.

 

         Часто,  чарку  піднявши,  казали:

         Завтра  вранці  вінок  сплетемо...

         А  на  полі  волошки  зростали,

         І  рипіло  на  людях  ярмо.

                                     

         Час  прийшов,  і  тепер  ми  з  тобою

         Стали  зовсім  уже  не  такі,

         І  ми  сміло  пішли  вже  до  бою,

         І  щоранку  нам  сурмлять  гудки.

 

         Плетемо  ми  вінки  вже  не  Люсі

         І  не  п’яній  по  залах  юрбі.

         Наш  крицевий  вінок  революції,

         Наш  крицевий  вінок  боротьбі.

                           

         1  січня  1926 р.

 

 

- 18 -

 

 

В  КАСАРНІ

 

         В  касарні  ніч  осіння  темна,

         В  тяжкому  сні  товариші...

         Здається,  військо  чужоземне

         Лаштує  сполох  у  тиші.

         Зітхань  уривчастих  глибоких

         І  слів  за  ніч  не  позбирать.

         Десь  шелестять,  як  листя,  кроки...

         Кудись  пішла  осіння  рать.

         В  пітьму  пірнули  всі  касарні,

         Не  видно  варти  ні  душі,

         Як  кладовище  чи  лікарня -

         На  спокій  вам,  товариші.

         Здається,  ходить  скорбна  мати,

         Шукає  сина.  Вся  в  сльозах.

         Круг  неї  блискавки... Гранати...

         З  багнетів  ліс,  а  з  куль  гроза.

         Верніться,  мамо,  вже  на  ниву,

         Там  золоті  лежать  снопи...

         Здорові  будьте  і  щасливі,

         А  син  ваш,  мамо,  хай  поспить. 

                                                                                              14  грудня 1926 р.                        

 

- 19 -

 

ВЧОРАШНЄ

 

         Сьогодні  зорі,  як  волошки,

         І  серп  на  небі  золотий.

         Побудь  зі  мною  ще  хоч  трошки

         Про  тебе  згадку  освітить.

 

                   Верни  печаль  твою  зажнивну

                   Зітхань  вагітної  землі,

                   Нестримну  повінь  громозливну

                   І  ясні  зорі  на  чолі.

 

         Щоб  чулись  громи  і  зітхання,

         І  революції  хода,

         Волошок  зоряне  повстання

         І  ти  на  страті  молода.

 

                   Тобі  співають  мої  струни,

                   Тобі - ім’я  вам –легіон.

                   Твої  надії  і  буруни.

                   Рожевий  мак.  Волошки.  Льон...

 

 

- 20 -

 

 

                    ДИТИНА  СПИТЬ

 

Ось  воно  маленьке.  Ції  оченята

Ще  пили  учора  жадібно  блакить.

- Он  маленька  хмарка.  Ой,  яка пухната.

А  тепер  подушка,  і  воно  лежить...

 

- Побіжу  на  річку,  там  трава  і  квіти,

Сонце  покупаю,  в  човник  посаджу.

Завезу  далеко,  за  чотири  світи -

Там  дріма  жар-птиця,  от  я  й  розбуджу.

 

Розмовляло  любо,  гралось  як  веселка,

Бджілкою,  бувало,  цілий  тобі  день.

Літери  вже  знала... Я  вже  піонерка.

Чудно  промовляла,  знала  вже  пісень.

 

Не  догнали  сонця  рученята  любі,

У  воді  здавалось  близьким  одну  мить.

Промені  зірвали  руки  чиїсь  грубі.

Утопилось  бідне...Ні.  Ну  правда  ж?...Спить?

 

 

- 21 -

 

 

                      СЕСТРІ  ЛІПІ

 

     Так  учора,  так  сьогодні,

     Так  і  завтра,  й  цілий  вік

     Проковтає  хтось  голодний

     Календарний  день  і  рік.

 

              Так  сьогодні,  як  і  вчора

              Зранку,  вдень  і  уночі

              Ти  шукаєш,  пильно  зориш

              Розгадать  життя  ключі.

 

     А  шляхів,  доріг  не  мало

     Розгубилось  по  землі -

     Тільки  б  сонце  не  сідало

     Хмарним  сумом  на  чолі.

 

              Так  сьогодні,  як  і  вчора

              Не  знайшовши - знайдеш  сон.

              Заколише  ніч  сувора,

              Туманом  затягне  льон.

 

     Так  учора,  так  сьогодні

     Кряче  ворон... Ну  і  кряч!

     Хай  до  неба  із  безодні

     Ллється  пісня  наша  й  плач.   

 

                       21  травня  1926 р.

 

 

- 22 -

 

 

                              МАТЕРІ  МОЇЙ

 

З  далекої  Молдавії

З  чужої  сторони,

Де  скоро  задичавію,

Де  світ  мені  тісний,

 

     Лечу  до  тебе,  матінко,

     Під  теплеє  крило-

     Сховай  мене  у  затінку

     Щоб  сонце  не  пекло.

 

Ой,  тут  і  взимку  спека  є,

І  сніг,  а  я  в  поту,

І  хвилі  небезпекою

Несе  Дністер  отут.

 

     Нема  мені  тут  спокою

     Ні  вдень,  ані  вночі.

     Так  тугою  глибокою

     Ридають  тут  сичі...

 

А  як  же  ви  там,  ріднії,

Як  батько,  як  сестра?

Не  знаю  я,  не  відаю-

Хіба  спитать  Дністра?

    

                       25  грудня  1926 р.

         

 

- 23 -

 

 

 

О.  ІЗБИЦЬКІЙ

 

Ти  така  маленька,  тиха,  непомітна,

Нерозважні  ночі  завжди  в  самоті.

Сняться  тобі  очі,  усміхи  привітні,

І  бринять  у  грудях  струни  золоті.

     Ти  така  маленька - устаєш  щоранку,

     Сніданок  під  руку - до  ларку  бігом...

     І  глузує  жовта  вивіска  з-над  ганку,

     Що життя нас хльоска так своїм хвостом.

Уночі  так  серце  билося  тривожно,

Груди  задихались - хтось “люблю”  шептав...

І  тягло  до  нього  так  непереможно,

До  життя  нового  й  зоряних  заграв.

     І  тремтіло  тіло,  і  ласкали  руки,

     Голуби  літали,  і  квітки  цвіли.

     А  тоді...злітались  літери,  як  круки,

     Горбились  папером  папки  і  столи.

...Цим  повідомляєм:  уставайте,  ранок.

Спалахнув  у  тебе  снонеясний  бунт.

І  затих  раптово.  І  не  чуть  тачанок-

Мусиш  засідати  знов  за “Ундервуд”.

     ...Ще повідомляєм,  що  пакунки краму...

     Пальці,  як  скаженні, цок- цок- цок-цок,

     А  тепер завмагу (чорт  і з  ним, і з вами).

     В  голові,  як  в  кузні,  стука  молоток.

Ти  така  маленька,  тиха,  непомітна,

Нерозважні  ночі  завжди  в  самоті.

Сняться  тобі  очі,  усміхи  привітні,

І  бринять  у  грудях  струни  золоті.  

 

                       15  січня  1926 р.

 

 

- 24 -

 

 

УЧНЯМ  МОЇМ  НА  НОВИЙ  РІК

 

         5-а  групі

Така  метелиця  надворі

І  ніч  ще  темна  затягла -

Змела  неначе  усі  зорі

Із  неба  відьмина  метла.

     Я  не  дійду  такої  ночі

     До  вас  у  школу - а  ніяк,

     А  привітать  же  так  я  хочу

     З  новим  вас  роком! - Чом  не  так?

Шепоче  дідько  мені  збоку

Та  ще  й  регочеться.  Ну,  ну!

Хоч  грузну  я  в  снігу  глибокім

Та  бреше  дідько - дожену!

     Отак  і  он  як  всі  дороги

     Сплелись,  і  снігом  занесло...

     Вхопивсь  я  дідькові  за  роги -

     Лечу - ось  місто...ось  село...

Стомився  дідько  мій  до  краю,

Хвостом  лиш  крутить  та  мете,

А  я  все  далі  поганяю,

Бо  кожне  місто  все  не  те.

     Кипить  мій  дідько,  як  в  окропі,

     Сопе,  хропе - оце  їздець.

     - Ну  відпочинь.  Я  в  Конотопі,

     Дорозі  нашій  тут  кінець.

Ну,  от  я  й  з  вами.  З  новим  роком,

Здорові  будьте,  юнаки.

Нехай  міцніють  наші  кроки,

Дійти  на  зоряні  луки.

А  далі  ніколи... От  горе!

 

- 25 -

 

 

 

     Вертатись  треба  вже  мені.

     Здорові  ж  будьте,  мої  зорі,

     Як  нині  й  завжди  на  всі  дні.

 

 

           6-а  групі

 

Не  ворожбит  я  і  не  знаю

Людської  долі  наперед,

А  от  відсіль  з  чужого  краю,

Як  бородатий  очерет,

              Що  над  Дністром  отут  киває

              І  шепче,  наче  чоловік, -

              Я  з  новим  роком  вас  вітаю

              І  чую  я,  що  новий  рік

Вам  принесе  немало  сили

І  знань,  потрібних  у  житті,

І  ще  розправить  ширше  крила,

Науки  крила  золоті.

              І  чую  серцем  я  здалеку,

              Що  будуть  радісні  вам  дні.

              І  під  морози  і  під  спеку

              У  вас  лунатимуть  пісні.

Не  побажання  це,  а  віра

У  кращу  будучність  дітей

В  моєму  чулому  надміру

У  серці  буйно  так  цвіте.

 

 

- 26 -

 

 

6-б  групі

 

Здорові  будьте,  з  новим  роком!

Це  знов  до  вас,  товариші,

Іду  я  тихім  моїм  кроком,

Як  сон,  з  надіями  в  душі.

 

              Нема  в  руках  моїх  журналу,

              І  без  рушниці  зараз  я,

              Іду  так  тихо,  так  помалу

              Туди,  де  ходить  тінь  моя.

 

Ось  ваша  група,  ваші  двері,

Чому  ж  так  страшно  відчинить?

Невже  ж  то  тільки  на  папері

Зі  мною  дружні  ви  на  мить?

 

              Агов!  Ви  тут?  Давайте  разом

              Відчиним  двері  новим  дням!

              Ну, ну виходь, Степан,  розказуй,

              Що  цього  року  треба  нам?

 

Усі  ви  кажете:  нам  щастя,

Здоров’я,  успіхів  і  все?

Без  боротьби  це  вам  не  дасться,

Так  сніг  надії  занесе.

 

              Давайте  ж  так  скеруєм  кроки:

              Ти  не  відстань,  ти  не  спіши -

              Здорові  будьте  з  новим  роком,

Вперед,  мої  товариші!

 

 

- 27 -

 

 

                 7-а  групі

 

Здоровійте  тілом  і  міцнійте  духом,

Скоро  розчищати  вам  свої  путі -

Придивляйтесь пильно, прислухайтесь вухом

Як  дзвенять  словами  зерна  золоті.

 

Вам  збирати  треба  це  зерно  у  душі,

В  очі  перелити  весняну  блакить -

Отоді  вже  квітів  зілля  не  заглушить,

І  назавжди  буде  ця  бадьора  мить.

 

Розглядать  не  треба  нам  свої  долоні,

То  старі  ворожать  хай  собі  в  кутку.

Рік  новий  сідлає  нам  сьогодні  коні,

Цокотять  їх  кроки,  наче  на  току.

 

Їдьмо ж  всі  назустріч  дням  новим і сонцю,

Не  вважайте,  друзі,  що  надворі  сніг,

Рік  новий  нам  стукав  кожному  в віконце,

А  тепер  він  днями  ось  уже  побіг.

 

Здоровійте  ж  тілом  у  своїй  роботі

І  міцнійте  духом  у  своїй  борні -

Відпочинем  далі,  погуляймо  потім,

Хай  не  пролітають  марно  наші  дні!

 

 

-28  -

 

 

7-б  групі

 

На  папері  отут  мої  щирі  слова,

Мої  думи  в  одежі  убогій.

Моє  серце  палке  я  під  нею  сховав

Та  й  пустив  у  далеку  дорогу.

 

     Хай  же  думи  мої  аж  до  вас  долетять,

     З  новим  роком  нехай  привітають

     І  розкажуть  нехай  про  забуте  життя,

     Як  без  вас  я  тут  сумно  блукаю.

 

Хай  ці  тихі  слова  вас  розбудять  вночі,

Щоб  засяяли враз  ви  зірками,

Мені  темно  отут,  тут  ридають  сичі,

А  там  ясно  і  любо  між  вами.

 

     На  папері  оцім  побажаннів  нема,

     Бо  юнацтву  їх,  знаю,  не  треба,

     Бо  я  вірю,  що  вас  не  здолає  пітьма,

     Й  буде  завжди  ясне  ваше  небо.

 

А  мене  оцей  рік  промине,  обійде

І  зачинить  до  вас  іще  двері -

Не  зустріну  тоді  я  вже  більш  вас  ніде,

І  засохнуть  слова  на  папері.    

 

                                 Грудень  1926 р.

 

 

- 29 -

                   СОН

 

Чорні  смолоскипи  (Цвинтар  і  тополі )

Хто  вас,  хто  запалить? (Зустріч  і  кому?)

Думи  комнезамські... (Діти  в  комсомолі)

Запаліть  тополі!  (Проженіть  пітьму)

Стали  ви  рядочком.  (Це  тополі  знову)

От  і  домовина...(Церква - от  і  все)

Гей,  тополі - низу!  (Вилітають  сови)

Де  ви,  хлопці?  Хто  ви?  (Ладаном  несе)

Загорались  зорі...(Ще  отак  недавно)

Юнаки - дівчата  (Умирали  в  полі)

Вершники  суворі  (Падали  загравно)

Чорні  смолоскипи  (Цвинтар  і  тополі)

Прийде,  стане  струнко (Дзвін гуде-пожежа)

Церква  і  тополі  (Бішений  загін)

Догорайте  швидше!  (Закричав  я  лежа)

І  схопився  вітром...(Це  ж  нахабний  дзвін) 

    

                                 8  вересня 1925 р.

 

 

- 30 -

 

 

*   *   *

 

Асфальт  і  грязь,  і  всюди  я-

Пройдисвіт,  блазень  і  поет.

Таємна  подорож  моя,

Плавких  сніжинок  менует.

 

Ночами,  днями  завжди  сам,

Забутий,  радісний,  як  сон.

Сьогодні  чесний,  завтра –хам,

Топчу  вже  батьківський  закон.

 

Сьогодні  тисячі  заграв,

Вогнисті  кучері  пожеж,

А  день  блакитний  розіп’яв

Вже  охоронця  моїх  меж.

 

І  вільний.  Вільний  я  іду

Стежками  марев  і  руїн...

Живого  більше  не  знайду

В  снігах  вечірніх  хуртовин.

 

Я  не  вернуся  вже  туди,

Де  розридалася  печаль.

Ніхто,  ніхто  не  дасть  води

Залить,  втопити  мені  жаль.

 

А  повернусь - знайду  я  тин

І  там  пройдисвітом  умру.

Не  взнає  батько,  що  я  син,

Затужить  тоскно  ворон - крук.

 

 

- 31 -

 

 

               ЛІЛЕЯ 

                               Павлу  Коломійцю

 

Хто  перший  її  з  вас  зустріне,

Дівчину,  що  ходить  болотом?

Хто  перший  за  руку  холодну

Тепло  візьме  і  скаже - Лілея?

Хто  сонячну  перший  поему

Висіче  з  мармуру  слів  для  неї?

Хто  знайде  в  лозі  оту  стежку,

Що  то  їй  вітри  протоптали?

Моя  то  дівчина  забута

Шелестить  в  комишах  на  болоті,

Моя  і  забута  й  незнана,

Що  не  очі - озера  блакитні.

Я  шукаю  мою  Лілею...

Може  знайдеться,  хто  з  вас  відважний

І  піде  шукати  зі  мною

Ту  дівчину  мою,  що  немає.

Як  у  білому  жінка  іде -

То  в  озерах  полощуться  чайки,

Тоді  в  сльози  лоза  й  комиші,

Тоді  жінці  ім’я  тій  Лілея. 

 

 

                       Грудень  1926 р.

 

 

- 32 -

 

 

     НАД   КОЛИСКОЮ

 

Годі,  синочку  мій,  годі,

Спи,  мій  маленький,  не  плач.

Татко  тобі  на  заводі

Викує  срібний  калач.

Скоро  вже  сонечко  зійде

Золотом  шити  блакить...

Сонечко  ти  повновиде,

Годі,  любенький  мій,  цить.

Цілую  нічку,  невгавне,

Завжди  тебе  колишу.

Виріже  ранок  загравний

Дудку  тобі  з  комишу.

Виростеш -  будеш  співати

Пісню  колись  за  станком.

Лихо  колише - не  мати,

Будь  же  ти  добрим  синком.

Хусткою  теплою  вкрию,

Грудьми  нагрію  тебе...

Тато  твій  спить  в  свинорії,

Татко  твій  п’яниця - бе.

Татко  не  прийде  сьогодні,

Він  десь  обійма  стовпи,

Грій  рученята  холодні,

Не  будемо  плакати,  спи.

Спи.  Не  жахайся,  то  в  двері,

Вітер  ударив  крилом.

Спи,  мій  малий  піонерик,

Спи  безтурботним  ще  сном.   

 

                       19  січня 1927 р.

 

 

- 33 -

 

 

           ЮХИМУ  МАЛЕНКОВІ

 

     Не  знаю,  хто  ти,  юний  хлопче,

     І  відкіля,  прийшов  за  ким -

     Та  бачу:  брук  не  дарма  топчеш

     Під  небом  новим  чарівним.

 

     З  села  чи  з  міста -  всюди  сонце,

     І  революція  ішла,

     І  наше  замкнуте  віконце

     Розбила  й  сонця  налила.

 

     Хлопчина  з  хати  і  степами.

     Заводи!  Фабрики!  Туди!

     Гей,  революціє,  будь  з  нами -

     Чорнозем  сонцем  зароди.

 

     В  очах  задуманість  Тичини,

     В  куточку  серця  Хвильовий.

     Іди,  загравний  мій  хлопчино,

     І  повним  колоском  доспій.

 

 

- 34 -

 

 

                  СІМА

 

     Таке  коротке  слово  Сіма.

     Мабуть  ім’я  це  просто  сон.

     Лілея  вплетена  в  косі,  мо’,

     На  шиї  лебідь - медальйон.

 

     Усе  так  коротко  й  неясно...

     Далека  юність.  Хміль.  Дурман.

     Горить  і  досі  не  погасне,

     Хоч  хай  які  дощі,  туман.

 

     Для  тебе  першої,  лебідко,

     Блакитноока  моя  Сі,

     Складав  я  вірші  (правда - гидко)

     “Поет,”- сміялись  дома  всі.

 

     Дізнались  потім,  що  єврейка -

     От  український  наш  поет!

     І  в  тебе  теж  була  сімейка -

     Були  раз  кинули  в  замет...

 

     Зустрілись  потайки.  Зітхали,

     Яку  з  двох  вір  прийнять  обом.

     Надворі  (лишенько)  світало...

     Сидів  за  це  я  під  замком.

     ............................................

     Впіймали  лебедя - чорніти?

     Та  я  для  згадок  ще  не  вмер.

     Ще  довго  буду  я  носити

     Лебідку  Сіму  до  озер.

 

 

- 35 -

 

 

               ТАНЕ   СНІГ

 

     Вітер  заволока, -

     А  послухай  добре -

     Заспіває - будеш,

     Як  струна  бриніть!

              ...Умирай,  толоко!

              - Слава  вам,  хоробрі!

              ...Серце - кузня  в  грудях -

     Радісно  мені!

     Гей!  Тягни  з  повіток,

     Де  і  хто  що  має -

     Трактора  чи  плуга

     Рало - в  землю 

                         Все!

     Вітер!  -

                Скину  свиту...

  -Говори,  німая,

Це  ж  сини - не  слуги!

Жито  землю  ссе.

Земле  повногруда!

Дай  і  я  нап’юся -

Я  ж  іще  дитина

(Ранок  по  весні...)

Дай  і  я  зорю  де

Ячменю  на  вуса,

Щоб  не  буть  під  тином...

Вітер!...

            Тане  сніг...

 

 

- 36 -

 

 

*  *  *

                  

         Наче  пасіка  там  за  горою,

         Наче  кузня  отам  на  горі -

         То  ж  учитель - коваль  кує  зброю

         І  в  життя  роздає  дітворі.

         На  горі - то  стоїть  семирічка,

         Усміхаючись  вікнами  вдень,

         І  дорога  до  неї,  як  стрічка,

         Що  наділо  село  молоде.

         Як  напровесні  повінь - у  школу!

         Всі  босоніж:  ще  тепла  земля.

         Ось  і  сторож,  старий  дід  Микола

         (За  гусят  нас  вважає):  гиля!

         -Ой,  дідусю,  повчіться  із  нами,

         В  піонери  і  вам  би  піти! -

         Наміряється  дід  кулаками,

         А  піймає,  мов  рідний,  пестить.

 

 

- 37 -

 

 

*  *  *

 

         -Я  мовчав  і  мовчу - тільки  очі

         Не  сховають  від  тебе  пісень -

         Мої  вії  закритись  не  хочуть

         Ні  вночі,  як  і  серце,  ні  вдень.

         - Де  зустріну  тебе?  Щохвилини

         Відчиняю  я  двері  тобі...

         -О,  волошки,  пісні  мої  сині,

         Годі  вам  розцвітати  в  журбі!

         - Буду  ждати  святково  і  біло...

         Ти  постукаєш  в  двері  мені?...

         - Мої  вії  розгорнуться  в  крила,

         Очі - цвітом  осиплють  пісні.

         - Будуть  в  білім  цвіту  твої  ноги,

         Що  ні  слово - благання  моє;

         Одійду  до  дверей,  до  порога,

         Запитаю:  хто  в  хаті  тут  є?

         .............................................

         -Я  мовчав  і  мовчу - тільки  очі

         Кажуть:  жду  тебе,  сонце!  Зійди!

         - Моє  серце  дитяче,  дівоче

         Тебе  кличе  тихенько:  сюди.

         А  не  прийдеш...не  скажеш...- Ніколи

         І  нікому  дверей  не  ‘дчиню -

         Хай  хоч  ноги  стернею  поколе,

         Хай  дріжатиме  хтось  край  вогню...

 

                            12  липня 1927 р.

 

 

- 38 -

 

 

                 РОЗГУБЛЕНІ   СЛОВА

 

                           Лені - Мілі                 

Ви  обидві  коротко  підстрижені,

Вам  обом  по  очі  перелаз...

Дві  сестри  в  душі  моїй  засніженій

Розлили  замріяний  екстаз.

         І  забулась  рана  незагоєна

         Зустрічі  останньої  вночі,

         І  у  мене  зараз  заспокоєна

         Задрімала  миша  на  плечі.

Вам  би  пісню  зараз  з  переливами

Заспівати  птахом  голосним -

Будьте,  сестри  любії,  щасливими,

Будьте  завжди  з  серцем  весняним.

         Та  немає  скрипки  тут  журливої,

         Не  торкнутися  руками  струн,

         Як  з  осики  листя  полохливої

         Позмітав  пісні  мої  бурун.

А  не  раз  колись  було  співалося,

Й  розливало  суму  береги...

Ах,  ніяк,  ніяк  мені  не  ждалося,

Що  так  рано  випадуть  сніги.

         Пам’ятаю  Лену  над  зачотами,

         Міля  ж  мовчки  правила  зшитки,

         А  весна  гуляла  за  воротами,

         І  сплітали  руки  юнаки.

Я  лежав  тоді  в  зубах  з  цигаркою,

Слідкував  за  вами  і  співав,

Я,  як  завжди,  був  тоді  під  чаркою,

І  цвіла  волоссям  голова.

І  нащо  було  іти  на  вулицю,

Коли  тут  шматочок  неба  був?

Ой,  як  згадка  в  серці  мені  мулиться

 

- 39 -

 

 

 

І  розматує  мою  журбу.

         Не  сказав  я  й досі  вам  по-дружньому,

         Що  любив  тоді  я  вас  обох

         Якось  так,  що  серцю  осоружному

         Пооблазив  був  пожовклий  мох.

І  тепер,  коли  стою  з  рушницею,

Хоче  серце  дико  на  багнет.

Ох,  набридло  буть  мені  синицею

І  пиликати,  що  я  поет.

         Не  знайшов  я  й  досі  слів  розкрадених

         Заспівати  пісню  про  любов,

         І  бадьорість  пахне  моя  ладаном,

         Коли  хочу  заспівати  знов.

Не  знайшов  я  й  досі  слів  розгніваних,

Щоб  у  серце  кинути  черстве, -

Спалахну,  буває,  несподівано,

Та  не  довго  полум’я  живе.

         От  і  зараз  вам  співати  хочеться -

         Встав  я  рано - рано  на  зорі,

         Вітер  хлопчиком  мені  лоскочеться,

         І  скупатись  хочу  я  в  Дністрі.

Цілий  день  ізранку  я  проплаваю,

Розпрозорю  в  очах  каламуть,

І  чорнявий  з  вами  я  білявими

Струнко  стану  на  єдину  путь...

         Дві  сестри  біляві  мені  струнами

         Прозвучали,  що  пропащий  я...

         Гей,  як  рано  розбраталася  з  бурунами

         Молодість  розхрістана  моя.

 

 

- 40 -

 

 

                   *   *   *

 

Пролетіли  ночі  зоряні  і  темні,

Пролетіли  хмарні  і  рожеві  дні,

Пролетіли  в  безвість  і  думки  таємні,

І  замовкли  в  серці  радісні  пісні.

 

         То  ж  було,  як вийдеш  у степи  безкраї,

         То  ж  було,  як  сядеш  на  свого  коня,

         То  ж було, як візьмеш  кобзу та заграєш -

         Де  ті  були  й  думи,  що  тепер  щодня!

 

А  тепер  щоденно  муштра  та  рушниця,

А  тепер  тривоги  серце  повне  вщерть,

А  тепер  щоночі  мало  мені  спиться,

І  блукає  близько  біля  мене  смерть.

 

                                      Грудень  1926 р.

 

 

- 41 -

 

 

                   *   *   *

 

По  всій  хаті  лежать  черевики:

Під  столом  і  під  ліжком  - п’ять  пар.

Значить,  в  хаті  сімейка  велика,

Або  в  хаті  живе  чоботар.

         Я  в  дорозі  своїй  несходимій

         Позбивав  закаблуки  ущент, -

         Може  ж  тут  я  куплю  собі  джимі,

         Або  ці  підлатаю  умент.

То  ж  веселий  такий  і  бадьорий

Без  вагань  я  до  хати  іду,

І  ось  пані  в  ній  бачу  сувору,

Бачу  панну  її  молоду.

         Де ж  мій  майстер -  не  знаю,  не  бачу,

         Тут  приладь  чоботарських  нема -

         Помилився  ти,  юний  козаче,

         І  до  хати  забився  дарма.

Що  ж  стою  та  дивлюсь,  не  виходжу?

Кого  Джильдою  пані  зове?

Чого  рушити  з  місця  не  можу,

І  здригнувся  я  радо  увесь?

         Ах,  то  ж  Джильда -  не  панна...собачка

         Черевиками  грається  тут.

         Чоботарка  вона  їм  і  швачка

         І  дзвінок  на  несмілий  мій  стук.

         ......................................................

Я  стоптав  черевики  в  дорозі

Й  думав:  тута  живе  чоботар -

То  ж  пробачте  мене...Мої  нозі,

Бачу,  треба  іти  на  базар!

                                  9  червня  1927 р.

 

 

- 42 -

 

 

                      ПІСЛЯ   ЛЕКЦІЙ

 

         Вистрибом  та  скоком

         Кинулись  з  ослонів:

         Пообідать  дома-

         Й  зразу  на  майдан!

         Гомінким  потоком

         Потекли  колони.

         Школярам  утома -

         Сміх  один...Гайда!

         “От  і  дай  їм  ради, -

         Думає  наш  сторож, -

         Голову  набили,

         Як  отой  казан...”

         - Що  це?  Барикади?

         Діду!  А  де  ж  ворог?..

         Підняли  ви  пилу,

         Як  в  степу  козак...-

         Ах,  це  ж  замітає

         Дід  сліди  дитячі

         І  ослони  вгору

         На  ослін  ослін -

         Так  і  виростає,

         Барикада  наче,

         А  на  ній  суворий

         Сторож  дід  Лаврін...

         На  майдані  співи,

         Спорто-гра,  змагання.

         Загартуймо  сили -

         Буде  боротьба!

         ...Ось  і  сторож  сивий.

         Любий  дідугане,

         Нас  тобі  струсила  

Зоряна  доба.

 

 

- 43 -

 

 

 

                       *   *   *

 

         Ми  звикли  так  до  слів:

                     Слова – полова,

         Дихнеш  і  вже  летять -

                   І  мруть,  як  метелі.

         О,  як  ти  чуєш  нас,

                   Доба  моя  казкова,

         Куди,  коли  без  нас 

                   Скеруєш  кораблі?

         Ні  голосом,  ні  рухом,  ні  очима

                   Не  зможеш  розказать,

         Як  грає  кров  мені;

                   Так,  наче  рана  тут

         Боляча  й  незлічима,

                   І  серце  от – от - от

         Достукає  вже  дні.

                   Гриміти  громом  би -

         А  слово  шкаралуще,

                   І  тисяча  є  слів,

         І  жодного  нема...

                   Залив  би  сонцем  вас,

         О,  дикі  нетрі  й  пущі,

                   Де  розцвіта  в  майбутнє

         Червоним  цвітом  мак.

                  

                                      1927 р.

 

 

- 44 -

 

 

                        МЕТЕЛИЦЯ

 

     Ой,  метелиця! - Світу  не  видно!

     Білий  сніг,  біле  полум’я – дим,

     Та  ще  вітер  отой,  як  сновида,

     Повертає  сюди  і  туди.

         Ой,  пожежа  в  саду - і  не  тушать,

         І  гуляють  собі  дерева:

         Козачка  витанцьовує  груша,

         Гопака  кущ  отак,  вишня - вальс.

       Простягають  клени  довгі  руки,

       Ловлять  іскри,  мов  хочуть  згоріть...
       В  сад  на  сполох  щось  каркнули  круки

       І  згоріли  самі  десь  вгорі.

         От  струнка  лиш  тополя  не  рушить:

         Як  навіки  загрузла  в  снігу

         Й  посміхається  гордо  до  груші;

         Бузина  ще  стоїть  ні  гу - гу.    

     Стара  слива  крива  й та  до  гурту

      І  собі  закружляла -  сміху!

     - От  зроби  отак:  очі  примруж  ти,

      Так  дихни  на  віконечко – х - ху!

         І  те  саме  й  тобі  буде  видно,

         Що  побачив  я  в  нашім  саду,

         І  тобі  тоді  в  хаті  набридне -

         - Люба  мамо,  пусти,  хай  піду!

       Ой,  метелиця,  світу  не  видно!

       Білий  сніг,  біле  полум’я - дим,

       Та  ще  вітер  отой,  як  сновида,

       Повертає  сюди  і  туди.

 

 

- 45 -

 

 

                   КОЛОБОК

        

         Квітчасте  плетиво  шибок

         Горить  вогнем  світання.

         Це  сонце - з  казки  колобок

         Прокотиться  і  стане.

         - Це  ти, - кричить  старий  тріскун, -

         Так  будеш  на  сніданок!

         Лисиця  ходить  у  ліску  -

         Тікай  сюди  на  ґанок!

         Злякався,  бідний...От  і  день

         Тікає,  кида  тіні...

         Ах,  колобок  мій,  де  ти,  де?

         ...Блукає  вечір  синій.

         Квітчасте  плетиво  згаса.

         Шибки  як  чорні  рани.

         В  цвіту  стоїть  казковий  сад.

         На  небі  місяць - пряник.

 

 

- 46 -

 

 

*   *   *

 

         Коноплі,  мов  ліс  той,  зелені  й  густі,

         Приємна  отам  прохолода.

         День  сонцем  і  потом  по  дівчині  стік,

         Сховатися  їй  не  було  де.

         Зелені  і  жовті,  і  сині  в  очу

         Світила  їй  вогники  втома -

         А  от  хоч  би  слово  про  це  він  почув...

         І  в  щасті  була  непритомна.

         Отут  у  коноплях  чужих  уночі

         Зв’язали  самі  собі  руки,

         І  їхню  дитину  отут  позначив

         Світанок - і  взяв  на  поруки.

         Світанок - синок  їй,  а  ще  їм  за  рік

         І  доня - волошка  у  жнива.

         Собі  і  малятам  робили  д’  зорі,

         А  дні  на  чужих  положили.

         Як  зілля  в  толоці,  біди  і  біди,

         Не  стало  давно  чоловіка...

         У  згадках  бабуся  дріма ... не  будіть,

         Сон  сів  їй  на  сиві  повіки.

 

                                      7  квітня  1928 р.

 

 

- 47 -

 

 

КРЕДО

 

         Моє  кредо  (пролог),  що  востаннє

         Налилось  моє  серце  ущерть,

         Ще  не  піде  любов  до  згасання -

         Епілог - не  розлука,  а  смерть.

 

         Вірю - скоро  на  свято  любові

         Принесемо  ми  чисті  серця,

         Як  несу  я  тобі  оце  слово,

         Що  не  знає  ні  змін,  ні  кінця.

 

         Так  ця  осінь  іде  не  ридати,

         А  дарунки  вона  нам  несе,

         І  втече  від  нас  сум  бородатий -

         Бо  почує  бадьорих  пісень.

 

         Стали  поруч  ми  вдвох,  і  не  знаю,

         Де  моє,  де  твоє  тут  плече -

         Ти  в  мені – я  в  тобі  впоринаю -

         В  глибині  наших  серць  і  очей.

 

         А  зустрінути  бурі?  Зустрінем!

         В  моє – Ліліне – серце – сюди -

         Одрубав  я  в  минуле  коріння,

         Повернутись  нема  вже  куди.

 

         Це  пролог  мій  і  кредо  любові,

         Моє  серце  налите  ущерть.

         В  епілозі  ж  останнєє  слово:

         Не  згасання  й  розлука,  а  смерть.

                           

16  серпня  1927 р.

 

 

- 48 -

 

 

ВЕРБА

 

         Біля  тину  верба  безголова

               (Восени  вітер  голову  зняв)

         Ловить  дуплами  сонце  й  не  вловить.

         Тільки  вітер  отам,  як  щеня,

         Що  промерзло  зимою,  заскиглить

         Та  прорветься  і  далі – в  поля.

         Там  вівсом  шелестіти  достиглим

         Буде  краще... А  тут – переляк,

         Переляк  на  вербу  недоріку:

         Хлопці  колесо  тягнуть  старе

         І  на  плечі  їй  мостять...А  крику -

         Ну  вона  ж  їх  усіх  обдере.

         Зашкарубла  кора  полотнянкам

         Не  страшна.  Ти  дітей  не  лякай,

         Прилетить  тобі  в  гості  панянка

         З  нею  й  пан,  що  зовуть  ле – ле - ка.

         Залелечуть  вони  незабаром

         Про  далекі  незнані  краї,

         Де  ростуть  кипариси,  чинари,   

         Горді  пальми  й  цитрині  гаї.

         Будеш  слухати  знову,  вдовице,

         Про  своїх  ти  братів  і  сестер,

         Що  не  бачила  зроду...Дивися -

         І  гілля  тобі  знов  одросте.

         Це  тобі,  щоб  дозволила,  вербо,

         З  тої  щогли  до  тебе  дрота

         Натягти  і  почуть  Комінтерна*...

         Ох,  ти,  вербо,  моя  сирота.

 

* Радіостанція у 20-х роках  була  ім. Комінтерна

 

 

- 49 -

 

 

В  КІМНАТІ

 

         До  дрібниці  в  кімнаті  все  любе,

         Кожну  річ  я  дитинно  люблю.

         Медвежа  мені  скалить  тут  зуби

         І  бурмоче – вартую,  не  сплю!

 

         Всі  тут  речі  живі,  і  в  розмову

         Вони  завжди  вплітають  своє...

         Ліля  гра  їм  на  ніч  колискову,

         А  ця  пісня  їм  спать  не  дає!

 

         Ось  рояль  тут  стоїть... Коли  сумно,

         Всі  ви  любите  слухать  його -

         А  то  ж  там  моє  серце  безумне

         Хоче  й  просить,  не  знає  чого...

 

         Задивилась  он  дівчина  мрійно:

         Виглядає  когось  у  воді...

         А  ось  біле  крило  безнадійне

         І  краплина  крові  на  груді...

 

         Ой,  які  ж  курії  ми  жорстокі!

         Для  недокурків  взяти  крило? -

         А  то  ж  чайка  жила  одинока,

         Коли  зорями  море  цвіло.

 

         До  дрібниць  я  кімнату  всю  знаю,

         І  люблю  я  всі  речі,  що  в  ній, -

         Лиш  годинника  очі  тікають,

         Бо  він  катом  здається  мені.

 

                                      8  червня  1927 р.

 

 

- 50 -

 

 

*   *   *

 

                              1

         Було  нас  троє  в  матінки:

         Два  братики  та  я,

         Цвіли  в  нас  тихі  затінки,

         Зелений  сад  стояв.

 

         Ранесенько  вставали  ми

         Й  гуляли  по  росі,

         Як  хмари  йшли  навалами,

         Сміялися  ми  всі.

 

         А  сад  ходив  доріжками,

         Розказував  казки,

         Що  там  десь  за  обніжками,

         За  ним  десь  є  вовки.

 

         Я  плакала  й  до  матінки

         Тікала... ой!... мерщій!...

         Ах!  То  ж  лякали  братики,

         Що  ходить  в  саду  Вій.

 

         А  ввечері  мирилися.

         Сідали  за  рояль...

         Так  дні  мої  котилися,

         Прикочували  жаль.

         

 

- 51 -

 

 

 

                        2

 

         І  прийшов  раз  у  сад  хтось  кривавий,

         Захитав  і  погнув  дерева...

         Де  ішов  він – жовтіли  враз  трави,

         Огорожу  в  саду  він  зривав...

 

         Знявся  вихор – вертун  і  скаженно

         Закрутив  нас... Ой,  де  ви,  брати?

         Поверніться  до  мене,  до  нені!

         Доле!  Шлях  їм  осяй,  освіти.

 

         У  саду  я  сама.  Все  чекаю,

         Де  два  ясені  руки  сплели –

         То  брати  мої – бачу  я,  знаю,

         Зав’язали  довічні  вузли.

 

                                    3

         Це  я  тут  з  вами,  братики,

         Тополенька – сестра,

         Прийшла  гукать  до  хатоньки,

         Пора  уже,  пора!...

 

         В  саду  без  огорожі

         Два  ясені – брати

         Шепочуть  щось,  ворожать,

         Не  хочуть  з  місць  зійти.

        
                            27  травня  1927 р.

 

 

- 52 -

 

 

*   *   *

 

         Царівно  непробудна!

                       Як  розбудить  тебе?

         З  намету  снігового 

                        Як  викрасти  тебе,  щоб 

         Тільки  на  руках  проснулася  у  мене,

         Щоб  тільки  одному,

         Щоб  тільки  без  вагання

         Потоки  таємниць  твоїх,

         І  всю  любов  твою

         Ти  віддала  мені?

         Коли  б  я  був  титан – я  зняв  би

         З  неба  сонце  і  кинув  би  на  скелі,

         І  крикнув  би:  розбийсь!

         Розбийся,  сонце,  дрібно!..

         Схопив  би  я  тоді  дві  найдрібніші

                                               скалки

         І  в  очі  б  я  свої  безрадісні  поклав...

         Горіть!

               Горіть! – сказав  би  я,- вогнями!

         Царівну  снігову  ми  підемо     

         будить.

 

                          2.

         Як  розказать  тобі  любов  мою первісну,

         Коли, як той дикун, я слова не знаходжу,

                   коли  любов  свою

                   несу  в  міцних  обіймах,

         Коли  любов  свою  я   розсипаю  щедро

         Траві,  рослинам,  звірю,

         Пташкам,  землі  і  небу.

         О,  небо  таємниць!

Ти  недосяжне  в  зорях,

 

- 53 -

 

 

 

         Як  непробудна  ти,  Царівно  Снігова.

         І  от  мовчу,  заховано  слідкую -

         Нехай моя  любов  росте, як передгроззя!

         Тоді  я,  мов  дикун,  безтямно

                   на  коліна

                                      впаду  й,

         молитись  буду...

- Почуй!  Почуй  мене!

  Прокинься – я  з  Тобою,

  Я  довго  йшов  до  Тебе,

  Я  довго  ждав  Тебе!                 

         З  любові  дикої  я  сонце  загубив

                   і  сам  же  я  осліп...

         Не  бачу  я  тепер  ні  блискавки, ні  зорь,

                   Ні  любої  веселки.

         І  ноги  топчуть  квіти,  що  був  плекав

         Тобі,

                      коли  сіяло  сонце...

         Прокиньсь!  Устань!

                                      Благаю!...

 

                            2  серпня  1927 р.

 

 

- 54 -

 

 

                   ДНІПРОСПІВ

                                (Примітив  - лубок)

                   1

         Минаєм  Дарницю.

         Світанок.

         Ген  Київ  дивиться  з  гори,

         До  вікон  збилось  свит,  свитянок -

         Усе  по  сонячні  дари.

         Стара  рука  хреста  поклала:

         - То  Лавра,  людоньки,  свята, -

         Та  хлопчик,  наче  в  калатало,

         Закалатав:  та –та –та –та!

         Співає  він  у  ритм  колесам

         Веселу  пісню  про  попів...

         І  я  почав,  закінчу  десь  там,

         А  назову  так:

                   Дніпроспів.

 

                   2

         Дніпро  і  Київ  не  забули

         Іще  варягів  і  татар,

         І  Цареграду,  і  Стамбулу,

         І  кривих  шабель  яничар.

         Синів  і  донь  було  в  полоні,

         А  тут  лягло  їх  у  ярмі,

         Що  й  літописцям  кров  холоне,

         Коли  з’являються  в  пітьмі.

         Дніпро  співець,  музика  зроду,

         Та  й  сам  наслухався  пісень...

         Напивсь  крові  свого  народу...

         І  пам’ятає  він  про  все.

         Закам’яніли  його  сльози,

         Що  ми  порогами  звемо...

         Були  ж  тут  війни,  чвари,  грози,

 

- 55 -

 

 

 

         Й  віками  муляло  ярмо.

         Гудуть  Дніпрові  хвилі – струни,

         Минуле  й  будуче  в  тій  грі,

         Як  утопили  тут  Перуна,

          Як  поєднаються  в  зорі.

 

                            3

         Стоїть,  як  ніч,  князь  Володимир

         З  хрестом  дебелим  над  Дніпром,

         А  ми  ногами  молодими

         Вперед  ідем  за  кроком  крок.

         Байдикував  тут  Байда  хвацько,

         Заклавши  Запорозьку  Січ.

         Лилась  горілка  й...  кров  козацька,

         І  беззахісні  глави  з  пліч.

         У  землю  входили  людиська,

         Росли  ж  Софії  й  Лаври  ці -

         Омани  свідки...

                             піп   похвиська

         Тебе  кропилом –і

                               заціп.

         Мовчи,  худобо,  бійся  Бога,

         Даруй  на  церкву  та  й  іди!...

         Така,  Вкраїно,  ти  убога,

         Церквами  ж  пишна,  хоч  куди.

         Дніпро  твоїх  наслухавсь  дзвонів

         І  молитов,  що  аж  оглух...

         Та  вже  співа  він  іншим  тоном

         Усім – і  місту,  і  селу.

                  

 

- 56 -

 

 

4

 

         Незнаний  досі  лад  на  світі

         Прийшов  на  древні  береги -

         То  як  же  з  них  тобі  не  вийти,

         Не  підпирать  йому  ноги.

         Біжиш  з  уламками  старого, -

         А  ти  на  хвильку,  Дніпре,  стань.

         Тобі  співаю:  “Б’ють  пороги,”

         Не  “місяць  сходить” – Дніпрельстан.

         Горять  і  топляться  Перуни,

         А  він  росте,  росте,  росте.

         Візьми  ж  мій,  Дніпре,  спів  на  струни,

         Що  я  в  рядках  оцих  простер.

         Приїду  ще,  і  буде  Київ

         Казать  не  хресних  привітань,

         Коли  і  Лавру  і  Софію

         Потягне  в  воду  Дніпрельстан.

 

                                      1929  р.

 

 

- 57 -

 

 

                ВЕСНА   НА   ВУЛИЦІ

 

         Весна  на  вулиці,  і  люди –

         Хто  на  роботу,  хто  гулять.

         І  я  себе  там  загублю  десь,

         Як  буде  в  зелені  земля.

 

                   Весна  на  вулиці...Кохана,

                   Ходім  у  поле  або  в  ліс!...

                   Цілує  очі  тобі  ранок,

                   А  в  тебе  очі  повні  сліз.

 

         Весна  на  вулиці, - та  зараз

         Тебе  недуга  підтяла

         І  засмутила  очі  карі,

         А  їм  би  сонця  і  тепла.

 

                   Весна  на  вулиці. – Добридень

                   Тобі  й  тому,  і  всім,  усім!

                   Колись  до  мене  Мавка  прийде

                   Рожевим  ранком  по  росі.

 

                            10  березня  1930 р.

 

 

- 58 -

 

 

*   *   *

 

         Тобі,

                 З  тобою,

                            Ти!

                                 До  тебе!

         Кохана  Мавко!  Тільки  ти –

         Моє  кохання,  сонце,  небо,

         Земля  і  пісня  самоти.

         Тобі  думок  моїх  озера -

         Купайся,  Мавко  молода!

         І  я  з  тобою  десь  в  етері,

         Й  цілує  ноги  нам  вода.

         Чайки  вгорі  турботно  квилять,

         Що  одірвались  ми  ‘д  землі -

         Та  ми  пограємось  на  хвилях,

         Як  два  невтопні  кораблі.

         Ніякі  бурі,  громи,  зливи

         В  серцях  нам  цвіту  не  зіб’ють -

         І  в  горі  будемо  щасливі -

         Вгамуй  же,  море,  свою  лють!...

         ...Пливу  в  думках,  як  білий  лебідь,

            До  Мавки,  Мавоньки  в  жита...

            Тобі!

                    З  тобою!

                             Ти!

                                  До  тебе!

            Моєї  пісні  самота.

                                              

13   жовтня  1929 р.

 

 

- 59 -

 

 

*   *   *

 

         Скупий  я  став.  Як  справжній  скнара,

         Засіки  серця  бережу

         І  не  даю  заграть  фанфарам-

         Даю  лиш  брязкати  ножу.

         А  скарби  більшають  шалено,

         Уже  через  засіки  ллють,

         Заглянь,  заглянь  до  серця  в  мене -

         Дивись  і  слухай,  як  люблю!

         Півроку  й  слова  на  папері

         Про  скарби  ті  я  не  казав...

         То  ж  ти  й  собі  замкнула  двері,

         І  часта  гостя  в  нас  гроза.

         Замкнеш  уста, - і  крок  непевний,

         Така  ж  мені  й  тобі  рука...

         І  кожен  з  нас  ридає  кревно

         І  починає  тугу  ткать.

         Прокляття  мукам  цим  мовчання!

         Засіки  серця  повні  вщерть, -

         Нехай  і  ллються,  й  гоять  рани,

         Як  земні  муки  гоїть  смерть.

         Ой,  скільки  є  тобі  сказати,

         А  я  скупий... а  я  німий...

         Золоторіженька  коза  ти,

         Мене  на  роги  ти  візьми...

         ..........................................

 

                            15  квітня  1931 р.

 

 

- 60 -

 

14   СЕРПНЯ

 

         Уже  два  роки  ми  в  дорозі...

         Які  ж  узгір’я

         І  вибої!

         А  скільки  днів,

                            ночей

                                     тривозі

         Ми  віддали  удвох  з  тобою!...

         Самотність

         Нас  не  раз  поїла

         Бездонним  келихом  зневіри,

         І  йти,  здавалося,  несила

         Ні  кроку  далі 

         В  будні  сірі.

         Кохана,

         Подруго  єдина,

         Моєї  долі  зоре  ясна, -

         Я  безпорадний,  як  дитина,

         Без  тебе  я  такий  нещасний.

         І

            Ти  до  мене  прилетіла,

         Всміхнулась  радісно,

                              голубиш...

         Ой,  знемагає  мені  тіло, -

         Пролий  уста,  Маріє  люба,

         І –

             задзвеніли  ось  потоки,

         Заграв  над  ними  сонця  промінь, -

         І  невитравний,  ясноокий

         У  них  купається  наш  спомин.

         Йдемо  подати  собі  руки,

         А  серце  нам  уже  єдине.

         ...Альоша – свідок  мій,  порука.

 

- 61 -

 

 

         Ой,  день  же  синьоголубиний!

         Краплина  щастя  переважить

         І  гору  горя  і  зневіри...

         Альошо!

                   Слухай -

                            Я  не  зраджу,

         Люблю  й  любитиму  я  щиро.

         Та  ось  піймала  слово  туга

         (Мене  завжди  вона  чигає...)

         Гей,  десь  Альошу, 

                            мого  друга,

         Туберкульоза  знемагає.

         Мій  чимбамбалику!

         Прости  нам,

         Що  ми  до  тебе  не  писали, -

         Тобі  ж  відомо  бо  причину,

         І  сам  ти  бачив  хмар  навалу.

         Зійтися  б  от  на  роковини

         Туди  до  хатки  до  старої

         І  пити  спомини,  як  вина, -

         Та  ми  розкидані  всі  троє...

         Коли  ж  зустрінемось

         І  підем

         Спочить  на  сіні  запашному

         В  старенькій  клуні,

                   що  вгорі  десь

         Їй  вітер  вискуб  он  солому?..

         ...Підглянуть  хоче,

                          чи  підслухать,

         Поцілувати

         Твої  груди?...

         А  ну  ховай  там,  вітре,  вуха,

         Тікай!  -

                  Калікою  бо  будеш.

 

 

- 62 -

 

 

 

         Хіба  ж  коли  забути  можна

         І  роки  ці  і  ці  години,

         Твій  сон  солодкий  і  тривожний,

         Моя  незаймана  дитино...

 

                                               1931 р.

 

 

                  

 

 

                   ФРАГМЕНТ

 

                   Включаю

                   Серце

                   Тобі 

                         в  груди

                   Уста –

                         до  уст...-

                   Цілуй!

                   Гори!

                   Одно  тепер

                   Нам  тіло  буде,

                   Один  солодкий

                   Серця  крик.

 

                                      Серпень  1931  р.

        

 

- 63 -

 

 

 

*   *   *

 

У  мене  гості... Лихі  гості,

А  ти  всміхаєшся  до  них

І  ллєш  з  очей  струмки  весни...

І  це  наївно  так  і  просто,

Що  їх  доводить  аж  до  млости...

         О  скільки  їх – тебе  украсти,

         В  твої  уп’ястися  уста!...

         Це  тут,  зі  мною, - скільки  ж  там!

         І  хоч  казала  вже  не  раз  ти,

         Що  не  даси  собі  упасти,

Розлити  віддане  одному,

Мені  одному  уст  вино -

Я  бачу  вже  зневір’я  дно

І  розумію  твою  втому,

І  чом  так  тоскно  тобі  вдома.

         О,  це  так  просто,  ненароком:

         Схлюпнула  усміх  одному,

         Цілує  руку  той  саму,

         А  ти  вабливо  мружиш  око –

         Сама  ти  не  зробила  й  кроку!

... Сідайте,  гості!  Господиня

Усіх  вас  слухає... І  я...

(Казися,  ревносте  моя,

Любови  гадино  єдина, -

Коли  від  серця  тебе  'дкину?)

         Смокчи  мене  і  гості  разом.

         Смокчіть  і  висмокчіть  до  дна.

         Хлюпніть - но,  очі,  нам  вина –

         Не  відвертались  ви  ж  ні  разу...

         Веди,  ведіть  мене  до  сказу!

 

                            15  червня  1932 р.

 

 

- 64 -

 

 

*   *   *

 

         Це  тобі,  це  тобі,  це  тобі

         Забриніли  струмки  із - під  снігу,

         Зайчик  сонця  до  тебе  прибіг, -

         Як  ніколи  до  тебе  не  бігав.

 

                   Усміхнись,  несказанна  моя!

                   І  забудь,  що  я  завтра  не  буду -

                   Ти  ж  мені  засвітила  маяк –

                   Я  до  тебе  вернусь  звідусюди.

        

         Не  вертають  струмки  лиш  назад,

         Коли  пісню  докотять  до  моря...

         Але  нам  зацвіте  іще  сад,

         І  розтане,  як  сніг,  наше  горе.

 

                   Зайчик  сонця  і  завтра  тобі

                   Поцілує  від  мене  вже  очі

                   І  погрозить – тікати  журбі,

                   Твої  камки,  як  я,  залоскоче.

 

         Ці  слова  тільки  бризки  оті,

         Що  летять  з  весняного  прибою,

         Це  лиш  іскри  вночі  золоті

         Із  вогню,  що  несу  я  з  собою.

 

                   Ні!  Словами  не  виллю  ніяк...

                   (Мене  згадка  про  тебе  зогріє)

                   Так  люблю,  незабудко  моя,

                   Так  люблю  тебе,  Мавко - Маріє!

 

14   березня  1930 р.

 

 

- 65 -

 

 

 

ІЗ   ЦИКЛУ   “ПАРОСТКИ”

 

 

*   *   *

 

         Ні,  не  кажи  мені  з  журбою, 

         Що  стиглу  ниву  град  поб’є,

         Не  гнись,  не  кланяйсь  головою

         І  не  кажи,  що  Бог  дає

         Це  за  гріхи  твої...  О,  ні!

         Дивись,  бездухий!  Над  тобою

         Пролізли  хмари  чередою,

         І  ясні  з  сонцем  стали  дні.

         А  ти  стоїш... О,  ні,  не  стій,

         Постигло  жито  вже  твоє,

         Он  бачиш,  в  хвилі  золотій

         Колосся  зерно  віддає.

         Мо’  за  гріхи  твої?  О,  ні!

         Вставай – бо  ниву  твою  жати,

         Чи,  може,  граду  будеш  ждати?

         Ступай  одверто  по  стерні.

 

 

                                      1922 р.

 

 

- 66 -

 

 

                   ФЕДОРУ  СТОРЧАКУ

 

         Іди  вперед!  Хай  ночі  горобині!

         Нехай  щоднини

         І  буря  й  громи,

         І  блискавки  тобі  хай  сліплять  очі –

         Іди  без  втоми!

         Іди  вперед!

         Неси  слова  натхненні  і  пророчі!

         Тернистий  шлях 

         Лягає  перед  нами!

         Засій  квітками...

         Не  все  життя,  що  пестощі  дівочі –

         Журба  в  очах...

         Суворі  будні...

         В  борні  і  дні,  і  ночі!

         Ну,  руку  дай,  братами

         Будьмо...

         І – уперед!

                           

                   МАЙОВА  НІЧ

         В  ніч  майову  тихо,  дзвонно

         Іскри  крешуться  надій...

         Чари  ночі  труять  сонно,

         Виростають  журно  - тонні

         Крильця  білих  моїх  мрій.

                   На  селі  все  вкруг  заснуло.

                   Тихо  ніч  плете  вінок.

                   Хтось  зітхнув  дитинно  чуло,

                   Легко  в  сні  щось  промайнуло...

                   Ніч  майова,  ніч  казок...

 

                                               1922 р.

 

- 67 -

 

 

                   *   *   *

 

         От  і  осінь  смутком  п’яна

         Жовте  листя   розстила.

         У  душі  у  меломана

         Роз’ятрилась  рана

                   Пурпурова...

                   А  там  стріла 

                   Амурова.

 

         То  без  щастя,  без  надії

         Тоскно  тужить  Мендельсон.

         Гей,  літа  ви  молодії,

         Первоцвіту  мрії!

                   Гей,  Бетховен,

                   За  Ахерон

                   Дай – но  човен!...

 

                            *   *   *

Як  щастя,  як  мрія  приснилася  воля,

Невже  лиш  приснилася  воля  мені?

Як  сонячний  промінь,  всміхнулася  доля –

Невже  бо  цей  усміх  просяяв  у  сні?

Ні!  Встав  я  відо’сну,  як  сонце  устало,

Умився  росою  ранкових  пісень.

І  глибоко  в  землю  блискучеє  рало

Ввігнав – і  новий  розпочався  мій  день.

Як  щастя,  як  мрія ,  вродилася  воля,

Розкидала  мрійно-надійно  разки;

Як  сонце,  всміхнулась,  заплакала  доля,

І  сипле  в  народ  і  пісні,  і  казки.

 

                                      1922  р.

 

- 68 -

 

 

                   РУБАЛИ   ЛІС

 

 

Шумів  і  шептався  при  битій  дорозі

Красунь  кучерявий  засмучений  ліс.

Шумів  і  шептався... Чекав  у  тривозі

На  звістку  недобру,  що  вітер  приніс.

 

Зітхав  і  дивився  на  куряву  в  полі

Велику,  мов  хмара,  що  з  неба  тяглась.

Зітхав  і  дивився... Просився  у  долі:

Хай  згине  вона,  де  взялась.

 

-О,  мій  побратиме,  гей  вітре  лукавий,

Куряву-смерть  мою  геть  оджени!...

О,  побратиме... І  ліс  кучерявий

Голову  звісив,  немов  восени.

 

Даремні  благання.  У  лісі  вже  люди

На  сонці  сокири  і  пилки  блищать.

Даремні  благання... О,  що  це  тут  буде?

Звірі  голодні  які  це  скавчать?...

 

І  плаче,  і  хилиться  ліс  кучерявий,

І  стогне  у  полі  далеко  луна.

Ридає  і  хилиться  дуб  моложавий,

А  поруч  лягає  берізка  сумна.

...................................................................................................

Тихо,  так  тихо  ніч  зрубом  мандрує,

Схиляється  низько  над  кожним  пеньком...

Так  тихо.  Так  тихо.  І  зорі  дарує,

А  місяць  їй  сльози  втира  кулаком.

                                     

1921 р.

 

 

- 69 -

 

 

НА  ВЕЧОРІ

 

         Вальсують  пари.

         В  очах  і  втома,  і  жага.

         Нависли  хмари 

                             Хмілю.

Мене  притиснула  нога ...

                      Ага!

Хтось  помиливсь

                   І  гнітом  ліг.

Вальсують  пари

Уже  останній  п’яний  тур.

Ще  нижче  хмари

                       Хмілю.

А  на  дворі  під  білий  мур

                   Хтось  став.

І  ось  зваливсь.

                   Кривавить  сніг.

1922   р.

*   *   *

Знов  ти  до  мене  прийшла  смутноока,

Знов  ти  бажаєш  від  мене  пісень,

Знов  мене  давить  безмежно,  широко

Далеч  тужлива,  заплаканий  день.

Знов  ти  гукаєш  і  вабиш  до  світу,

Знов  принесла  ти  даремно  надій,

Знов  ти  троянду  даєш  первоцвіту,

Крила  душі  розгортаєш  моїй.

Все  ж  не  піду  я,  моя  смутноока,

Годі  манити  співати  пісень,

Нас  роз’єднало  провалля  глибоке,

Далеч  тужлива,  заплаканий  день.

 

                                      1922 р.

 

 

- 70 -

 

 

                            Маєте  серце  із  криги,

                            Треба  його  розтопить.

                                      П.  Филипович

                   1

 

         Ти  маєш  серце  з  криги,

         А  я  горю  в  огні.

         Останнє  слово  з  книги

         Мої  останні  дні.

 

         Недовго  вже  лишилось

         Співать  мені  пісень ...

         Ах,  щастя  мені  снилось

         Всього,  всього  на  день.

        

         Ти  маєш  серце  з  криги,

         Що  я  не  розтоплю,

         Останнє  слово  книги,

         Останнє  я  люблю.

        

                   2

 

         Знов  стеле  сніг,

         Сніг  стеле  знов...

         Кладу  до  ніг

         Мою  любов.

              Топчи  її,

              ЇЇ  топчи ...

              А  солов’ї?

              Мовчи,  мовчи.

         Не  жду  весни,

         Весни  не  жду.

         Скажи  мені –

         І  я  піду.

26 лютого

 

 

 

- 71 -

 

 

 

 (Т. Г. Шевченку)

 

Ввійди  у  храм  і  стань  побожно

Чи  слов’янин  ти,  чи  юдей,

Не  б’ється  серце  хай  тривожно

В  малого,  меншого  з  людей.

         Не  проженуть  тебе  із  храму,

         Бо  тут  всі  рівні,  всі  брати.

         Усім  відчинено  цю  браму,

         Ввійди  ж  і  стань  побожно  ти.

Тут  батько  спить,  що  на  сторожі

Поставив  слово  коло  нас,

Сказав,  що  будуть  дні  погожі,

Що  нам  пророчив  волі  час.

         Тепер  брати  ми  всі,  а  мати

         Нам  Воля,  Воля  нам  одна!...

         Та  більш  не  буде  батько  грати,

         Замовкла  кобза  чарівна.

Ввійди  ж  у  храм  не  покадити

Лиш  фіміамом  перед  ним,

А  заповіт  його  здійснити:

Згадати  тихим  і  незлим.

 

 

                   ХАЙ ...

 

         Хай  ніколи  не  стихає

         Сміх  дзвінкий  і  чарівний,

         Хай  тебе  журба  минає,

         А  уяв  сон  весняний

         Хай  здійсниться  задля  тебе,

         Хай  не  буде  в  тебе  сліз,

         А  мені – блакитне  небо –

         Й  жовтий  лист  на  нім  беріз.

 

 

- 72 -

 

 

                   ЦОКОТІЛИ...

 

         Сипали,  сипали  троянди

         На  брук  під  ноги  коням.

         Цигани  шкварили  халяндри,

         Дивились  в  зуби  коням

         Троянди.

         За  містом  чітко  цокотіли

         Кулемети  нервово.

         Орлята  розправляли  крила.

         Клекотали  нервово,

         Цокотіли.

         Солодко  міщани  вітали

         Пряники  і  сластьони.

         Біло-синє-червоне  звали:

         Дзвони,  попи,  сластьони

         Вітали.

         А  там  за  містом  цокотіли

         Кулемети  нервово,

         Орлята  розправляли  крила,

         Клекотали  нервово ...

         Цокотіли ...

 

 

- 73 -

 

 

                   ЗИМОВОГО   ВЕЧОРА

 

         Згасає  день.  Червоні  смуги

         Вже  на  крайнебі  розтають,

         І  знов  нахабно  повстають

         Стовпи  недавньої  наруги.

 

         Гукає  смерк  піти  із  хати,

         Когось  багнетом  привітать,

         Холодну  книгу  дочитать

         І  вибуху  вогню  чекати.

        

         Згасає  день,  і  смерк  зимовий

         Брика  ногами  на  вікні.

         Заснуть.  Побачити  у  сні

         Ласкавий  усміх  колосовий.

 

 

                   *   *   *

         Хочеться  взять  санчата

         І  спускатись  з  гори.

         Обутись  у  чоботи  тата,

         Сісти  і ...

         Раз,  два...  три!

         Полетів.

         Ух ...

         Аж  дух

               забивається.

         Маленьким  буть  хочеться.

 

1923   р.

 

 

- 74 -

 

 

ЗОЗУЛЯ

 

         Кує  зозуля.  В  чорній  смузі

         Куняє  тужно  на  ставку

         Самітня  качка... А- ку –ку.

         Куняє  качка  в  горі – тузі.

 

         Гніздо  зруйноване,  а  дітки?

         Мовчали  дітки  і  в  руках.

Розпачне  вирвалось:  ках – ках!

О,  каченята – недолітки.

 

Кує  зозуля:  мала  діти!

Кує  зозуля:  жаль  таку,

Самітню  качку  на  ставку,

Мов  згук  розбитої  трембіти.

 

         *   *   *

 

І  ти  краса  уже  зім’ята,

Що  вабиш  силою  руїн

На  той  квітник,  де  в’яне  м’ята,

Де  вже  конає  близький  скін.

 

Закрив  би  очі,  не  дивився,

Нехай  не  знав  би  твоїх  чар,

Нехай  би  сон,  що  ось  приснився,

Десь  заблудився  поміж  хмар.

 

Здавив  би  серце,  щоб  не  билось

У  грудях  боляче  вже  так ...

Не  так  би  сонце  задивилось,

Що  там  червоний  сипле  мак ...

 

 

- 75 -

 

 

         КОЛИСАНКА

 

Іней,  іней  вітер  трусить,

Стеле,  стеле,  порошить,

Наче  пухом.  Білі  гуси

Дід – мороз  мов  потрошить.

 

         І  тобі  я  пуховеньке

         Біле  ліжко  постелю,

         Спи,  дитятко,  спи,  маленьке,

         Лю - лі,  люленьки,  лю – лю.

 

М’яко,  м’яко  буде  любий

Спати,  спати  мій  синок.

Натомився  вітер  грубий

І  зіперся  на  кийок.

 

         Я  синочка  спать  вкладаю,

         Вітре,  вітре,  не  сопи ...

         Ніжно,  ніжно  колисаю,

         Спи,  синочку  любий,  спи.

 

         *   *   *

 

         Вітер  воду  кучерявить,

         Мов  дитя  він  пестить,  бавить

         Комиші  пухнаті  гне  -

         Підбадьорує  мене.

 

         Хмара  хмару  давить,  суне.

         Небо  чорне ... Гей,  Перуне,

         Буде  жертва – і  вогні

         Шлях  освітять  ще  мені.

 

 

- 76 -

 

 

                            *   *   *

 

         Сміхом,  смутком  серце  п’яне,

         От-от-от  я  упаду.

         Дзень!... І  дзенькать  перестане,

         І  до  сонця  вже  не  встане

         Їздить  дзвінко  на  льоду.

 

                   Промінь  сонечка  спітнілий

                   Утіка  від  мене  в  тінь.

                   Під  берези  білотілі

                   Упаду ... Немає  сили.

                   Наближається ... амінь

 

         Кличу.  Хрипну.  Гнуться  ноги.

         От-от-от  я  упаду.

         У  сусідоньки-небоги

         Син  коньками  круторого

         Їздить ... Серце  на  льоду.

1923   р.

 

*   *   *

         ... Невже  в  нірвану?...Крила.  Крила.

         Все  чорні  крила – і  гуль,  гуль.

         Душа  востаннє  затремтіла,

         Мов  у  ревтрибі  той  куркуль.

         Невже  засуджена  на  кару? –

         Все  чорні  крила  і  ножі...

         Мовчать  у  клітці  близько  в  парі

         Приборкані  чижі...

 

 

- 77 -

 

 

ЗАПОВІТ

 

         Як  дійду  я  свій  шлях

         Короткий,  тернистий  до  краю,

         Як  потухне  вогонь  у  очах –

         Одне  я  вас  тільки  прохаю:

         Не треба  ні сліз,  ні  зітхання,

         Немало  бо  плакав  я  сам

         По  довгим  безсонним  ночам,

         Не  треба  над  трупом  ридання.

         Без  клопіт  мене  поховайте,

         Де  хочте,  мені  це  дарма,

         Ви  тільки  попа  не  гукайте,

         Бо  Бога  в  попові  нема.

 

 

                   ВУЛИЦЯ

 

         Іду,  іду,  іду – звичайна,

         Розхрістана  і  неохайна.

         Хто  до  мене  притулиться?

         Я  самітня,  я  порожня  вулиця.

 

         У  мене  уставки – тротуари,

         Та  немає,  нема  мені  пари ...

         Дощ  осінній  мене  полоще.

         Піду  я  порожня  до  порожньої  площі.

 

         Іду,  іду,  іду  безмовна.

         Я  зараз  така,  така  молитовна.

         Ніхто  до  мене  не  притулиться...

         Я  самітня,  я  порожня  вулиця.  

 

 

- 78 -

 

 

                   ВЕСНЯНЕ         

 

         Залицявся  до  весни

         Вітерунчик  навісний,

         Залицявся  до  краси,

         Лоскотався  і  гойдав,

         До  зеленої  коси

Припадав

І  тихенько  їй  шептав:

Сколихну  я  менто-квітку

Й  на  зеленую  намітку

Виллю  росу  і  рубін.

Розгойдаю  хвилі  в  морі

І  на  ввесь  його  розгін

Білогруді,  білогорі

Підкочу  тобі  до  ніг.

Позбираю  оті  хмарки,

Хмарки-лебеді  в  отарки –

Хай  за  обрій  попливуть.

Там  мій  батько  сипле  сніг,

Там  брати  мої  живуть -

Загукати  всіх  на  шлюб.

А  весна  собі  співала,

За  квітками  доглядала,

Гай  у  шати  одягала.

Залицявся  до  весни

Вітерунчик  навісний

І,  мов  коник  той,  стрибав,

Як  дзвіночок,  дзеленчав:

- Що  квітки  оті  червоні,

Що  кохаєш,  весно,  їх?

Я  зірву  їх,

На  долоні

Положу... Ні?

 

- 79 -

 

 

 

Так  діда  розбуджу.

Як  не  любиш,  не  вітаєш,

Не  ласкаєш  моїх  крил –

Ми  такий  піднімем  пил,

Такі  хмари,

Такі  кари,

Що  втечуть  і  сіячі!

Що  ті  чари?!

Рознесем!

Не  любуйся  оцим  днем –

Тільки  скажем:

Сонце,  пріч,

Так  і  стане  чорна  ніч.

А  весна  собі  співала,

За  квітками  доглядала,

Гай  у  шати  одягала.

А  коли  прийшла  вже  ніч,

То  весна  так  сміючись

Вітерунчика  позвала

І  сказала:

Вітре,  пріч!

Не  бояться  сіячі.

От  тобі  уже  і  ніч,

От  і  зорі... Тільки  зорі...

Що  ж  ти  сів  на  осокорі...

Заховався?  Налякався?

Що  мовчиш?

Що  ж  не  кажеш:

Поламаю,  потовчу

Квіти  волі?

Де  ти?  Чуй...

 

 

- 80 -

 

 

         *   *   *                

 

Я  ласкать  не  вмію,  ніжності  не  маю,

Мовчки  я  приходжу,  мовчки  я  іду.

Принести  не  можу  я  квіток  розмаю,

І  сказать  щось  гарне  слів  я  не  знайду.

Все  щось  недоказане  має  поміж  нами,

Все  не  довіряє  хтось  один  із  нас,

І  марою  бродить  довгими  ночами

Сон  далеко  ’д  мене.  Хмарами  образ

Все  одно  другому  ми  чоло  вкриваєм,

І  нема  спочинку – гратись  на  льоду...

Я  ласкать  не  вмію,  ніжності  не  маю,

Мовчки  я  приходжу,  мовчки  я  іду.

 

 

                   *   *   *

 

         Мені,  коли  я  вдома,  нудно –

         Мов  хочу  вирватися  з  пут,

         Бо  тут  аж  моторошно  брудно...

         Ні,  не  знайти  розради  тут,

         У  цім  веселому  селі,

         І  не  розглажу  на  чолі

         До  смерті  зморщок  я  мабуть.

 

         Піду  в  осіннє  жовте  поле

         За  золотаво  темний  гай,

         А  в  груди  хтось  все  коле  й  коле,

         Такий  розгніваний  украй.

         Що  за  що,  я  і  не  питаю

         І  не  колоти  не  благаю,

         А  мовлю  сам  собі:  нехай ...

 

 

- 81 -

 

 

*   *   *

 

         Ти  щось  таке  таїш  від  мене, 

         Щось  несподіване,  тяжке,

         Що  груди  тисне  із  одчаю,

         Й  сльоза  на  очі  набігає ...

         Ти  щось  таке  таїш  від  мене,

         Щось  несподіване,  тяжке ...

        

         Скажи,  не  тай,  бо  скажуть  очі,

         Коли  не  хочеш  ти  сказать....

         Бо  чує  серце  якесь  лихо...

         Скажи  ж  мені  тихенько,  тихо,

         Скажи,  не  тай,  бо  скажуть  очі,

         Коли  не  схочеш  ти  сказать...

 

 

 

                            *   *   *

         Куди  веде,  де  відпочину,

         Я  не  питав,  а  йшов  за  ним.

         А  далі  він  згорбатив  спину

         І  посивів,  зробивсь  старим.

         Ішли  й  сьогодні  ще  укупі

         І  все  дивилися  на  шлях,

         Аж  от,  як  чорт  вже  став  на  ступі

         І  відьом  став  скликать,  то  жах

         Схопив  тоді  мого  старого,

         І  він  кудись  в  пітьмі  утік,

         І  не  сказав  мені  нічого...

         ...Я  ж  з  ним  ішов  аж  цілий  рік.

 

 

- 82 -

 

 

ДИТЯЧЕ

 

         У  садочку  на  черешні

         Ворковали  голуби.

- Ох,  це  птахи  не  тутешні! -

Крикнув  ворон  із  верби.

 

                   Крякнув  ворон  та  й  ізнявся,

                   На  городи  полетів

                   Голуб  сивий  засміявся –

                   Щось  голубці  туркотів.

 

         На  городі  ціла  буча,

         Ворон  ворону  кричить:

- Ой,  нам  горе  неминуче,

 Там  тих  птахів  не  злічить.

 

                   Назбиралась  ціла  сотня,

                   Радять  раду:  що  робить?

                   Крякнув  ворон:  “Нам  сьогодні

                   Треба  птахів  тих  побить!”

 

Полетіли  чорні  птахи

До  черешні  у  садок,

Там  з  голубки-сіромахи

         Скубли  пір’я  і  пушок.

 

1924 р.

 

 

- 83 -

 

 

                   МАЛЮНОК

 

                            “Я  пас  ягнята  за  селом”

                                      Т.  Шевченко

 

Пишним  оксамитом  трави  зеленіють,

Горнуться  лагідно,  шепчуться  і  мліють,

Марева  далекий,  ледь  помітний  дим...

І  гайок  у  люстро  річки  зазирає.

І  отара  стала,  й  тихо  спочиває

У  зеленім  ярі,  у  яру  густім...

         Усе  завмерло,  з  уст  ні  пари.

         Нема  ніде  на  небі  хмари...

         Проміння  землю  б’є  стару...

         Аж  ось – хтось  плаче  під  вербою...

         Сльозами,  мовою  людською

                   Чиясь  сопілка  у  яру.

         І  пісню  дивну  ту  крізь  сльози

         Вчувають  поле,  гай  і  лози

                   І  з  нею  проситься  душа...

         А  то  ж  хлопча  в  сопілку  грало,

         Йому  “тринадцятий  минало”...

                   Мале  нещасне  пастуша.

 

                            СНИ

 

         Сто  країн  за  ніч  побачу,

         Етерово – облечу.

         Сто  раз  крикну  я  з  розпачу –

         Там  я  сльози  тільки  бачу,

         Ріки  крові  там  течуть.

                   І  ніде  нема  спокою,

                   Люди  чорні,  вбогі  там...

                   Етна  стогне.  Хоче  бою.

                   Смерть  там  ходить  все з косою,

                   Голови  стинає  снам.

 

 

- 84 -

 

 

                   *   *   *

 

Черемха  одквітла,  бузок  одцвітає,

Китицю  голу  вітрисько  гойдає,

А  листя  зелене  все  плаче  за  цвітом,

Без  нього  не  хоче  зостатись  на  літо.

Схилило  голівку,  ось-ось  і  заплаче,

Життя  вже  принадного  більше  не  бачить,

Сумно  на  землю,  на  небо  погляне.

Плаче  за  цвітом,  не  осінь... а  в'яне.

 

 

 

                   ПІСЕНЬКА

 

         Ой  у  нас  біда,  біда

         Превелика  сталась.

- Куд – ку - да,  куд – ку - да, -

Курочка  злякалась.

Їхав  півник  на  коні,

Курява  здіймалась.

- Ти  куди?  Ой,  куди? –

Курочка  питалась.

-Їду,  курочко,  прощай,

На  війну  велику.

- Куд – ку - ди,  куд – ку - ди?

- Воювать  індиків.

Ох!  Індики-куркулі

Півника  убили.

- Куд – ку - ди,  куд – ку - ди, -

Кури  голосили.

 

                            1924  р. 

 

 

- 85 -

 

 

                   *   *   *

 

         Над  безоднею  до  скелі 

         Прикутий  Прометей,

         Навкруги  пташки  веселі

         І  сонце  золоте.

         Він  споконвіків  прикутий

         За  викрання  вогню ...

         Прометею,  незабутий!

         День  промина  по  дню.

         З  сходом  сонця  до  безодні

         Літають  солов’ї ...

         Жалі  співають  народні

         Знов  про  темні  краї.

         З  зелених  гір  тоді  зліта

Орел  клювать  його,

Як  згасне  смуга  золота.

Гей,  та  серця  всього

Не  виклювать  орлові!

День  мина  по  дню –

Наростає  серце  нове

Довічного  вогню.

За  безоднею  в  долині

Ніч  сідає,  плаче,

У  малесенький  хатині

Світло-світ  тремтячий.

 

1923   р.

 

 

- 86 -

 

 

НАТХНЕННЯ

 

         Горить,  згоряє  олівець

         В  огні  натхнення,  в  сумі  верб.

         До  зор  пішов,  повів  танець

         Блідий  красунь – привітний  серп.

 

         Хтось  кличе  й  крилами  хтось  б’є,

         А  от  вийма  дідівський  меч.

         А  свічка  тане,  розтає ...

         Згоріло.  Впало  щось  із  плеч ...

 

         І  легко  так  намист  разок

         На  шию  дівчині – черк,  черк...

         І  знов  під  зорі  у  танок

         На  темний  шлях  гукає  смерк.

 

 

                   *   *   *

 

Кажете,  осінь,  що  осінь  надворі,

Кажете,  сумно  і  боляче  вам.

Ах,  ви  напевно,  напевно  ви  хворі –

Бачу  цілунки  я  сліз  по  очам.

Кажете,  листя  пожовкле  зриває

Вітер  і  стеле,  і  стеле  до  ніг...

Хмарами  кутає,  сонце  вкриває...

Кажете,  спокій,  як  зайчик,  побіг?

Кажете,  осінь.  Немає  нікого ...

Серце  куди  ж  ви  своє  несете?

Ах,  і  не  жаль,  не  шкода  вам  нічого

Листя  топтати   отак  золоте.

1923   р.

 

 

- 87 -

 

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «РОСА РАНКОВА»

 

*   *   *

 

         І  сьогодні,  і  завтра,  й  до  смерті

         Моя  пісня  і  серце  тобі...

         І  дарма,  що  далеко  тепер  ти, -

         Я  мов  олень  до  тебе  прибіг.

 

         Копитом  я  постукав  у  двері,

         А  гіллям  голови  у  вікно...

         А  ти  думала – вітер  химерний

         Розгулявсь  то  на  вулиці  знов.

 

         Ні,  то  я  ввесь  у  ранах  до  тебе,

         Добрий  лікарю  смутку  мого!

         Подаруй  мені  крихітку  неба,

         Запали  животворний  вогонь.

 

         О,  як  ясно  горять  твої  очі!

         (Мармурове  високе  чоло),

         Одна  згадка  про  тебе  лоскоче

         Й  розливає  у  грудях  тепло.

 

         От  щаслива  та  Ольга  Петрівна:

         Їй  там  сонце  з  тобою  щодня...

         О,  далека  моя  королівно,

         Як  тебе  у  киян  тих  однять?

        

... Десь  кричать  автобусів  сирени,

         Сині  блиски  трамваїв  горять,

         А  тут  осінь  у  муках  ґанґрени

         І  ледь - ледь  у  тумані  зоря.

 

 

- 88 -

 

 

 

 

         Може  зараз  ти  їдеш  трамваєм?...

         Не  докличеться  олень  ніяк.

         ...Ах,  коли  ми  в  Борзні  побуваєм,

         Де  зустрів  тебе,  Мавонько,  я!

 

         ... Стукай,  оленю,  стукай  копитом-

         Скоро  випадуть  білі  сніги...

         Помчимо  синю  паморозь  пити,

         Упиватись  красою  тайги.

 

         Хочу  в  споминах  серце  заперти.

         Я  самотній...

                            Люблю...

                                       Я  в  журбі...

         І  сьогодні,

                         і  завтра, 

                                    й  до  смерті

         Моя  пісня

                         і  серце

                                    тобі.

 

 

                                     

18  жовтня  1929 р.

 

 

- 89 -

 

 

*   *   *

 

         Самотні  знов,  далекі  тілом

         І  разом  близькі,  як  ніхто!

         (Одне  до  другого  злетілось

         Ім’я – Марія  й  Анатоль).

 

         Віднині  разом  їм  звучати

         У  свята  й  будні, - тут  і  там...

         Моя  дружино  і  дівча  ти,

         Моя  ти  зараз  сирота.

 

         Біжиш  до  школи  десь  ти  зараз,

         Чи  до  лікарні,  а  самій

         Болить  (я  знаю)...

                   День  у  хмарах,

                   Обличчя  Толіне  в  пітьмі.

 

         Допомагатимеш  ти  хворим,

         Сама  без  догляду, - я  ж  тут

         Ізнов  сьогодні,  як  і  вчора,

         Вітати  мушу  самоту.

 

         Зійтись  би  зараз  нам  з  тобою,

         Як  імена  в  один  рядок

         І  зладить  серця  перебої

         В  один  осяяний  поток.

 

         Зійтись – побратися  б  за  руки

         І,  не  лякаючись,  іти,

         Хоч  і  кружляють  чорні  круки,

         Хоч  десь  і  валяться  мости.

         І  буде  так!

                         Моя  кохана,

 

- 90 -

 

 

 

         Ніхто  любові  не  здола, -

         Ми  залікуєм  свої  рани,

         Ми  діждемось  таки  тепла!

 

         ...Одне  до  другого  злетілось

         Ім’я – Марія  й  Анатоль...

         Самотні  знов,  далекі  тілом –

         І  разом  близькі,  як  ніхто.

 

 

12   листопада  1929 р.

 

 

- 91 -

 

 

*   *   *

         Осіннє  надвечір’я ...

         Погаслий  день.  Листок ...

         І  скоро  вже  сузір’я

         Подивляться  в  поток.

                   Босоніж  прийде  з  поля

                   Умитись  Мавка  тут.

                   Березо  довгопола,

                   Води  не  каламуть!...

         Береза  звечоріла ...

         ... Розгублені  листки.

         А  даль  так  майоріла,

         Мов  квітів пелюстки.

                   Ах,  Мавонько  кохана!

                   Самотня  ти,  сумна,

                   А  я  увесь  у  ранах, 

                   Що  роз’єднали  нас.

         Стерня  сама,  та  й  годі –

         Перейдемо!  Дарма!

         Я  зріс  на  те  в  негоді

         Й  багато  лиха  мав.

                   Хай  ми  не  вкупі  зараз,

                   Та  мужньо  стерпим  біль,

                   Аби  лиш  чорна  хмара

                   Не  супилась  тобі.

         ... Я  тут  біля  потоку

         Чекаю – прийдеш  ти!

         Умию  яснооку

         І  буду  так  пестить!

                   Поток  життя  з’єднав  нас

                   І  не  розлучить  нас.

Моя  єдина,  славна  

Сподівана  весна.

 

 

- 92 -

 

 

РОСА   РАНКОВА

 

         О,  як  мені  без  тебе  тяжко

         Конать  в  лабетах  самоти,

         Моя  казкова  синя  пташко,

         Моя  Митиль!

                   Така  печаль  без  тебе,  Мавко,

                   Що  не  позбутися  її:

                   Вона  співа,  танцює  плавко

                   І  очі  зрошує  мої.

         Невже  я  плачу?  Я  ж  щасливий!

         Люблю  тебе – і  любиш  ти ...

         Тобі  ці  росні  переливи,

         Тобі  лиш  буду  я  цвісти.

                   Така  печаль ...Тебе  немає ...

                   О,  скільки  їх –без  тебе  днів. -

                   Та  я  до  тебе  стежку  знаю,

                   Що  протоптав  іще  в  Борзні.

         Танцює  вітер  в  листі  плавко

         Танок  осінній  у  саду, -

         Засипать  листям  хоче  Мавку?

                Та  я  не  дам!  Я  ось  іду!

                   Роса  очей  моїх  ранкова,

                   Ні,  ти  не  зійдеш  цілий  день, -

                   Ще  заспіваєш  колискову,

                   Як  ніч  на  землю  упаде.

         Роса  очей – і  я  щасливий,

         І  хочу  так  навік  цвісти ...

         Тобі  ці  росні  переливи,

         Моя  Митиль.

 

24  жовтня  1929 р.

 

 

- 93 -

 

 

*   *   *

 

         На  добраніч  тобі,  на  добраніч,

         Моє  стомлене  любе  дівча,

         Хай  залічить  ця  ніч  тобі  рани

         І приспить  невідступну  печаль.

 

         Спи.  Я  буду  співать  колискову,

         На  руках  тебе  буду  гойдать,

         Поки  сонце  не  зійде  ранкове,

         Поки  роси  не  будуть  спадать.

 

         Поки  це – бо  тоді  на  роботу

         Ти  спурхнеш  мені,  Мавко,  із  рук ...

         То  ж  такі  твої  очі  скорботні,

         Як  на  руки  тебе  я  беру.

 

         Переспи,  моя  Мавко,  як-небудь,

         Час  розлуки  минеться  колись –

         То  ж  не  дарма  надійно  на  небі

         Так  он  зорі  мені  розцвілись.

 

         Довго  ждати  до  другої  ночі,

         Щоб  ізнову  сп’яніти  від  чар,

         Щоб  ізнов  цілувать  твої  очі,

         Цілувать  тебе,  любе  дівча.

 

         Цілий  день  у  своїм  Конотопі,

         Сотні  днів  перейти  в  самоті,

         Поки  зорями  ніч  не  затопить

         Береги  наших  серць  золоті.

 

                            26  жовтня  1929 р.

 

 

- 94 -

 

 

*   *   *

 

         Скоро  будуть  кружляти  сніжинки,

         Наче  вишні  весною  цвісти ...

         По  снігу  до  поштової  скриньки

         Я  носитиму  любій  листи.

 

         На  адресі  “Марії  Іллівні” ...

         І  сніжинка  впаде  на  уста ...

         Десь  далеко  моя  королівна

         Жде  давно  вже  від  мене  листа.

 

         Перше,  друге  і  третє,  й  четверте –

         Анемічні,  бездушні  слова.

         Засоромиться  білий  конвертик,

         Як  почне  вона  лист  цілувать.

 

         Закружляють  над  нею  сніжинки,

         Білим  цвітом  до  ніг  упадуть ...

         Не  дівча  тоді  буде,  а  жінка,

         І  зима  тоді  буде  в  саду.

 

         Не  писать ... Не  носить  би ...

                                            Не  можу!

         І  щодня  от  пишу  і  ношу ...

         О,  який  же  ти,  вітре  тривожний,

         О,  який  неугавний  твій  шум!...

 

         Він  радіє,  що  скоро  сніжинки

         Буде  легко  на  крилах  нести,

         Як  щодня  до  поштової  скриньки

         Я  ношу  моїй  Мавці  листи.

 

                            14  листопада  1929  р.

 

 

- 95 -

 

 

                            *   *   *

 

         Вже  ясніше  й  простіше  не  можна

         Написати  ні в  якім  листі –

         Так  люблю  тебе  ніжно  й  тривожно,

         Як  життя  на  останній  версті.

 

         Сидить  батько  сумний  твій  і  мати,

         І  скородять  чоло  їм  згадки...

         У  хатині  твоїй,  де  зросла  ти,

         Я  пишу  тобі  ції  рядки.

 

         І  проста  така  й  щира  розмова,

         Наче  срібний  струмок  ось  тече:

         “Хай  там  буде  щаслива  й  здорова,

         Хай  не  тьмарить  журбою  очей.”

 

         І,  здається,  ось  ти  поміж  нами –

         І  нам  радо  і  тепло  усім –

         І  йдемо  ми  на  бій  з  бурунами,

         Й  не  в  снігу  вже  земля,  а  в  росі ...

 

         ... А  вночі  буде  снитись  нам  Київ,

         Буде  снитися  Мавка  сумна ...

         Ах,  чому  безпорадний  такий  я,

         Й  невесела  без  тебе  Борзна?

 

         ... Вже  яніше  й  простіше  не  можна

         Написати  ні  в  якім  листі,

         Так  люблю  тебе  ніжно  й  тривожно,

         Як  життя  на  останній  версті.

 

                                      9  січня  1930 р.

 

 

- 96 -

 

 

*   *   *

 

         За  містом  поле,  сніг  і  вечір

         В  жупані  синьої  імли;

         Підняв  тривожно  вгору 

                                           плечі

         І  дерев’яні  крила  млин.

 

         Отут  прощатись  нам,  кохана!...

         Тремтять  німі  мої  уста –

         Упився  смутком  я – і  п’яний

         З  саней,  хитаючись,  устав.

 

 

         Рвонувся  кінь!  І  ще  хвилина –

         І  тільки  я  та  млин  і  сніг...

         А  там  десь  сани  твої  линуть, -

         І  не  догнати  їх  мені.

 

 

         Самотній  знов,  як  млин  у  полі...

         Сніги.  Сніги...Печаль...Пітьма.

         Моя  кохана,  моя  доля,

         Чи  довго  буде  ще  зима?...

 

 

         За  містом  поле.  Сніг  біліє...

         І  знов  мене  лишила  ти.

         ...Не  забувай  мене,  Маріє,

         Мій  любий  вогнику,  світи!

 

                                      8  січня  1930 р.

 

 

- 97 -

 

 

СПОМИНИ

 

Ніколи  те,  що  звем  “сьогодні”,

         Уже  не  вернеться  назад, -

         Мов  камінці  з  гори  в  безодню

         Змітає  дні  туди  гроза.

                   І  тільки  спомини  (минуло)...

                   Бува  вогнисто  спалахнуть,

                   Неначе  вогники  в  аулі,

                   Щоб  освітити  в  гору  путь.

         Отак  ночами  метеори

         Лишать  на  мент  огні  в  очах –

         І  давнє  мов  було  учора,

         І  мов  ізламано  печать.

                   Читай  ізнов,  що  було  любе,

                   Радій  і  плач,  як  тоді,  знов...

                   І  губ  тоді  шукають  губи,

                   І  так  тоді  шумує  кров.

         Читай  і  йди  тоді  стежками,

         Що  нас  зустрітись  привели...

         І  от  одвалюється  камінь –

         І  все  сьогодні,  як  колись.

                   Це  тільки  іскри,  лиш  відгомін

                   Любові  нашої  і  днів ...

                   Встає,  горить  і  гасне  спомин,

                   І  другий  зараз  у  вогні.

         Ходімо  згадувать  зі  мною,

         Що  вже  не  вернеться  назад ...

         Сьогодні  день  бринить  сльозою,

         Сьогодні  в  інеї  мій  сад.

 

                                      12  січня  1930  р.

 

 

- 98  -

 

 

*   *   *

 

         Липневий  день,  пісок  і  спека –

         І  вся  на  вулицях  Борзна,

         І  всі  такі  мені  далекі –

         Чого  я  й  був  там – сам  не  знав.

 

         Біля  райвику  всі  збирались

         На  демонстрацію  іти:

         Щось  там  китайські  генерали

         Не  помирилися,  кати.

 

                   Китай – і  місто  районове –

                   Яка  безмежна  даль  і  даль!

                   ... Уста  розкрила  малинові,

                   Немов  красуня  молода.

 

         Людей  багато – і  нікого.

         І  передгроззя  у  душі ...

         Ну  що,  ну  що  мені  до  того,

         Що  десь  лютує  Чан – Кай – Ші?

        

         Я  тут  зустрів  тебе,  Маріє,

         Не  ждав,  не  снилася – і  от –

         Не  познайомлюся – здурію!

         Я  вже  не я . . . як  ідіот!

 

         Липневий  день,  пісок  і  спека ...

         На  площу  рушили – і  я

         Дививсь  на  тебе  хоч  здалеку

         Й  не  надивлюсь  тепер  ніяк.

 

                            12  січня  1930  р.

 

 

 

- 99 -

 

 

*   *   *

 

         Вечоріє  даль  блакитна...

         Стежка  споминів...

                                   Піти –

         Може,  стріну  де,  й  привітно

         Усміхнешся  мені  ти.

 

 

                   ...У  театрику  старому

                   Розминулися  ізнов...

                   Хочу  блискавок  я,  грому,

                   Наче  бачив,  чув  давно.

 

 

         Але  тиша –

                           І  ліворуч

         Та  на  сцену  зором  вся ...

         ... В  серці  тихо  і  прозоро –

         Вчора  ж  був  я  ще  “босяк”.

 

 

                   Та  коли  ж  розтане  крига,

                   І  зіллються  нам  струмки?

                   Шепче  щось  на  вухо  Чмига,

                   Доторкається  руки ...

 

 

         І  мовчу,  не  йду – і  хочу!

         Там  десь  крига  розтає.

         Я  б  умер  за  твої  очі,

         Що  всміхнулись  у  фойє.

         Не  забуду  я  ніколи,

         Як  забило  джерело!

 

- 100 -

 

 

 

         (Хай  пройшов  я  “добру”  школу,

         А  такого  не  було).

 

 

                   Забриніло  серце  й  тіло ...

                   Мовчки  йшли  ми уперед.

                   Розмовляти  не  хотілось –

                   Слово  вирветься  і  вмре.

 

 

         Ліхтарі  погасли – пізно.

         ... Сниться,  може  це  мені,

         Що  ридає  вечір  слізно:

         Не  вернути  отих  днів.

 

 

                   Не  вернути ... І  не  можна

                   Перших  зустрічів  забуть ...

                   Поцілунок  твій  тривожний ...

                   Снилось,  снилось  це  мабуть.

 

 

         Звечоріла  даль  блакитна ...

         Стежка  споминів ...

                                     Піти –

         Може  стріну  де,  й  привітно

         Усміхнешся  мені  ти.

 

                                     13  січня  1930 р.

 

 

- 101-

 

*   *   *

 

         Гола  і  довга  дорога.

         Стебла  пирію.  Толока.

         Ти  натомила  вже  ноги,

         Мавко  моя  ясноока.

 

                   Сонцем  пронизане  тіло ,

                   Очі – глибокі  озера ...

                   Серце  у  грудях  тремтіло,

                   Стукало,  наче  у  двері.

 

         Вірші  читав – пам’ятаю,

         Слухала  Мавка  і  поле ...

         Згадую,  наче  читаю .

         Пахнуть  мені  матіоли .

 

                   Може,  то  хто  Кулішеві

                   Їх  посадив  на  могилі?...

                   ... Хлопчик  у  шапці  смушевій,

                   Баба  і  дід  он  похилі.

 

         Настрої,  настрої,  думи,

         Як  вас  у  слово  втілити!

         В  серці  у  мене  в  саду  мов

         Квітами  виросло  літо.

 

                   Мавко,  дивись,  он  берези!

                   Мавко,  жита  онде  й  трави!

                   Як  же  тут  бути  тверезим,

                   Як  же  тут  крил  не  розправить!

 

 

- 102 -

 

 

День  такий  ясний,  погожий,

         П’яні  від  сонця  дерева.

         Настрої,  думи  тривожні,

         Хто  мені  в  слово  вбере  вас?

 

                   Стомлена,  Мавко? 

                                      Поїдем!

                   Курява  в  полі  і  спека...

                   Хочеться  жити  в  гаї  де,

                   Так  од  людей  десь  далеко.

 

         Сіно  на  возі  пахуче:

         Висохло  тільки  сьогодні ...

         Згадую  очі  в  тривозі,

         Мавчині  очі – безодні.

 

                   Вкрились  рядном. –Пам’ятаєш?

                   Як  ми  зливались  устами!

                   ... Споминів  книгу  читаю,

                   Ніжно  гортаю  руками.

 

         Настрої,  настрої,  думи,

         Як  вас  у  слово  втілити?

         В  серці  у  мене  в  саду  мов

         Квітами  виросло  літо.

 

                                      14  січня  1930 р.       

 

 

- 103 -

 

 

*   *   *

 

         Цвітуть,  як  вишні  по  весні,
         Рожеві  спомини  про  тебе,

         Дарма,  що  зараз  сипле  сніг,

         Дарма,  що  й  сонце  спить  на  небі.

                   Зима – й  дарма!  Зелений  сад,

                   Де  зустрічались  ми  з  тобою,

                   Не  хоче  й  сонце  погасить

                   В  обіймах  хмарки  голубої.

         В  саду  й  тепер  кривий  Мирон,

         Як  був,  по - старому  він  сторож,

         І  нап’яли  клени  шатро,

         І  прийде  Мавка  моя  скоро.

                   ...Чудак  Мирон!  Скажи, ну –да?

                   Старі  й малі  його  потреби.

                   Мене,  як  гостя,  виглядав

                   Тоді  улітку  він  до  себе.

- Казав  мені  Мирон:

                                    “Ідіть -

(Мов  зараз  чую  його  знову)...

-Такі-то  справи  молоді –

Іде  он  “ваша”  Рябчунова...”

                   Іще  хвилина – і  вже  ти!

            Моя  хороша,  люба,  славна

                   Змела  всі  тіні  самоти,

                   Що  клен гіллястий  розіслав нам.

Дай  руку –підемо  туди,

               Де  стільки  я  неясно  мріяв,

Де  вітер  нам  уста  студив,

Чи  пам’ятаєш  ти,  Маріє?

 

 

- 104 -

 

 

*   *   *

 

Згадав  чотирнадцяте  серпня –

Тремтить  і  серце,  і  перо.

І  пальці  знов  мені  потерпли,

І  знов  бурує  мені  кров.

                   Спокійна  ти  і  мов  байдужа –

                   (Ні,  краще  тут  мені  мовчать),

                   Я  бачив  муки  твої,  друже,

                   Коли  на  підписи  печать

Поклав  службовець...

                                      Твої  очі

На  мент  погасли  тоді  враз,

Немов  згубили  честь  дівочу,

Немов  закрились  від  образ.

                   Кохана  Мавко!  Я  все  бачив.

                   Була  то  радість  і  печаль...

                   Альоша  й  той  зітхнув  неначе,

                   На  тебе  глянувши,  дівча.

А  я  горів  тоді!  А  зараз

Благословляю  отой  день,

Що  грав  у  сонячні  фанфари,

Не  так,  як  вітер  ось  гуде.

                   Нехай  гудуть  вітри,  дружино,

                   Хай  ми  похилимось  на  мить,

                   Та  не  повернем  бурі  спини –

                   Зустрінемо  грудьми!

Згадав  чотирнадцяте  серпня –

І  пише  серце – не  перо,

І  пальці  знов  мені  потерпли,

І  знов  бурує  мені  кров.

 

15   січня  1930 р.

 

 

- 105 -

 

 

*   *   *

 

         Зараз,  зараз  рушить  поїзд.

         (Поспішай  моє  перо!)...

         Вже  по  рейках  перебої,

         І  поплив  уже  перон.

 

                   Потонули  семафори,

                   Ліхтарі  і  Конотоп.

                   Мчать  колеса  скоро,  скоро –

                   Тільки  темряви  потоп.

 

         Тільки  ніч  женеться  близько,

         Ловить  іскри,  шум  і  дим...

         Півгодини  ще - і  Плиски,

         Де  зустрітись  молодим.

 

                   Близько  станція  глухенька ...

                   Чи  зустріну  тебе  там?

                   І  тривожно  серце  тенька,

                   І  горять  мої  уста.

 

         Там  цей  поїзд  дві  хвилини...

         Плиски!  Скочив ... Мавко,  ти?

         Я  з  тобою  в  Київ  лину

         І  не  можу  рук  пустить.

 

                   ... І  розтали  у  розмові

                   Ніч  і  муки  самоти,

                   Стихли  подихи  зимові,

                   Що  начулась  десь  їх  ти.

 

 

- 106 -

 

 

                   Чи  топтатимемо  скоро

                   Ми  з  тобою  шлях  один,

                   Щоб  нам  завжди  бути  поруч

                   А  не  скількись  так  годин?...

        

         Це  проводжу  тільки,  й  мушу

         Повертатись  сам  назад ...

         Стрепенула  буря  душу,

         Розгулялася  гроза!...

 

                   ... Уже  Дарниця  і... Київ.

                   Переїхали  Дніпро.

                   От  ізнов  сумний  такий  я...-

                   (Зупинись  моє  перо).

 

16   січня  1930 р.

 

 

- 107 -

 

 

*   *   *

         Тільки  в  гості  на  день  усього  я,

         Тільки  ніч,  наче  сон  наяву...

         Ти  ж  мені  мою  рану  загоїш –

         Я  ж  тобою  лише  і  живу.

                   Мої  спомини!  Радісні  очі

                   Викресають  кохання  вогонь.

                   ...Наче й зараз  колеса стукочуть,

                   І  кімната  моя – вже  вагон.

         Пролітаю  поля,  гаї,  села,

         На  світанку  вже  й  місто  твоє.

         Зупинися,  хвилинко  весела:

         Моя  Мавка  зі  сну  устає!

                   Моя  славна  ти,  люба,  хороша!

                   Ми  не  бачились  довго  вже так.

                   ...У  саду  золотава  пороша,

                   І  полює  мене  самота.

         Заховай  мене,  Мавко,  в  обіймах

         Доторкнись  до  розпечених  губ.

         Хай  наш  день  у  цвіту  голубіє...

         Приголуб  же  мене,  приголуб.

                   Пам’ятаю  цю  зустріч  я  й  досі:

                   Був  уранці  над  містом  туман,

                   Гостювала  в  садах  тоді  осінь,

                   А  вночі  кружляв  вітер - шаман.

         Уночі  ж  і  прибігли  трамваї –

         Номер  два,  а  за  ним  номер  три.

         ... І  вже  шапочка  синя  киває,

         І  шугнули  між  нами  вітри.

                   І  вже  знову  колеса  стукочуть:

                   Не  забудь,  не забудь,  не забудь!

І  цілує  печаль  мої  очі,

І  рушає зі  мною у путь.

 

 

- 108 -

 

 

*   *   *

 

         До  мене  ти!  До  мене  ти!

         Стрічаю  на  пероні.

         Танцює  промінь  золотий,

         Пульсує  кров  у  скроні.

 

                   Так  несподівано  в  пітьмі

                   Буває  вогник  ловиш...

                   До  мене  Мавка!

                                         Онімів –

                   Сказать  не  можу  слова.

 

         Чи  ти  це  та,  що  я  люблю?

         І  не  поїдеш  далі !

         ... Немов  пустелею  верблюд

         Ішов –і  на  вокзалі

    - найшов  оазу!

     Став  і  п’є.

         Холодну  чисту  воду –

         Так  бачу  я  лице  твоє,

         Що  з  розуму  ізводить.

 

                   Стою  і  п’ю  твою  красу,

                   І  то  цвіту,  то  в’яну...

                   Давай,  валізку  піднесу –

                   Ходім,  ходім,  я  п’яний.

 

         Помалу  пішки  ідемо,

         До  мене  ти,  до  мене!

         Читала  Цвейга  ти  “Амок” –

         Так  я  люблю  шалено.

 

 

- 109 -

 

 

 

         Амóк  чи  Áмок – все  їдно,

         А  знаєш,  як  жене  він.

         Я  вірю – вернуться  ізнов

         Дні  радості  жовтневі.

 

                   А  скільки  заздрісних  очей

                   Піймав  я  біля  тебе!

                   Твоє  плече,  моє  плече –

                   Нічого  б  і  не  треба.

 

         А  так  життя  все  перейти,

         І  радощі,  і  горе ...

         До  мене  ти!  До  мене  ти!

         Моя  ти  зоре!

 

                                      19  січня 1930 р.

 

 

- 110 -

 

 

*   *   *

 

         Завтра,  завтра  знов  у  путь

         Полем  і  снігами...

         Чую,  коні  вже  хропуть,

         Крешуть  копитами.

 

                   Пройде  мати  до  воріт,

                   Нишком  перехрестить,

                   Щоб  не  взяв  мене  пристріт

                   До  могило-тресту.

 

         Мати,  мати!  Знаєш  ти –

         Не  вернуся  скоро.

         ... Я  не  гніваюсь:  хрести,

         Та  забудь  про  горе.

 

                   Мамо!  Син  твій  молодий

                   Буде  жить,  боротись.

                   Сльози... Плачеш?  Ну,  іди,

                   Зачини  ворота.

 

         Знаю,  знаю!  Напишу.

         Добре!  Не  забуду.

         ... В  голові  неясний  шум,

         Заболіло  в  грудях.

 

                   Тільки  б  Мавка  моя  там

                   Не  забула  Толі...

                   Надішлю  тобі  листа,

                   Напишу  доволі...

 

 

- 111 -

 

 

         Мавко,  Мавко,  де  ти  є?

         Проведи  за  місто...

         Гасне  ніч,  і  розтає

         Зоряне    намисто.

 

                   Знов  іде  байдужий  день

                   І  дорогу  стеле.

                   Де  верба  он,  де-не-де...

                   Снігова  пустеля.

 

         Завтра,  завтра  знов  у  путь

         Полем  і  снігами.

         Чую,  коні  вже  хропуть,

         Крешуть  копитами.

 

                            Січень  1930  р.

 

                   *   *   *

                  

Що  було,                    Серцю  тісно...

     Що  є,                          Ах,  ласкавко,

       Що  буде,                          слухай!

Як  цвіло                               чуєш? -

     моє                                          перебої...

        у  грудях                                 Ми –

І  цвіте  коханням                              обоє...

     Серце -                      Ти –

        Все                                        моя?

тепер                                     Слово  пісні

       це                                             голубої –

Буде                                      Ти

     в  пісні!                                        і

Люба  Мавко!                                       Я.

 

 

- 112 -

 

 

ІЗ  ЦИКЛУ   “СТЕЖКА  СПОМИНІВ”

 

 

 

                   *   *   *

 

         Нема  нікого  більш  у  мене

         І,  може,  тільки  мрія  й  Ти...

         Яке  ж  ім’я  Тобі  знайти,

         Моя  кохана  безіменна.

 

         Такий  короткий  шлях  людини,

         А  до  людини  не  дійти,

         Людина  Я,  людина  Ти,

         І  Ти  зо  всіх  мені  єдина.

 

         До  Тебе  йду,  шукаю  двері,

         Ось  наші  пройдені  шляхи,

         ( І  коли  розум  наш  лихий),

         Хай  далі  ляжуть  на  папері.

 

         ... І  ми  ще  підемо,  кохана,

         До  тебе  я,  до  мене  Ти...

                Тебе  шукать,  Тебе  знайти –

         В  солодких  споминах  і  ранах.

 

                            Липень  1931 р.

 

 

- 113 -

 

 

*   *   *

 

       Наче  й  зараз  ідем  лісом -

       Треба  до  району.

       Віти-пальці  рук  сплелися,

       Кров  у  пальцях  дзвонить.

       Тут  без  тебе  сам  я  марив

       Ще  торік  весною,

       А  над  лісом  пливли  хмари,

       Хмари  й  наді  мною.

       А  тепер  у  лісі  осінь,

       Листя  золотаве.

       Ясенки  простоволосі

       Дивляться  лукаво.

       Не  йдемо  іще  й  години,

       Глянь  ось  на  дзиґарик.

       ...І  впустив  його - диви-но,

       Мов  узяв  хто  вдарив.

       Не  спинивсь  дзиґарик,  люба, -

       Буде  нам  удача.

       Погрозився  я  на  дуба -

       Не  жартуй,  козаче.

       ...А  з  району  вже  колеги

       І  в  одній  ми  школі!

       Значить  школа  на  “тєлєге”,

       А  лікарня  долі. 

 

 

- 114 -

 

 

*   *   *

 

         Можна  взять  її  на  плечі

         І  не  важко  понести,

         А  убогі  наші  речі

         В  одну  жменю  взяла  б  ти.

 

         Це  кажу  я  про  кімнату,

         Що  ми  рік  в  ній  прожили.

         Якби  взяти  та  й  погнатись –

         Чи  догнав  би  їх  коли?...

 

         Не  догнати  днів  ніколи.

         І  в  кімнаті  тій  не  буть.

         Та  і  цей  вже  спомин  коле

         І  болить  тобі  мабуть.

 

         А  до  мене  сум  глибокий

         Завітав  у  гості  знов

         І  тривожне  вухо  й  око

         Посилає  за  вікно.

 

         ... Мов  по  грудях  мені  їде

         Уночі  отой  візник,

         Хтось  там  свиснув  на  дворі  десь –

         Вийшов  я,  а  він  і  зник.

 

         За  цигаркою  цигарку

         Знов  і  знов  палю  й  палю.

         Стає  холодно  і  жарко...

От  заснути  б – і  не  сплю.

Ти  не  спиш  теж,  знаю  добре.

 

 

- 115 -

 

 

 

         Мавко  люба,  обійми.

         Я,  мов  заєць  той  “хоробрий”,

         Як  вигнанець  між  людьми.

 

         Ти  журбою,  Мавко,  п’яна

         Плачеш  німо.  Знаю – так.

         Жаль  себе  тобі,  кохана,

         Що  одцвівся  рано  мак.

 

         Ну,  промов  же,  люба,  слово,

         Повалім  жалю  стовпи...

         Он  ізнов  дзвенять  підкови –

         Хтось  і  третій  ще  не  спить.

 

         Взяв  на  плечі  б  я  кімнату

         І  тебе – й  гайда!

 - куди?

         ... Ранок  дивиться  зім’ято,

         Як  і  я,  немолодий.

 

 

                                      Липень  1931  р.

 

 

- 116 -

 

                              *   *   *

 

 

         І  далі  мовчати?...Маріє!  Не  можу.

         Мовчання  і  болю,  і  туги  ущерть...

         Пече  мене,  жалить  кропивою  ложе,

         Щоночі  вітає  у  снах  мене  смерть.

         Мовчати  не  можу, -

   і  немічне  слово,

         Мов  крильця  тендітні  того  метеля,

         Лягають,  дивися,  гладенько,  шовково

         І  болем  кохання  мого  не  горять.

         Дихни  на  них,  люба  далека  Маріє,

         Поглянь  на  папір - і  слова  оживи –

         І  скажуть  слова,  що  не спав  до зорі  я,

         Що  вовком  голодним  всю  ніч

                                                           смуток  вив.

         Гей,  слово,  прокляття  тобі,

                                              що  німе  ти!

         Ну,  як  розказать,  написать, як  люблю?

         Піски  і  пустеля.  Піщані  намети,

         А  я  одинокий  самотній  верблюд.

         Дай  очі  напитись,

                                            Маріє,  оазо! 

         Пекучої  спраги  уста  ороси.

         Я ще  не болів, не страждав  так ні  разу,

         Нікого  ніколи  я  так  не  просив.

         Чи  сон  це,  чи  мрія,  чи  казка  чудова,

         Що  вкупі  з  тобою  ми,  Мавко,  жили?

        

 

        

 

- 117 -

 

 

Чи  правда,  дружино?  Промов  же  хоч  слово,

Чи  будемо  й  далі  ще  жити  коли ...

Десь  є  на  селі  та  маленька  кімната,

Що  чула  і  сльози,  і  радість,  і  сміх ...

Куди  ти  побігла?  Скажи,  як  догнати?

Я  ніг  за  собою  не  чую  моїх.

 ...Ти  чуєш,  там  скрипка  ридає  старого,

І  тіні,  обнявшись,  там  наші  ростуть.

... Невже  тільки  плакать

                                і  більше  нічого,

Як  німо  ридаю  без  тебе  я  тут?...

 

 

                                               Липень  1931 р.

 

 

- 118 -

 

 

                   ВИБРИКИ

                      

1.

         Уподовж  є  кроків  сім, -

         Ширина – чотири.

         Гостям  сісти  ж  є  усім –

         Хто  мені  не  вірить?

 

         На  стіні  вгорі  Тарас,

         Край  вікна  Єсенін.

         І  Франко,  і  Леся  в  нас,

         Курбас  Лесь  на  сцені.

 

         Коцюбинський  і  Вовчок,

         Поруч  їх  гітара,

         А  на  стелі  павучок

         Муху  собі  варить.

 

         Друга  муха  на  струні

         Вдарила  і  слуха,

         Третя  щось  гуде  мені

         Сторожко  на  вухо.

 

         А  Сосюра  на  столі

         Щось  переживає...

         Я  собі  на  ліжко  ліг,

         Мавки  десь  немає.

        

         А!...Пішла  по  молоко,

         На  дворі  ж  болото.

         От  який  я  “сукин  кот” –

         Буде  мені,  то-то.

Муха  каже:  не  лякайсь –

 

- 119 -

 

 

 

         Мавка  когось  стріла.

         От  вона  тобі  яка –

         Зустрічай  же  сміло.

 

         Стріла,  кажеш,  а  кого?

         Де  моя  одежа?

         Що  мені  тепер  вогонь –

         Сам  я  ввесь  пожежа.

 

         До  дверей – і  Мавка  йде.

         Мавко,  де  була  ти?

         Сам  я,  сам  я  цілий  день..

- Знаєш  “Хаз  Булата?”

 

“Хаз  Булат  удалой,

Бедна  сакля  твоя,

Золотою  казной

Одарю  я  тебя.

...Ты  уж  стар,  ты  уж  сед,

Ей  с  тобой  не  житье,-

На  заре  юных  лет

Ты  погубишь  ее...”

 

Це  як  масло  на  вогонь...

            Ой,  уже  шкварчу  я.

         Оце,  люба,  так  ого, -

         А  вона  й  не  чує.

         Напоїла  молоком,

         Залила  пожежу

         І  свариться  кулачком

         За  любов  ведмежу.               

         Лежимо  вже  ми  удвох...

         ... Попливла  кімната.

         Це  не  ліжко – зелен  мох,

 

 

- 120 -

 

 

 

         Хмара  це  пухната.

         І  над  нами  сон  пливе,

         І  цілує  в  очі,

         Ти  моя!  Я – твій  увесь –

         Голуби  туркочуть.

 

                   2.

         Ну  й  були  ж  у  нас  сусіди –

         Кладовище  і  хрести.

         А  як  місяць  в  небі  зійде,

         Чути  жаб  за  три  версти.

         Над  ставком  таке  тягуче

         Кум  і  кум,  і  сум,  ой  сум...

         Наче  нитку  хтось  там  суче,

         А  хтось  ріже  знов  на  глум.

         Бродять  тіні  волохаті

         І  м’явчать  он  десь  коти.

         Сумно  поночі  в  кімнаті...

         Мавко,  лампу  засвіти.

         От  маленький,  і  не  сором.

         А  ну  цить,  мовчи  мені.

         Б’ється  серце  скоро-скоро...

         ...Поцілунок  продзвенів.

         Ну,  лягай,  маленьке,  спати –

         Двері  в  хату  на  замку,

         На  тобі  до  вуха  вати,

         Щоб  не  чув  того  кум-кум.

                  

 

- 121 -

 

 

 

ДРУЗЯМ   Ш.

 

         Пооране  чоло

і  срібна  сивина,

         І  руки  заснував

                              артеріосклероз,

         І  ллється,  мов  потік,

                            мелодія  сумна

         На  виклики  інтриг,

                            і  брехень,  і  погроз.

         Скрипалю,  жалю  мій!

                            Старенький  Станіслав,

         Заграй  мені  тужливої,

                             як  чайчине  ки-ги,

         А  я  б  з  тобою  разом

                             ту  пісню  заспівав,

         Що  манить  на  незнані,

                              щасливі  береги.

         Нехай  мене  на  крилах

                              іще  раз  понесе

         Над  буднями  сільськими

                              мелодія  твоя.

         До  п’яна  дай  напитися

                              неспіваних  пісень,

         Що  цілий  рік  в  Андрушівці

                              носив  закуто  я.

         Скабрезний  анекдот,

                               нервовий  преферанс

         І  сварки  копійчані –

                               це  накип  на  воді –

         Забулося,  немає,

                               упало,  як  у  транс...

         Хвала  тобі,  скрипалю,

                              що  вмієш  молодіть.

 

 

- 122 -

 

 

 

         Вітання  вам  з  дружиною

                              Маріїне  й  моє,

         Старенькі  наші  друзі,

                                 щасти  вам  довго  жить.

         Таких  подруж  на  світі

                              так  мало  дружніх  є,

         Що  разом  путь  проходять

                               до  вічної  межі.

         Не  може  в  нас  ніколи

                               ваш  образ  зарости

         У  пам’яті,  що  завжди

                                вранішня  і  в  росі...

         І  Ларику  кипучому

                                вітання  і  щасти,

         І  щира,  щира  дяка

                                сердечна  вам  усім. 

 

 

         Липень  1931  р.

 

 

- 123 -

 

 

 

*   *   *

        

         За  селом  пустеля  біла,

         Сніг  і  сніг,  і  сніг,  і  сніг.

         Заєць  зляканий  побіг,

         Іскра  біла  полетіла.

 

         Тонуть  сані  у  заметах,

         Грузнуть  коні  у  снігу.

         Більш  ні  звуку.  Ні  гу - гу.

         Чи  дорога,  хлопче,  є  там?

        

         Є!  Жени  щодуху  коні!

         Вдвоє,  втроє  заплачу.

         В  грудях  повно  сліз,  плачу,

         Кров  мені  холоне  в  скронях...

 

         Мавко,  радосте,  кохана,

         Чи  жива  ти  там?  Жива!

         ...Чи  моя  це  голова –

         Сам  я  ввесь  суцільна  рана.

 

         Де  ти,  Дзюньківська  лікарне,

         Де  кінець  пустелі  цій,

         Цій  пустелі  сніговій!?

         Ну  й  візник  же  незугарний.

 

         ...Ти?  Чи  ні? 

                           Царівно  біла.

         Муко... страднице  моя.

         Проклени –

                        і  згину  я...

         ...Ти  мовчиш  пополотніла.

         Тільки  й  слів.

 

- 124 -

 

 

 

                           Сказали  сльози.

         І  по  схудлому  лиці

         Попливли,  як  іскорці

         На  снігу  десь,  на  морозі.

 

         Тихо,  легше  хай  там  коні,

         Чашу  мук  не  сколихніть,

         Що  мій  фатум  дав  мені

         В  безпорадні  ці  долоні.

                       ...

         За  селом  пустеля  біла.

         І  ні  сліду  людських  ніг,

         Сніг  і  сніг,  і  сніг,  і  сніг.

         ...Іскра  біла  пролетіла.

 

                            Липень   1931 р.

 

 

- 125 -

 

 

         МАЖОРНИЙ  АКОРД  НА  ГІТАРІ

 

         Бринь,  гітаро,

                   Забурунь.

         Зацвіла  над  яром

                   Рунь.

         Зацвітає  пишно  сад...

         Ну  й  сумний  же  в  тебе  лад.

         Знову  хочеш  на  стіну.

              Ач, -  воркочеш

                    Ну - ну –ну.

         Заспівай-но  про  любов,

         Щоб  заграла  п’яно  кров.

                 Ненастроєна?

                   Дарма.

                 Хай  цвістиме

                   Різномак

         Синій,  білий  і  червоний,

         Різні  кольори  і  тони.

             Бринь,  гітаро,

                  Забурунь.

             Зацвіла  над  яром 

                   Рунь.

         Юзик – Пузик,

         На  наладь.

         Йось  Іванич,

            “ не  підгадь”.

         Грай  мазурку  та  оту,

         Що  під  голос  і  коту.

 

         “Тра – татата,

             Тратата ,

         Любить  кісонька

                   кота.”

 

- 126 -

 

 

 

 - Ні,  невесело.

     Не  та.

         Мавко,

                   Ти  заграй  “бубусі”,

         Так  тоді  лоскоче  в  усі...

         ...Бринь,  гітаро,

                 Забурунь.

         Зацвіла  над  яром

                   Рунь.

 

 

- 127 -

 

 

*   *   *

 

Татарське  зілля  понесли  дівчата,

А  ззаду  йде  за  ними  сивий  час.

І  хочеться  кімнату  уквітчати,

І  хочеться  мені  таких  простих  прикрас.

 

Зелені  свята,  Мавко,  справим  зараз.

Забудь,  що  вчителі – ми  зараз  дикуни.

Орда  татар  у  полі?  Хмара?

Це  дикий  цвіт  старовини.

 

Тікай  мене,  кохана,  я  татарин.

В  ясир  я  заберу,  як  дожену.

Нащо  в  степу  посіяла  ти  чари,

Нащо  мене  привабила  в  Борзну?

 

Моя  тепер  ти  будеш,  полонянко,

Любитиму  тебе,  рожевий  цвіте  мій,

Співатиму  тобі  я  ніжну  колисанку,

Якої  ще  ніхто  не  вмів.

 

А  ти  мені  заграй  щось  на  гітарі,

Лунають  як  пісні  он  на  селі...

Зелені  свята,  люба  Мавко,  зараз,

А  в  нас  нема  і  квітки  на  столі.

 

 

                            Липень  1931  р.

 

 

- 128 -

 

 

                   ДРУЖНІЙ  ШАРЖ

 

         Повістка  на  профзбори.

                            І  знов  місить  болото,

         І  знов  у  ступі  воду  обурено  товкти.

         Згадати  сором  зараз -

                                   Чого  то  не було  там,

         Ото  надивувалась  на  зборах,

                                      Мавко,  ти.

Ображений  Максим  і  “красномовний”

                                   Гавриш,

Єхидний,  непогрішний

                         активний  Кучерук -

На  ступі  вже  сидять  і  “пожинають

                                      лаври”...

Ах,  чарівне  сплетіння

                   “ділов”  їх  спритних  рук!

“Лояльний”  наш  Тодось

                по  вітру  носом  водить,

Такий  він  безсторонній,

              такий  він    люб’язний.

І  Юзик  ось  сидить

                  німий,  як  риба,  зроду,

А  Сойко,  як  і  завжди

             брехнув – і  швидко  зник.

Навколо  все  будується,

                   а  їм  яке  там  діло?

Інтимні  справи,  сварки -

              прийшли  ось  розбирать.

Максиму  буть  героєм

до  смерті  закортіло -                                      Ура!  Ентузіастам  ура!  Ура!   Ура!    

 

 

- 129 -

 

 

*   *   *

 

         Знову  бричка  із  заводу,

         Знов  носатий  їде  бас:

         Задививсь  на  твою  вроду.

         І – байдужа  ти  хіба?

         У  вікно  лукаво  зориш,

         Випадково  все,  мовляв.

         І  сміявся  б,  але  горе, 

         Що  таке  ти  немовля.

         Накидають  тебе  оком

         Землемір  і  агроном

         Іще  й  місяць  ненароком ( ! )

         Зазирає  у  вікно.

         Той  приходить  грати  в  карти,

         Той  якусь  там  книжку  взять.

         Гей,  погані  такі  жарти, -

         Щоб  не  був  з  рогами  я.

         Де  сховать  тебе,  дитино?

         Ой,  лукаве  ж  ти  яке!

         Біля  хвіртки,  біля  тину

         Місце  дівчині  слизьке.

         От  візьму  й  носити  буду,

         Не  пускати  тебе  з  рук-

         Знай  приятелів –це  Юди,

         А  тобі  дам  в  руки  дрюк.

         Одганяй  їх  на  всі  боки,

         І  словам  ти  їх  не  вір,

         Подивися  їм  ти  в  око:

         В  кожнім  оці  сидить  звір.

                           

 

- 130 -

 

 

*   *   *

Босоніж  по  конвалії

                             ходили  ми  колись.

Конвалії  у  лісі

                       давно  вже  одцвілись.

Цією  знов  дорогою

                          іду  тебе  стрічать:

Десь  їде  з  фотокартками

                           моє  мале  дівча.

Нема,  нема.  Не  видно.

                          Жита,  жита  й  жита.

А  мо’  яке  нещастя

                           ще  сталося  отам?...

...І  день,  як  свічка,  гасне.

                            Лягає  довга  тінь.

І  слухаю,  дослухуюсь

                            я  воза  торохтінь.

Майнула  біла  хусточка!

                         Бринять  акорди  сліз:

Кохана,  люба,  драстуй!

                           І  скочив  я  на  віз.

Тепер  хоч  на  край  світу!

                            Вітання  вам,  жита!

Тепер  я  з  нею  вкупі,

                             тепер  не  сирота.

...А  завтра  вже  й  додому -

                             прощай,  моє  село!

Чого  за  рік  з  тобою  у  нас

                              там  не  було...

А  де ж  на  осінь  будем?

                              (Жита  ізнов  мовчать) -

Промов,  моя  хороша, 

Скажи,  моє  Мавча.

 

 

- 131 -

 

 

ІЗ  ЦИКЛУ   “СПРАГА”

 

 

 

*   *   *

 

         З  печери  споминів  виходжу  на  зорі

         Нікому  невідомий,

                                  непотрібний,

         Іду  собі  шукати  нитку  срібну,

         На  власному  вогні 

                              горіти  і  згоріть.

         Навколо  скелі,  скелі

                                       і  туман,  туман.

         І  ранок  мій  безрадно,

                                 мовчки  тоне.

         І  я,  дикун,  не  вирвуся  з  полону...

         Далека  даль  холодна,

                                неясна

                                            і  німа.

         Мине  байдужо  ватру

                                   далекий  корабель, -

         Та  я  його  не  кличу  і  не  хочу.

         В  печеру  споминів  звертаю  свої  очі

         І  бачу  знов  Тебе.

 

17   липня  1931 р.

 

 

- 132 -

 

 

*   *   *

 

- Загнуздати?  Ні,  не  треба -                                                                    

Хай  летять,  як  соколи!

Здіймем  порох  ми  до  неба,

Щоб  за  нами  шлях  залив.

Наче  чують  коненята –

Не  торкаються  землі!

Вітер  кинувсь  доганяти

І  в  житах  упав,  зомлів.

Гей,  жита!  Жита  зелені!

Наливайтеся  ростіть -

З  колоска  щоб  повна  жменя

Була  зерен  золотих.

Ще  сказати  б, - та  ці  коні,

Та  цей  віз  так  торохтить,

Що  вже  зуб  до  зуба  дзвонить -

А  спинитись? -

                            ні  на  мить!

...Прощавай,  село  Волошка, -

Не  приїдем  восени.

Ой,  іще  сказати  б  трошки. -

Ларик, 

               коні  зупини.

         Ні,  не  слухає  упертий.

         Очі  блискають  вогнем.

         Мов  тікаємо  від  смерті -

         ...От  ще  й  станцію  минем.

         Тпру,  скажені!  Ну  вже  годі.

         ...Плачеш,  Ларик?...ну,  чого...

         ...Гей  ти,  доле,  де  ти  бродиш?...

         Відгукнися-но,

                            агов!

 

 

- 133 -

 

 

В  КИЄВІ

 

З  крамниці  ми  ходили  до  крамниці,

Нічого  не  купивши,  йшли  назад...

А  очі  те,  що  зараз  тобі  сниться,

Хотіли  знов  намистом  нанизать.

Хотілося  тобі  там  не  дарунків,

Дарма  що  їх  в  крамницях  не  було, -

Хотілося  тобі  напитись  трунків...

Знов  одживити  їхнє  джерело.

Знайомих  і  співців  твоєї  юні

Ходили  тіні  за  тобою  там...

І  ночі  весняні,  і  дні  бурунні –

Чи  я  тобі  верну,

                             чи  я  їх  дам?

Дніпро  тобі  один,

                         Дніпро  що  каже,

А  кручі  й  лавочки  оті  в  парку...

Невже  ж  у  споминах  твоїх  нема  вже

Нікого  з  їх  у  любому  вінку?..

...Пішла  в  шовках  подруга  тротуаром,

А  на  тобі  піджак  пече  вогнем.

Знести  за  тебе  ладен  дику  кару –

Я  так  люблю!

                   На,  задуши  мене.

Мовчиш?

            Мовчи.

                ... Мені  б  мовчати  краще.

Я  сам  до  тебе  тіні  ці  позвав.

І  сам  тепер,  покликавши,  пропащий...

І ... хочеться  упасти  під  трамвай.

 

                            Липень  1931  р.

 

 

- 134 -

 

 

                            ДОДОМУ

 

         Два  дзвінки  ударило...

                                      Щасливо!

         Не  кажу  і  не  кажи  “прощай”.

         А  в  душі  ридання  буйна  злива

         Через  вінця  ллється,  через  край.

         У  вікно  ще  руку  подала  ти, -

         Тисну ...

                   Поїзд  їде.

                                ...Не  забудь.

         Дим над  поїздом клубочеться кошлатий.

         Ну,  щаслива  путь!

         Ще  біжу  за  поїздом  з  тобою –

         Ні,  не  сила  руку  мені  ‘днять.

         Хто  без  тебе  біль  мені  загоїть?...

         Ой,  без  тебе  тяжко  так  щодня.

                   Поцілуй  наших  рідних за мене...

                   Їдеш,  Мавко?  Невже  це не сон?

                   ...Моя  пам’ять  і  зараз  зелена:

                   Закружляв,  захитався  перон...

         Два  дзвінка  ударило ...

                                      Щасливо!

         Не  кажи  і  не  кажу  “прощай”,

         А  в  душі  ридання  буйна  злива

         Через  вінця  ллється,  через  край.

 

 

                                      Липень  1931  р.

 

 

- 135 -

 

 

*   *   *

 

         У  пальці  зашпори  заходять -

         Такий  холодний  лист,  як  лід.

         ... а  он  бере  веселка  воду,

          біжать  струмочки  по  землі.

 

         Поклав  на  стіл  твою  крижину,

         (А  може  липовий  то  цвіт?)...

         Такий  холодний  лист,  дружино,

         Такий  розпачливий  привіт.

 

         ... Ще  й  олівцем  на  глум

  червоним...

         Невже  це  ти?

                         ... не  любиш  ти.

         ... Лежить  крижина.  Тане.  Тане.

         ...  Туман  клубочиться  густий.

                   ( не  може  липа  зацвісти).

 

 

- 136 -

 

 

                            *   *   *

 

         І  знов,  і  знов  іду  на  лови,

         А  може  де  тебе  й  знайду.

         І  знов  пишу,  шукаю  слова,

         Ключа  твоїх  замкнутих  дум.

         Сестра  тобі  казала,  може,

         (Вона  ж  ту  “Стежку”  раз  знайшла),

         Вона  ж  бо  бачила  те  ложе,

         Що  я тобі  в  гаю  послав.

         Послав  і  жду.  Як  звечоріє,

         То  прийде  Мавка  моя  в  гай.

         Моя  лисичка.  Моя  мрія,

         Моя  кохана,  дорога.

         Розкрий  уста  і  думи,  й  очі,

         І  стиглі  грона – білу  грудь –

         Ой,  я  до  смерті  пити  хочу!...

         Кохана!

                   Щира,  щедра  будь.

         ... І  знов,  і  знов  іду  на  лови:

         А  може  де  тебе  й  знайду.

         І  знов  пишу,  шукаю  слова –

         Ключа  твоїх  замкнутих  дум.

 

 

- 137 -

 

 

*   *   *

 

         Що  ж  до  того,  що  напроти

         Кури  плещуться –

                               то – ні...

         Грать  з  веселкою  охота,

         До  курей  же - хай  півні.

         Утопитися – так  мілко,

         Та  й  русалок  тут  нема,

         Хоч  дівчат  он  близько  скільки –

         Хай  їх  видушить  чума.

         От  гадав,  що  прохолоне,

         Стане  серце  хоч  на  мить...

         Удівці  ми,  друже  Льоню,

         ... Серце  плаче.  Кров – кипить.

         От  отак  ти  про  купальню.

         То –то  весело.  Ого!

         Як  не  смійся, - а  печально,

         І  пече-таки  вогонь.

 - “Лізь  у  воду  знов,  поете,

Та  у  глиб  дамо  норця.

В  заморожені  котлети

Перетворимо  серця.”

 

 

20 липня  1931 р.

 

 

- 138 -

 

 

                   БОЖЕВІЛЛЯ

 

                   1.

Книжки,  мої  друзі,  розважте  мене.

До  вас  мене  вітер  самотності  гне.

Беріть  мої  очі.  Чим  хочте  п’яніть.

Так  важко  мені.

Навчіть  мене,  друзі,  любити  людей!

Шукаю  й  не  бачу  людини  ніде.

Не  бачу.  Осліп  я.  Не  чую – оглух...

...Ой,  як  одігнатись  від  мух.

Не  мухи  дражливі – кусючі  думки.

Ростуть,  виростають  криваві  маки.

І  хтось  невблаганний  руйнує  мости

І  хоче  в  безодню  мене  завести.

Ой,  як  заховатись  від  себе  й  куди?

Хіба  ж  я  повірю,  що  я  молодий.

Хіба  ж  я,  як  люди  усі,  не  помру?...

У  смерті  сто  рук.

Книжки,  мої  друзі,  чим  хочте  п’яніть.

Нехай  дочитаю  я  в  мареві  дні.

А  ти,  божевільна  моя  самота,

Знайшла  мене  й  там...

 

                   2.

Не  бач  моїх  нервових  здрогів

І  на  недугу  не  вважай –

Я  не  прошу  тебе  нічого:

Німа,  холодна  ти  й  чужа

Не  чуй  мене! 

                   Це  сам  собі  я

Співаю  мрій  моїх  жалі

І,  наче  небо,  голубію,      

Десь  одірвавшися  ‘д  землі.

 

- 139 -

 

 

 

Я  сам  створив  тебе,  богине,

Боги  ж  холодні  і  німі –

І  непочутий  я  загину,

Бо  що  ж? – боротись  я  не  вмів.

Молив  тебе, - а  ти  та  сама, -

Моїм  вогнем  не  зайнялась.

...Палає  жертовник  піснями,

Навколо  ж  марево  і  мла.

А  десь  на  юному  узгір’ї

Любові  сонячна  гроза!...

Мені  аж  страшно:  чи  не  звір  я?

Тебе  ж  я  ладен  розтерзать.

Так  розтерзать!

                    Мені  самому

Нехай  любов  твоя  стече -

Так  розтерзать,  як  тишу  громи,

Як  блиски  темряву  ночей. 

 

 

                            Липень  1931  р.

 

 

- 140 -

 

 

                   БЕЗСОННЯ

 

         Чи  не  час  і  мені  задрімати –

         Синій  вечір  заснув  під  вікном.

         Як  і  я,

                   десь  не  спиш

                                      і  сама  ти

         І  листа  вже  не  мала  давно.

         І  думки  полохливі,

                                  тривожні

         Облітають 

майбутнього  дні.

             І  не  ‘дна  долетіть

                   неспроможна,

         принести

         на  добраніч

         мені.

         Кожна  річ  узяла  собі  слово

         І  уваги  собі

         вимага.

         Навіть  тиша

                            кричить  безголова

         перебоєм  нечуваних  гам.

         І  скалічений  сон

              не  приходить, -

         Десь  у  тінях

         Заснув,

                   заблудив, -

         Надворі  ж  бо  чудова  погода

І  показує  ніч  стільки  див.

         Кожен  кущ

                            промовля                                                                                                              

                                      і  травина,

         Не  повітря  кругом, -

 

- 141 -

 

 

 

            а  вино!

         І  всміхається

                   ніжно,

                           невинно

         Злотна  зірка

                   до  мене

                            в  вікно.

         Тільки  жить  би!  Любити...

                   Кохана!

         Я  не  сплю,

         бо  не  спиш

             Десь  і  ти.

                   Давай  винесем  сну

                            ми  догану

                   й  подамо  свої

                         разом

                       Листи.

         А  думки

                 полохливі,

                         тривожні

         Облітають

                   майбутнього

                                 дні.

         І  не  ‘дна 

                         долетіть

                            неспроможна

         Принести 

                          на  добраніч

                                      мені.

 

 

- 142 -

 

 

*   *   *

 

         Віват,  життя!

               І  я

                   веселий!

         М(а)ріє  Радості,

            М(а)ріє!

         Барвінком  стелються

                         пустелі,

         А  сам

          стою

                 ось  на  горі  я.

         Стрічаю  сонця

         Перший  промінь,

         Милуюсь  онде  голубами:

         (Люблю  тебе – це  ж  аксіома)

         І  грає  трепет  ось  губами...

         Цілую!

           - Ясно –

                    Лист  від  тебе,

Що  ждав  так  довго,  безпорадно.

Мені  ж  тебе,  як  сонця

Треба

Зеленим  ґронам

                          винограду.

Віват,  життя!

               - Боротись  буду.

Нап’юся  сонця

   і  в  дорогу.

Налий  же,  сонце,

                     повні  груди

Твого  нектару  дорогого.

Спустися,

                   голубе,

 

 

- 143 -

 

 

 

                              до  мене,

Візьми  листа

                      І  знов  на  крила!

Скажи –

                барвінок  я  зелений,

Скажи,

           щоб  Мавка 

                            не  журилась

і  не  барилася  удома.

Я  жду!

      лети – но,

                         білогрудий.

Вітання

    ранку  золотому!

Віват,  життя!

     Боротись –

        Буду!

                   ***

Ще  раз

                   “Per  aspera  ad  astra”.¹

... Ну,  дай  же  руку,  Мавко, -

                                      Драстуй.

 

 

 

 

 

___________

 

¹ Тернистим  шляхом  до  зірок (лат.)

 

                                      Липень  1931  р.

 

 

- 144 -

 

 

*   *   *

 

         Перо  скрипить

         І  пише

                   кволо,

         Мов  обліпили  його

                            сни...

         Ще  скрип  один –

                          і  срібний  волос

         Тривогу 

                   юні

                         задзвенить.

         Ще  сніп  один –

         І  вже  півкопи

         Нажне  життя

                          зим,

                            весен,

                                    літ.

         А  там  на  крила  вже  підхопить

         Мене

       в  останній

                   переліт.

На  крилах  осені

                     в  минуле.

На  бенкет 

         юні  проростань...

Ой,  як  же  солодко  заснула –

Проснись,  кохана  моя,  встань!

Бере  в  полон

         мене

                знов

                    осінь.

         Проснися

                   дати  відсіч

 

 

- 145 -

 

 

 

                                 їй.

         Нехай  мене  вона  не  носить

         На  кладовище

                         моїх

                            мрій.

         Тримай  мене,

               моя  підпоро,

         ...(гей  трусить  осінь  он  сади!)

         Забудь  за  те,

                       Що  було  вчора –

         Не  дай  мене  й  сама

                                   не  йди.

         Довічним  сном

 хай  снить  минуле

         Про  нашу  зустріч  у  Борзні,

         Коли

                  голубкою  зметнулась

         Біля  райвику

                            ти

                                 мені. 

 

         Я  ждав  тебе

                       століття,

                              може,

         Століття,  може,  я  шукав –

         І  слав  тобі

                       у  мріях

                                ложе

         із  цвіту  ніжного

                            і  трав.

         Я  йшов 

                    болотом

                             і  снігами,

         Не  раз  там

 

 

- 146 -

 

 

 

                        п’яно

                              загрузав

         І  падав  поночі

                              у  ями –

         Аж  поки  змила  все  гроза.

         Так,  змила  все!

         Моя  ти  люба,

         І  плямі  впасти  не  дамо!

         Цілує  буря  наші  губи,

         Напроти  неї

                         ми

                            йдемо!

         Тримай  мене,

             моя  підпоро,

         ... (гей,  трусить  осінь  он  сади!)

         Забудь  за  те,

                          що  було  вчора,

         Не  дай  мене  й  сама

                                    не  йди.

         Ні  кроку

                   в  розпач  і

                                в  минуле

         Про  нашу  зустріч  у  Борзні,

         Коли

                голубкою  зметнулась

         біля  райвику

                         ти

                            мені.

 

 

- 147 -

 

 

ДВІЙНИК

 

         Розхристався  і  став

         Зачіпливий, 

                            зухвалий

         Двійник  мій

                          проти  мене

         Із  викликом  на  герць.

         Яка  його  мета?

         Чи  мук  мені  ще  мало?...

         Чого  тобі,  скаженний?

              -  А  він  мені:

- не  сердьсь,

                не  гнівайся.

                            Дивись –

         Твої  це  черевики,

         Потоптані  в  дорозі

         в  болоті,

                       у  багні.

         А  ти  ж  -

                      літав  колись,

         Як  вітер  отой  дикий!

         ... Віват,  віват  тривозі,-

         Але  до  чого  гнів?

         До  чого  гнів

          і  сум? –

         Вітати

                   гостя

                            треба.

         Та  я  ж  тебе  не  кидав

         Ніколи  і

                      ніде.

         І  я  ж  люблю  красу,

         І  я

 

 

- 148 -

 

 

 

                 пурхаю

                            в  небо.

         .....................................

         Ніхто  сюди  не  ввійде

         І  нас

                   не  розведе.

         Віч-на-віч  стали  ось –

         Не  руш – бо  там

                                 безодня,

         Під  сподом  там

        каміння,

         А  тут –

                     зелений  мох...

         Що?

                   Серце  запеклось?

         Поділимо  сьогодні,

         Обмиємо  в  промінні,

         Поділимо  на  двох.

         ...  Не  чуть.

                           Ніде

                                 не  чуть

         Ні  голосу,

                          ні  кроку.

         Дружина  десь  далеко

         Спокійно  собі  спить.

         Туманна  каламуть

         Глибока  і  широка ...

         Ой,  де  ж  ти,  мій  лелеко,

         Що  з’їв  би 

                           Жабу – мить?

         Слизький,

                      холодний

                                    піт

         Вкриває  рясно  тіло,

 

 

- 149 -

 

 

 

         І  п’ють  його 

                            примари

         І  смокчуть  уже

                                кров...

         Що?

         Скільки  мені  літ?

         (Спитав  затрепетіло)

         і  впав,  як - стій,

                              на  мари –

         Двійник

                   мене

                            зборов.

         Розхристаний  стоїть

         Зачіпливий,

                            зухвалий

         І  кличе

                     всіх  знайомих

         На  похорон

                            мене...

- Дівчата – це  твої?

Кохав?

                   Тебе  кохали?

Набив

                   лиху  оскому,

         А  смерть –

                        хто  прожене?

Зробив  щось  для  людей?

         Потрібне  чи  красиве?_

Непотріб  ти  лінива,

         Нездара  ти...

                            вмирай!

Ой,  де  ж  ти,

                            люба,

                                      де?

 

 

- 150 -

 

 

 

         А  ви?

                   Чи  я  просив  вас? -

         Ідіть  на  свою  ниву,

         Дівчата  й  дітвора.

         ...Я  хочу  жити! 

                                Жить!

         Люблю

                   одним  єдину.

         Допіру  з-під  каміння

         Продерсь  і –

                           їй  цвіту.

         Що?

                   Кажеш -

                              їй  чужий?...

         Що  я  дурна  дитина,

         Щоб  гратися  в  проміння

         І  ссати

                          самоту?...

         Ой,  як  збудить  тебе,

         Дружино  моя  люба ?

         Іще  ж  лише  два  роки,

         Два  кроки

                         ми  пройшли...

         Зійди  з  своїх  небес –

Двійник

                     мене

                            загубить...

         ... Який  же  сон  глибокий.

         Збуджу  тебе ?

                              Коли?

 

 

- 151 -

 

 

         ФІЛОСОФСЬКІ   УРИВКИ   З  ДОРОГИ

                   ДО   ЖИТОМИРА

 

*  *  *

 

  “Їхати –то  їхать, -“

                              так  сказав  папуга,

   Як  його  із  клітки

                                 кішка  потягла...

   Так  сам  їду  в  гості...

                               А  гостинці –туга...

             (їду  так  удруге)

                                  виглядати  сонця,

                            радості,

                                       тепла.

 

 

*  *  *

 

       Скільки  того  віку  випало  людині:

        Радості  окрайчик,

                          горя –цілий  хліб.

             Треба  його  з'їсти...

 

                                      1931  р.

 

 

- 152 -

 

 

ПОЕМИ

 

 

         НА   РОЗПУТТІ

 

             Драметюд

 

                     Того  дня  прийде  до  тебе  звідти

                   такий,   що   врятувався,    щоб

                         принести  звістку  в  уши  твої.

                            Книга  пророка  Езекиїла,

                                      гл. 24,  текст  26.

 

 

         Дієві  особи:

 

    Раб – втікач            Вітер        

    Доля                         Хор  природи

    Пан                          Воля

    Доглядач                 Хор  рабів

    Раби

 

Розпуття.    Рожевіє  схід  літньої  ночі.  Небо  мов засоромилось   чогось  і  не  хоче  глянути  сонцем. На  розпуття  вибігає напівголий  раб-втікач.   Зупиняється  і важко відсапують груди його...

Далеко  десь перегукуються  півні...

 

 

Раб:      Ще  сплять  кругом,  і  ген  діброва

         Мене  схова  на  йдучий  день –

         Я  ніч  не  спав... спочити  б

         Трохи... від  ярма.

 

 

- 153 -

 

 

 

         О,  ще  пітьма  розійдеться

         Не  скоро... Ще  пригадаю  я

         Слова  могутніх  тих  пісень,

         Що  їх  діди  співали!

         Спочину... (сідає,  дивиться  на  ноги)

         О,  як  кущі  трояндних  піль

         Скололи  ноги,  яка  гаряча

         Кров.  Мов  пан  то  нагаєм

         Списав...

(Схоплюється)

         А  може  пан  вже  доганя?...

(напружено  вглядається  і  слухає)

         Ні,  ні,  він  спить.  До  ранку

Ще  далеко... Ще  втретє  ось  лише

Півні  співали...

(Сідає)  Коли  б  пісні  оті  згадать,

         Коли  б  слова  передали...

(Замислюється.  Схиляє  голову)

         Забув...Забув  усі  до  слова,

         Усе  вертиться  колискова

         Журлива  пісня,  і  рабські

         Все  пісні  оточують  мене...

         І  втома  до  того  ще  очі  затуляє...

(хоче  встати)  Ні  трохи  я...

         Я  трохи  лиш  спочину -

         Я  довго  біг  і  ноги  поколов

         І  другу  ніч  не  сплю...

         Ні,  ні,  я  не  засну...Я –

         Я  тільки  пісню  пригадаю

         І  понесу  її  братам –

         Рабам

         Могутню  пісню,  яка  їх  вирве

         Із  неволі.  Я  тільки  пісню...

( Павза)       

 

 

- 154 -

 

 

 

         Безглуздо  втікачеві  заснути

         На  дорозі...

( Засипає  знеможений.      З  передранішнього

туману  до  сплячого  раба  підходить  жінка  в

чорному  з  нічого  не  кажучим  лицем  і простягає

над  ним  руки.)

Доля     На  розпутті  раб  звалився,

         На  розпутті  раб  заснув,

         Туману  й  роси  напився

         І  про  втечу  вже  забув.

         Сон  знеміг  його  в  дорозі,

         Сон  на  очі  задививсь...

         Треба  звістку  дать  небозі,

         Покиль  пан  там  забаривсь.

         Чуєш,  брате,  вітре  любий,

         Розгорни-но  крила  ти –

         Хай  отут  не  буде    згуби,

         Вмить  швиденько  полети

         До  сестри  моєї  Волі,

         Загукай  її  сюди...

         Там  у  полі.

Вітер     Буде,  сестро.

Доля      Ну,  лети.

(Чути,  як  зашумів  вітер)

Доля  (до  раба)

         Ох,  недобре  тобі  буде,

         Рожевіє  схід  уже,

         Прокидаються  вже  люди,

         Ген  і  кінь  в  селі  ірже.

(Чути,  як  ірже  кінь )

         На  розпутті  раб  звалився,

         На  розпутті  раб  заснув,

         Туману  й  роси  напився

         І  про  втечу  вже  забув.

 

 

- 155 -

 

 

 (Затуляє  лице  і  сідає  коло  раба.  А  схід  роже-віє,   і 

от-от   зійде   сонце.   Здалеку  вже  чути  гімн  природи  сонцю.  Могутній  гімн.)

         Слава  сонцю,  яке  не  вмирає,

         Слава  сонцю,  яке  всьому

                   живому  дає  життя.

         Славить  тебе,  сонце,  все  живеє.

         Слава  сонцю!

         Слава  сонцю  для  всіх  єдиному.

         Слава  сонцю,  що  до  всіх  ласкаво

                                      усміхається,

         Славить  тебе,  сонце,  все  живеє-

                   Слава  сонцю!

Раб  (у  сні)

         Ні,  ні  я  не  засну.

         Я  тільки  пісню...Я  тільки

              пісню  пригадаю...Щоб  понести  її

              братам-рабам.  Могутню  пісню...

         Безглуздо  втікачеві  заснути  на  дорозі.

(Коли  раб  говорить,  Доля  встає  і  підіймає  до

неба  руки.)

Доля     Співають  гімни  тобі,  сонце,

         Співають  гімни  і  пісні,

         Що  ти  природі,  своїй  доньці

         Даєш  життя  і  сяйні  дні.

         А  що  дало  ти  ось  рабові,

         А  що  дало  ти  всім  рабам,

         Що  піт  іллють?  Ти  в  їхній  крові

         Даєш  купатися  панам!...

(Павза.  Дивиться  на  схід.)

Здалеку,  спочатку  тихо,  а  далі  все  голосніше  і  голосніше  лунає  журлива  і  безнадійна  пісня рабів, що  стають  до  роботи  чужої.  Здається, десь  кигоче  чайка,  що  загубила  своїх  дітей,  здається,  навесні 

 

 

- 156 -

 

 

вмирає  молода  красуня-дівчина.  Коли  раби  співають   пісню,   раб-втікач глибоко  зітхає  і  підтягує  мелодію  тієї  пісні.

Доля  (сміється)

         Чуєш  пісню,  чуєш,  сонцю,

         Це  тобі  веселий  спів -

         На  роботу  фараон  це

         Висила  своїх  рабів,

         Бо  ти  зійшло.

         Слава  сонцю,  що  всьому  живому 

                   дає  життя!

                   Ха - ха - ха.

(Моторошно  крикнула  сова)

Доля     На  розпутті  раб  звалився,

         На  розпутті  раб  заснув,

         Туману  й  роси  напився

         І  про  втечу  вже  забув.

Ось  сова  вже  прокричала,

Залізаючи  в  дупло...

Час  блукати,  як  блукала...

Завітаю  ще  в  село.

(іде)

Раб (зо  сну)     Доле,  стій!

Доля     Час  рушати,  подивитись,

         Фараон  що  робить  твій.

(Зустрічає  молоду  дівчину,  всю  в  тернах)

Доля       От  судилось  де  зустрітись.

(Низько  вклоняються)

Воля        На  розпутті,  сестро.

             Зрадливому,  як  ти...

Доля         Знаю,  сестро.  Краще  цить.

            Бачиш,  раб –втікач  ось  спить?

(Доля  помалу  відходить)

Воля (над  рабом)

 

 

- 157 -

 

 

         Раб,  він  пісню  відшукати

         Втік,  що  чув  її  колись.

         Доле,  сестро,  а  нагнись,

         Глянь  на  нього...

         Серце  б’є  його  тривогу.

(Оглядається  і  бачить,  що  Доля  тікає)

         Доле,  сестро,  повернись!

         Доле,  сестро,  о,  не  зрадь!...

(Але  Доля,  зробивши  декілька  кругів, починаючи  перший  від  раба,  зникає,  як  той  круг, що  на  воді).

Воля    

         І  приведе  його  сюди.

         Дай  же  згою  тобі  рани,

         Треба  пісню  знов  сплести.

         Бо  тікать  тобі  запізно,

         І  не  будеш  вільним  ти.

(Сідає  біля  раба  і,  рвучи  з  себе  терни,  починає  плести  вінок,  що  ніколи  не  доплететься. Час  від  часу прихиляється   до  вух   рабові  і щось  тихо  шепоче.  Сонце  зійшло  і  стало  над далеким  лісом.  Червоне,  раде,  з  усміхом,   що відбивається  в  росі...)

Раб  (зо  сну)

         Пригадую  пісню,  брати!

(хоче  схопитись,  але  Воля  підіймає  руки,  і  він  лягає)

Воля Вже  тікать  тобі  запізно,

          І  не  будеш  вільним  ти.

(В  цей  час,  тихо  крадучись,  наближаються:

пан,  доглядач  та  раби  з  петлями.)

Доглядач

         Він  осьде!  Тут!

         Здається,  спить.

(хльоска  нагаєм)

         Чого  роти  пороззявляли?

             Ну!  В’яжіть!

Перший  раб (убік)

 

 

- 158 -

 

 

         Ох,  не  буде  волі,

         Як  немає  долі.

Пан (доглядачеві:) 

         Цить!  Гей  тихенько  лиш  зв’яжіть,

         як  дитя,  раба  в  пелюшки...

         Не  збудіть...

Доглядач (рабам)

         Ну  ж  до  діла!

(Раби  підповзають  і  тихо  в’яжуть.  Воля  для  них  всіх  незрима.)

Доглядач  (панові  улесливо)

         Пан  потішитись  бажа?

Пан  (киває  головою  і  потирає  від  радості  руки)

         Так.

Другий  раб (убік)

         Коли  б  зрада  хоч  чужа –

         Рідна  мати  продала.

Доглядач (панові)

         А  тоді  убить  мурла?

Пан       І  тебе  із  ним  укупі.

Третій  раб (убік)

         Затужила – все  то  рідний,

         Як  старій  без  нього  бідній

         Вік  в  неволі  свій  дожить.

Четвертий  раб (убік)

         Син  же  в  неї  одинак.

П’ятий  раб (убік)

         Все  однак.

Доглядач

         Гей,  в’яжіть - но

         Міць – узли,

         Знайте,  бидло,

         Пси  ще  злі.

Перший  раб

 

 

- 159 -

 

 

         Ох,  не  буде  волі,

         Як  немає  долі.

(Раби  зв'язали.  Вклоняються  панові,  а  потім  доглядачеві.)

Пан      А  тепер  по  всіх  шляхах

         Станьте,  підлії,  по  два,   

         Непомітні,  як  птахи

         В  чорну  ніч,

         І  вартуйте!

         А  бува

         Раб  втече,  хто  допоможе –

         З  рабських  пліч

         Вільна  буде  голова!

Доглядач (тихо)

         Пріч!

(Раби  розходяться   по   два   на   кожен   із  шляхів  розпуття.  Пан  залягає з  доглядачем).

Другий  раб (проходячи)

         Ох,  небоже.

Третій  раб (теж)

         З  нас  ніхто  не  допоможе.

(Воля,  що  була  весь  час  непомітною,  кладе вінок  рабові і,  схиливши  голову,  іде.  Тихо крадучись,  мов  кішка, з’являється  Доля  і прямує  за  Волею.  Прокидається  раб. Стає  на  ноги.  Силкується  порвати  вірьовки.  Помічає розпуття і здивовано й напівперелякано  деякий час  мовчить  і  не  рухається.)

Раб

         Мене  зв’язали... Я  не  чув...

         То  що  ж  не  б’ють?

         Що  ж  поховались?...

         Я  так  далеко  не  втечу!

(Ледве  робить  кілька  дитячих  кроків)

         Мене,  напевне,  хтось  один

         Отут  зв’язав...

 

 

- 160 -

 

 

         А  зараз  мо’  побіг  до  пана...

         От-от  прибудуть  панські  пси

         І  розірвуть  мене.

         Куди  ж,  на  шлях  який  іти

         Або  сховатися  від  них,

         Або  зустріть  раба  якого,

         Мене  що  може  б  розв’язав?

         Агов,  брати!  Агов,  раби!

         Я  пісню  волі  вам несу!

(тихо  в  безнадії)

         Коли  б  зустріть  раба

         Одного... (павза)  Куди  піти?

(Звертається  до сонця, як  та  мала  дитина,  що загубила  матір  і  от   не   знає,   на   шлях  який  ступить,  щоб  відшукать  її.)     

 

         Порадь  же,  сонце  ясне,  ти,

         Що  так  пекло  без  милосердя

         Всіх  нас  рабів,  що  в  поті

         Нашому  купалось,  а  сльози

         бачило...

         Порадь,  куди  піти...

         Я  серцем  чую – на  шляхах

         Уже  розставив  пан  сторожу

         І  п’є  вже  втіху  моїх  мук...

         Порадь  же,  сонце  ясне,  ти

         Чи  всі  шляхи  в  один  сплети.

         Один  раз  умирать... але...

         В  мені  і  пісня  та  умре.

(скрикує)

         Не  хочу  вмерти  зараз!

(На  сонце  набігла  маленька  хмаринка,  і  воно  мов  замислилось,  який  же шлях йому  вказати, коли  покинули  усі... Але  ще  одна  хвилина,  і  знов  дивилося  безжурно.

 

 

- 161 -

 

 

Чути,  як  хльоснув  нагай)

Раб-втікач

         Вже  тут  вони!

         Шкода  тікать... Я  чую  хльоск

         вже  нагая.

(Падає  на  землю.  Павза.  Схоплюється)

         То  будь  же  прокляте  ти,  сонце,

         Я  проклинаю  усміх  твій,

         Твою  безжурність  і  тепло,

         Що  грієш  правду  ти  і  зло!

         Прийми  ж  прокляття  від  раба,

         І  хай  твій  промінь  подзьоба

         Мій  труп  тут  на  розпутті!

         Я  проклинаю!

(Здіймається  вітер. На  небо  помалу  набігають

хмарки,  купчаться  на  обрії  і  підповзають  до

сонця.

Знов  чути  хльоск  нагая  і  скрик  якогось  раба.)

Раб-втікач (весело,  бадьоро)

         Брати,  ви  тут?!  Ви  чуєте  мене?

         Ловіть –но  пісню  Волі!

         Я  згадав  її! – Ловіть!

(Голосно  співає)

         Гей,  брати-раби,  вставайте,

         Панське  зілля  витинайте,

         Час  розплати -

         Наше  свято.

         Наше  свято -

         Воля!

         Гей,  брати - раби,  вставайте,

         Всесвіт,  поле – наше  все,

         Нас  багато...

(Вибігають:  пан,  доглядач  та  раби.  Доглядач

накидається  на  втікача  і  люто  хльоскає  його  нагаєм.  Раби  оточують,  стоять.)

 

 

- 162 -

 

 

Пан (несамовито)

         Пельку  гей  йому  заткніть!

Доглядач (накидається   на   раба,  але  той, напружившись,  відскакує.  Раби  нерухомі.  А  на  небі  хмари  скупчились.  Блиснула  блискавка.  Закрилось сонце.  Гримнув  перший  грім.)

Пан (доглядачеві)

         Тебе  я  вб’ю.  У,  твар  безсила.

(рабам)  Гей,  зваліть  його... обох!

Раб-втікач

         Брати!

Доглядач  (панові)

         Майте  ласку.  Винні  ви...

Пан       Я?

Раб-втікач (рабам,  киваючи  головою  на  небо,

де  знов  блиснула  блискавка  і  гримнув  дужчий  грім.)

         Ви  чули  пісню – то  початок,

         А  ген  ото  її  кінець.

Сам  пан  накидається  на  втікача,  йому  допомагають  деякі  з  рабів,   звалюють   втікача   і затикають  йому  рота.  Потім  в’яжуть  і  доглядача.  Раби  стоять  понурі  і  нерухомі.  Але  от  з кожним новим  блиском  і дужим вибухом грому лиця  їх  проясняються,  і  блискавиця  зустрічає блискавки  в  їх  очах.

     З  одного  боку  з’являється  Воля  і  простира  руки  до  рабів,  з  другого   з’являється   Доля. Вона  виходить  на  розпуття  і  над  зв’язаним Доглядачем   ламає  руки.  Упала – на  лиці  жах.

 

                            Червень    1923 р.

 

 

- 163 -

 

РІК  1923

 

                            (Казка-поема)

                   1.

         Загрузли  чоботи  в  снігу.

         Грузне  рік  1923.

         А  на  кларнеті

              Метелиця  грає:

                   Ой - гу - гу,

                       Ой - гу,

                           Гу.

         Грузне  рік  1923

                   В  снігу.

         А  в  чоботях  халяви

            широкі,

                        широкі.

         Там-то  слави!

                 Рік  1923

                        сліпоокий

         Загруз  у  снігу - не  вилізе.

         А  за  плечами  торба

         Писана,  важка – от  яка!

         А  в  тій  торбі

              Борушкаються,

                            Хрюкають,

                               Кусаються -

                                               Поросята -

         Дні,

                 Деньки,

                            Деньочки,

                                        Днята.

         Заграла  метелиця  на  кларнеті:

         Намела,  мела  метелиця,

                   Не  вилізе  1923

 

 

- 164 -

 

 

                       Рік.

         Раз  ногу,  вдруге  ногу,

                   Смик!

                            - не  вилізе.

 

                            2

         НЕП  годинника  виймає

         Та  на  стрілки  поглядає.

         Ой,  чи  швидко,  ой,  чи  скоро

         Двадц’ть  четвертий  заговорить.

                   Чи  й  надалі  буду  грати,

                   Своє  черево  втішати,

                   Ой,  чи  буде  життя-мед?

                   Ну  ж  бо,  стрілочки,  вперед!

 

                            3

         І  на  пальцях,

                            на  ковбасах

         Грають  перстні – діаманти.

                   І  рубіни,

                            і  алмази,

                                      і  перлини,

                                               і  топази -

         Всі  надії  на  Антанту.

 

                            4

         Грузнуть  чоботи.

                            Ой,  снігу.

         Важко.  Ху.

                   А  метелиця  гу - гу.

         Грузнуть  чоботи.

                                     В  снігу.

                            5

 

 

- 165 -

 

 

         Присмиріли.  Менше  лушень,

         Менше  лушень  на  боках.

         Годі  півників  пускать

         В  наші  стріхи,  -

                      Куркуль  каже, -

         Це  не  18  рік, 

                   А  1923.

         А  де  ти?  Виходь,  враже!

         Червоно  висунувсь  багнет.

                   Куркуль  утік.

 

                            6

         Дзвонять  дзвони.  Горять  свічки,

         І  тане  віск.

         І  сяє  диск

                         Христа.

         Вечеря  тайна.

                            Голуб.

 

                            7

         На  кордоні  під  багнетом

         Варта  дивиться.

                             -Ходи!

А  ми  дамку,  ми  валетом,

Ну,  королика  сюди...

   Тузик  чирви –

       Голос – хто  там?

                   Вибух.

                            Прірва.

Дослужити  ще  тижняку,

Був  би  дома,  а  тепер -

Кров  червона  квітомаку.

                   Ніч  химер.

 

 

- 166 -

 

 

                   8

Оберемок  дров  у  хаті

Лічить  дівчина.  Тремтить.

Лазять  тіні  череваті...

                   18... 20...  Цить...

         Як?

 - До  пари!

Прийде  любий... прийде  скоро -

Скоро  я...

                   Я  вагітна...

 

                   9

Заграла  в  сурмоньки  зима.

     Наказ:

      Піймать

      Хуртовині  й  морозу

      Старого,  що  загруз.

      Із  торби  груз

               Розпорошить,

       Морозу  діда  задушить.

                            Зима.

                            Секретар  Грудень

 

                   10

Загрузли  чоботи

 В  снігу.

Грузне  рік  1923

-Чоботи,  чоботи  ви  мої,

Смертонько  моя,  де  ти?

1923    рік

раз  ногу,  вдруге  ногу,

   смик –

           не  вилізе.

                   Упав.

- 167 -

 

 

         А  мороз  торбу –скуб -

                   розв’язав

         І  пустив  365  поросят

         Днів, 

                  Деньків,

                            Деньочків,

                                           Днят –

                   на  сніг.

         Захрюкали  вони

                   Засюсюкали,

                      Занюнюкали.

                        Та  що  ніч!..

                               Вечір.

                                      Сніг.

 

31   грудня  1923 р.

 

 

- 168 -

 

 

АМАЗОНКА

 

Леґенда-поема

Уривки

 

         Не  стане  слів  мені,  мій  друже,

         Перо  безсило  ляже  ниць,

         І  глянеш,  пройдеш  ти  байдуже

         Між  двох  довічних  таємниць.

         Ці  таємниці – жінка  й  море,

         Глибінь  незмірна  і  любов,

         І  сяйво,  й  темінь  непрозора.

         Вода  солона,  терпка  кров.

         Та  я  не  буду  мариністом,

         Як  Айвазовський  або  Цвейг,

         З  простого  каменю  намисто

         Двом  таємницям  я  знизав.

                           

         Веди,

         Розказуй,  чичероне,¹

         Що  сивим  мохом  поросло.

         Дзвенить  на  Зевсовій  короні

         Леґенди  срібне  джерело.

         ..............................................

         Колись  давно,

             Давно,

                   далеко,

         Як  народивсь  у  морі

         Шум,

 

 

___________

¹ Чичероне – екскурсовод  у  Західній  Європі

 

 

- 169 -

 

 

Сюди  прибились  амазонки,

         Жінки,  бунтарки  молоді,

         За  ними  й  вітер  навздогонки,

         Та  не  догнав  їх  він  тоді.

         Самі  жінки,

         Жінок  держава

         Відважних,  гордих  войовниць,

         Та  й  там  усім

         Не  рівне  право,

         І  там

 Рабині  у  цариць.

Кипить  жага  і  кров  у  жилах,

Напруга  дика –

А  не  лук.

Стріла  за  грудьми  затужила,

Ні,  ні  не  зрадить  вона  рук.

Ні!

Права  грудь  не  заважає –

Її  вже  випекли  вогнем.

І  очі  їх  не  знають  жалю –

Звалить  стрілою  чи  конем.

Єлєні  завтра

 на  присягу

і  завтра

грудь  їй  відпечуть.

А  на  губах

і  кров

         і  піна –

Та  тут  не  люблять

Сліз,

 плачу.

Цариця  знов  іде  війною –

Пріам  покликав  греків  бить...

(Десь  близько  тут  руїни  Трої,

 

 

- 170 -

 

 

Пісок  античної  доби.)

        

         Амазонки! 

         Гей,  на  коні!

         Ти,  Єлєно,  поруч  будь.

         Прапорами  вітер  дзвонить

         І  цілує  ліву  грудь.

         Будем  бити  ми  тиранів,

         Кращих  візьмемо  в  полон

         На  хвилину  собі  п’яну,

         На  один  короткий  сон.

         Як  народяться  дівчата -

         Будуть  жити,

         Хлопцям –

         Смерть!

         Каже  так  цариця  Ката,

         Вирушаючи  на  герць.

         Голова  болить  Єлєні

         Від  її  лесбійських  ласк,

         І  в  очах  круги  зелені,

         Дума 

            в  думу  заплелась.

         Любий  друже,  чичероне,

         Не  губи  її  в  бою.

         Хай  стріла  лиха  не  троне,

         Не  зачепить  її  юнь.

         Хай  вона  собі  зустріне

         Діядумена  свого,

         Щоб  уста  були  не  піна,

         А  палав  на  них  вогонь.

         Царицю  бачу  Іполіту,

         Що  взяв  в  полон  її  Фесей,

         Жорстокий  цар,

         І  ціле  літо

 

 

- 171 -

 

 

         Справляв  він  оргії  усе.

         Геракла  бачу,

         Ахилеса,

         Пенфіселею  у  крові,

         І  урочисті  давні  меси,

         І  амазонок,  як  живих.

         Ось

         Артеміді  і  Арею

         Палає  жертовник  в  огні...

         Єлєна 

         Ясною  зорею

         Задумно  їде  на  коні.

         Страшна  її  чекає  кара

         За  Діядумена  того.

         Чоло  цариці

         Чорна  хмара,

         В  очах  злоби  пашить  вогонь.

         У  них  нечувана  це  зрада,

         Це  ж  є  нечувана  ганьба

         Не  дать  із  тілом  собі  ради...

         А  серця  в  них  нема  хіба?      

         Єлєна  зрадила  царицю 

         І  віддалася  юнаку.

         Єлєні  хлопчик  уже  сниться –

         Герой  в  лавровому  вінку.

         Умерти  краще,

         ніж  убити!

         бо  утекти

         не  сила

         їй...

         Це  сон,  як  амфору,  розбито,

         Горить

         багаття  з  білих  мрій.

                  

 

- 172 -

 

 

         Мій  Діядумене!

         Вернися!

Єлєна  жде  тебе

вночі.

Ще  ніч  прожить  дала  цариця –

Давай  украдемо  ключі

І  нишком  пройдемо  до  неї

І  може  визволим  її,

Гукнім  всевладного  Морфея –

Біля  вікна  ось  він  стоїть.

Віки,

Леґенди  обступили

і  Понт  Євксинський,

і  степи.

Гей,  Діядумене  мій  милий,

Єлєна  жде  тебе,

не  спить.

Прийди,

Збуди

Любов  повстання,

Змети  богів 

і  всіх  цариць!

Хай  морок  темряви  розтане

І  вийдуть  в’язні  із  в’язниць.

        

Це  Діядумен  біля  неї,

Спурхнув,  як  промінь  із  пітьми.

Веде  у  пальмову  алею...

Євксинський  Понт

               гуде,

                     шумить.

...Євксинський  Понт

   і  горді  пальми,

напивсь  я  ваших  таємниць.

 

 

- 173 -

 

 

Отут  моїм  словам  і  гальма,

Перо  отут

         безсило 

ниць.

Палає  жертовник.

Єлєну

на   страту

юний  день  веде.

В  очах  ізнов  круги  зелені,

Обличчя  змучене,  бліде.

Зламала  лук  їй

Сива  жриця,

Клинок  всадила

  в  ліву  грудь...

.........................

 

 

2 – 3  серпня  1931 р.

 

 

- 174 -

 

 

 

ЗМІСТ

 

Світло  кохання  далекого.   Іван  Шишов.......	5
Вітаю  вас,  сторінки  чисті.................................	12
Просто  і  ясно  почата  основа...........................	13
Осінь......................................................................	14
Іде  до  тебе  невідомий.......................................	15
Заснуло  поле.  А  ні  звуку..................................	16
Валеріянові  Шевку.............................................	17
В  касарні..............................................................	18
Вчорашнє.............................................................	19
Дитина  спить......................................................	20
Сестрі  Ліпі...........................................................	21
Матері  моїй.........................................................	22
О.  Ізбицький.......................................................	23
Учням  моїм  на  новий  рік................................	24
Сон........................................................................	29
Асфальт  і  грязь  і  всюди  я...............................	30
Лілея.....................................................................	31
Над  колискою.....................................................	32
Юхимові  Маленкові...........................................	33
Сіма.......................................................................	34
Тане  сніг...............................................................	35
Наче  пасіка  там  за  горою................................	36
Я  мовчав  і  мовчу – тільки  очі.........................	37
Розгублені  слова.................................................	38
Пролетіли  ночі  зоряні  і темні.........................	40
По  всій  хаті  лежать  черевики.........................	41
Після  лекцій........................................................	42
Ми  звикли  так  до  слів.....................................	43
Метелиця..............................................................	44
Колобок.................................................................	45
Коноплі,  мов  ліс  той,  зелені  й  густі..............	46
Кредо.....................................................................	47
Верба.....................................................................	48
В  кімнаті..............................................................	49
Було  нас  троє  в  матінки..................................	50
Царівно  непробудна...........................................	52
Дніпроспів............................................................	54
Весна  на  вулиці..................................................	57
Тобі,  з  Тобою,  Ти!  До  Тебе..............................	58
Скупий  я  став,  як  справжній  скнара.............	59
14  серпня..............................................................	60
Фрагмент..............................................................	62
У  мене  гості... Лихі  гості...................................	63
Це  тобі,  це  тобі,  це  тобі...................................	64
ІЗ  ЦИКЛУ   “ПАРОСТКИ”	65
Ні,  не  кажи  мені  з  журбою.............................	65
Федору  Сторчаку.................................................	66
Майова  ніч...........................................................	66
От  і  осінь  смутком  п’яна..................................	67
Як  щастя  і  мрія  приснилася  воля.................	67
Рубали  ліс............................................................	68
На  вечорі..............................................................	69
Знов  ти  до  мене  прийшла  смутноока............	69
Ти  маєш  серце  з  криги....................................	70
Двадцять  шостого  лютого.................................	71
Хай.........................................................................	71
Цокотіли................................................................	72
Зимового  вечора..................................................	73
Хочеться  взять  санчата......................................	73
Зозуля....................................................................	74
І  ти  краса  уже  зім’ята......................................	74
Колисанка.............................................................	75
Вітер  воду  кучерявить.......................................	75
Сміхом,  смутком  серце  п’яне...........................	76
Невже  в  нірвану?...............................................	76
Заповіт..................................................................	77
Вулиця..................................................................	77
Весняне.................................................................	78
Я  ласкать  не  вмію.............................................	80
Мені,  коли  я  вдома,  нудно...............................	80
Ти  щось  таке  таїш  від  мене............................	81
Куди  веде,  де  відпочину...................................	81
Дитяче...................................................................	82
Малюнок..............................................................	83
Сни........................................................................	83
Черемха  одквітла,  бузок  одцвітає...................	84
Пісенька................................................................	84
Над  безоднею  до  скелі.....................................	85
Натхнення............................................................	86
Кажете,  осінь.......................................................	86
ІЗ  ЦИКЛУ   “РОСА  РАНКОВА”	87
І  сьогодні,  і  завтра,  й  до  смерті.....................	87
Самотні  знов,  далекі  тілом..............................	89
Осіннє  надвечір’я................................................	91
Роса  ранкова.........................................................	92
На  добраніч  тобі..................................................	93
Скоро  будуть  кружляти  сніжинки...................	94
Вже  ясніше  й  простіше  не  можна..................	95
За  містом  поле,  сніг  і  вечір.............................	96
Спомини.................................................................	97
Липневий  день,  пісок  і  спека............................	98
Вечоріє  даль  блакитна........................................	99
Гола  і  довга  дорога...........................................	101
Цвітуть  як  вишні  по  весні...............................	103
Згадав  чотирнадцяте  серпня...........................	104
Зараз,  зараз  рушить  поїзд................................	105
Тільки  в  гості  на  день  усього  я......................	107
До  мене  ти!.........................................................	108
Завтра,  завтра  знов  у  путь..............................	110
Що  було,  що  є,  що  буде..................................	111
ІЗ  ЦИКЛУ  “СТЕЖКА  СПОМИНІВ”	112
Нема  нікого  більш  у  мене...............................	112
Наче  й  зараз  ідем  лісом..................................	113
Можна  взять  її  на  плечі..................................	114
І  далі  мовчати? .................................................	116
Вибрики...............................................................	118
Друзям  Ш............................................................	121
За  селом  пустеля  біла.......................................	123
Мажорний  акорд  на  гітарі...............................	125
Татарське  зілля  понесли  дівчата....................	127
Повістка  на  профзбори.....................................	128
Знову  бричка  із  заводу.....................................	129
Босоніж  по  конвалії  ходили  ми  колись........	130
ІЗ  ЦИКЛУ  “СПРАГА”	131
З  печери  споминів  виходжу  на  зорі................	131
Загнуздати?  Ні,  не  треба.....................................	132
В  Києві....................................................................	133
Два дзвінки  ударило.............................................	134
У  пальці  зашпори  заходять................................	135
І  знов,  і  знов  іду  на  лови..................................	136
Що  ж  до  того,  що  напроти................................	137
Божевілля................................................................	138
Безсоння..................................................................	139
Віват,  життя...........................................................	142
Перо  скрипить  і  пише  кволо.............................	143
Двійник...................................................................	147
Філософські  уривки  з  дороги  до  Житомира...	151
ПОЕМИ	152
На  розпутті..........................................................	152
Рік  1923................................................................	163
Амазонка..............................................................	168