Анатоль  Олiйник    

      Анатоль Олійник

 

      РАННІ  ПАРОСТКИ

 

поезії

 

Москва

2016

 

 

 

В ПАВУТИНІ   ДНІВ

 

 

Заспів

 

      Яскравих днів, весняних снів

                  Вінки плети,

                  Лунай, лети

      Юнацький спів!

     

      Як бджілок рій, працюй, яскрій,

                  Зови в людей

                  Серця з грудей

                  В країну мрій.

 

      Забудь сумні осінні дні…

                  Колись були…

                  Тепер пали

                  Нові вогні!

   ***

 

Я живий, я чую силу

      І дотепність дуже смілу,

      З каганцем іду в дорогу,

      Але чую перемогу.

      Серце шепче, серце каже,

      Що мій шлях мені покаже

       Й над безоднею страшною

      Пронесе мене стрілою.

      В буроломі ж чарівному

       Не спинить стріли нікому.

      Полечу ж я в синє море

      І втоплю там риму горе.

            Борцям  вінок

 

      Не треба, не треба , не треба вінків

      На ваших могилах, славетні борці.

      Вінки ви самі посплітали

                  На віки віків

      Собі в недріжачій крицевій руці,

      А людям в серця їх поклали.

 

      І квіти не в’януть, не гинуть з вінків,

      А вічні, як сонце на небі, в серцях.

      І поки ще люди на світі живі –

                  На віки віків,

      (Хай і надія хоч згасне в очах)

      Будуть і свіжі і вічно живі.

     

     

***

     

      Чуєш, нене? Чуєш, батьку?

      Дзвонять дзвінко дзвонарі.

                  Чуєш?! Чуєш?!

      Бачиш, нене?! Бачиш, батьку?!

                  Маєш! Маєш!

      Мають вільні прапори.

 

       На молитву! На коліна!

      Дзвонять дзвінко дзвонарі.

                  Воля! Воля!

      Усміхнулась Україна.

                  Воля! Воля!

      Мають вільні прапори.

            ***

 

      Квітнають надії шукань сподівання,

      До серця летять на вогонь метелі.

            Немає на землі

            Вічного кохання?

      До серця летять на вогонь метелі,

      Квітнають надії шукань сподівання.

 

      Щастя так мріється, щастя так хочеться,

      У вільній країні так хочеться жить!

            Серце! Буде тужить!

            Ах! Щось лоскочеться!

      Щастя так мріється, щастя так хочеться.

      І хочеться жить! І кохати! І жить!

                  ***

 

      В вікно зиркнула ніч осіння

      І тоскно вітер зашумів.

      Я жить, я жить… Я жить не вмів,

      О, хто подасть іще терпіння?

            Нащо минуле ясне стало

            І затужило під вікном,

            Чому не спиться краще сном,

            А знов скорботним завітало?

      В вікно зиркнула ніч осіння –

      О, жалібнице ти моя,

      Як плакать, плакать хочу я…

      Уже не буде воскресіння…

                        ***

 

        В павутині днів, як муха,

        Я чекаю павука.

        А надворі

        Непрозорі

        Ночі.

        В напруженні болять очі…

В павутині днів

Який гнів?

Злегкодушіла рука

Легкодуха.

Який гнів?

Я чекаю павука

В павутині днів, як муха.

                ***

 

І ще одна мрія у мене загинула

Сповита, убита долею злою,

Ще одну розпругу в серці покинула,

Сама ж поплила за водою.

А мрія вмирає, і далі мета,

Шлях далі розходиться мій…

Проходить, біжить пора золота,

Розгублює безліч юнацьких надій.

                ***

 

У мене в серці в глибині

Під радістю журба,

Як та заплакана верба.

Ген, ген в далечині

Минулі дні.

Мене до дзеркала зове

Покласти квіти хтось.

(Було, було й перебулось.)

Стрункуйсь, лице моє криве

Робись нове –

Гукає хтось.

        Похорон

                               Грицьку Чупринці

        Дзінь…Дзень.

        Бем… Бов.

        Сумно, ніжно

        Безнадійно

        Дзвінко, ріжно

        Мелодійно

        Дзвонять дзвони

 Похоронні.

Співи хору релігійні

Ллються вгору

Тихі, мрійні.

 Ладан куриться пахучий,

В груди лізе жаль пекучий.

Сльози ллються

Променисті,

Серця б’ються

Жалем чистим…

Дзвони похорон справляють,

Звуки дзвонів умирають.

Дзінь, дзень,

Бем…Бов.

        На кладовищі

 

Могили,  липи і хрести.

Заснув, здається, лютий час,

І зажурилась , любко, ти,

Що роз’єднають скоро нас.

 

        Без скарг на долю мовчимо,

        А серце жалем налилось.

        (Коли б минуло , не збулось –

        На вічне руки подамо).

 

Скажено йде, минає час,

Вже треба нам, вже треба йти…

Самітні будуть тут без нас

Могили, липи і хрести.

        ***

 

Тоді , як п’яні горобці
Пили востаннє

І допивали просо,

Прийшли женці

 І стоголосо

На рідні ниви

Розливали

Бадьорі хвилясті

Співи

Про волю , рівність і братання –

Ножі

Зміняли на серпи.

Тоді в межі

Востаннє

Справляли бенкет горобці

Старі співці.

        На розпутті

 

Ще раб він вибіг на розпуття

З одвертим серцем і чолом.
І остовпів він за селом,

Як раб-бігун, що от розпуття.

А сонце скрізь. Поміж шляхами

Привітні житні колоски,

А там село ізнов… Маки..

І сонце скрізь понад шляхами.

І всі шляхи такі привабні,

Стовпів же й написів нема…

Рабу бажання йти всіма,

Бо всі шляхи такі привабні.

Порадь – но, сонце ясне ти,

 Чи всі шляхи в один сплети

І постели його рабові!

Стояла пустка на розпутті,

І на розпутті раб упав…

Почулось раз:» Я волю мав…»

Стояла пустка на розпутті.

                ***

 

От уже я й доплітаю,

Любо, глянь , який вінок,

Я тебе ним заквітчаю

Візерунками квіток.

        А тоді ти сміхом срібним

        Серце впоїш вп’ян мені

І кошачим кроком дрібним

Ласк наточиш в тужні дні.

        Переп’єшся. Квіти зв’януть,

        Ноги стопчуть мій вінок.

        Серце крикне – тіні встануть.

        Зачервониться клинок.

                        Г. Гаценкові

 

        Заснула. Спить . Не колиши

        І ранком гучно не буди.

        І не гукай її туди,

        Де зажурились комиші.

 

        Хай краще спить і не проснеться.

        І не проснеться більш уже,

        Коли в нас будить сон чуже,

         А рідне й досі не всміхнеться.

                На роботу

 

        Бадьоро. Весело. Добранку!

        Я на роботу вперше йду.

        Устав я рано на світанку,

        Гудка ніяк от не діждусь.

        Було ж (старого як згадаю)

        Що з ним робили ті гудки!

        Щодня він лаявся з одчаю
        Здіймав погрозно кулаки.

        А я жахавсь, дріжав щоразу

        Ховавсь у темний все куток

І чув я батькову образу…

Коли ж тепер… Коли гудок?

Я встав сьогодні на світанку

І сам гудком уже гуду.

Бадьоро. Весело. Добранку!

Я на роботу вперше йду.

 

 

                Ф. Сторчаку

 

        Немає слів, нема бажань,

        Нема маячої брехні.

        Одна є правда догорань

Останніх днів.

Немає закликів до бунту,

Нема гармонії в житті…

Ах, мій маленький, ти без грунту,

Ти в самоті.

І дисгармонія обридла,

І рветься слово «все однак».

В душі барило з – під повидла

Лишив Сторчак.

                ***

 

Стомився. Став. Не дожену

І не впіймаю я стремлінь.

Мені дали одну струну,

Щоб пісню грав на ній сумну,

        Сумну, як тінь.

І плачу тихо … і співаю,

А сліз нема, немає…ні!

Слізьми повік не заридаю,

Хоч лебедину пісню граю

        Собі на тій струні.

        Там і тут

 

Там ліхтарі, там сонце, день,

Там бунтарі нових пісень,

Там носять радість у руках…

А тут так темно по кутках.

 

Там ковалі життя кують,

Там келихами щастя п’ють,

Там туги, сліз, журби нема…

А тут буденщина сама.

 

Там крила  виросли б у мене,

Там розцвіло б життя зелене,

Там дужі линули б пісні!

Тут скоро змовкнути мені.

        ***

 

Держи, держи, шинкарко, жмені!

На, вивертай мої кишені,

Як душу вивертали в мене.

Налий, та вип’єм за впокій

Мене й душі моєї.

Та за життя зелене,

Засуджене на смерть,

Налий повнісінько, ущерть!

Неси троянд, нагідок, рути,

Налий ще ласк твоїх отрути.

Мене засуджено!...

На смерть…

        Трохимові  Дворниченку

 

В хаті холодно і вогко,

Ледве блима каганець.

На полу тихенько охка

Непривітаний співець.

Голий стіл. Бракує хліба.

Люди «ближні» вороги.

Б’ється він об лід, мов риба,

Людям жарти: ги, ги,ги.

Не поможуть… Гей, дружино,

Тяжко жити, а колись…
        Лізуть згадки без упину,

Буйно сльози полились.

Гей, дружино моя вірна,

Ми безрідні ,без дітей.

Хто схова нас? І безмірна

Туга знов веде гостей.

Сядьмо ж вкупі, заспіваєм,

Як колись співали ми,

Якось нічку скоротаєм

Холоднючої зими.

Сядьмо, люба! Знову мрії

Втекти вернуть в небуття.

Гей, літа ви молодії!

Тільки в мріях і життя.

В хаті холодно і вогко,

Ледве блима каганець…

На полу тихенько охка

Непривітаний співець.

 

 

                Фойє

 

Заглянь до мене у серце веселе,

Заглянь до мене у фойє.

Тобі лушпинням соняшнику стеле

Доріжку рот,що не вгає.

Ось дзеркало . Заглянь. Он там махорка.

Я викрешу вогонь – кури.

Як жить обридло – онде шворка.

Не бачиш – кирпу задери.

        Туга

 

Не знав я досі туги злої,

Не знав, що в світі вона є.

Та ось діждавсь собі такої,

Що жити більше не дає.

Нема мені тепер спокою,

На серці туга лиш одна,

Вона сміється наді мною,

Кидає в темряву вона.

І там… Я там лечу без краю

В обіймах туги навісних

І дарма сили я втрачаю,

Бо не позбутися від них.

Лечу, лечу, мов камінець,

Що зверху кинула гора.

От, от впаду… От, от кінець…

Безодні дно вже визира.

 

                 ***

 

На концерті

       

 

        І минуло усе, і не прийде вона,

        Не загоїть твоїх пороз’ятрених ран,

        Вже давно, вже давно тут проміння нема,

        Обіслав, обгорнув все імлистий туман.

 

        Так сумно співа хтось по згубленій долі,

        Гукає щосили до себе когось,

        І сунеться в серце до мене поволі

        Забута, занедбана мрія чогось.

 

        Не співай, не кажи , що сідає пітьма,

        Зійде сонце, й ростане туман.

        Буде ж співати! Геть , мріє сумна,

        Не ятри пороз’ятрених ран.

                ***

 

Не терзайте мене, думи, не терзайте мрії,

Не засмучуйте назовсім літа молодії,

А на хвильку хоч покиньте серце наболіле,

Душі дайте розвернутись в моїм хворім тілі.

Подихати моїм дайте наболілим грудям,

В вічі, в душу зазирнути дайте добрим людям

І найти там половину душі співчування…

Дайте, дайте хоч на хвильку позбутись страждання.

Дайте пісню заспівати ще не співану весні…

Та вгамуйтесь, та не мучте мене думи навісні.

Не боюсь я смерті, думи, дарма не страхайте…

Не терзайте мене, думи, годі – не терзайте.

                Маячня

 

        Скажи мені, моя ненько,

Чом не світить сонце?
Чому краплями дрібненько

Плеще  дощ в віконце?

Мені важко, сумно, ненько,

Чогось серденько болить,

В грудях б’ється так тихенько,

А то враз застугонить.

Щось горить, горить у мене,

Я мовчу. Я все терплю.

Скажи… де ти… чуєш, нене!

Чому ніччю я не сплю?

Дощик плеще у віконце,

Плаче шибка мовчазна.

Нене… Нене… Де ж це сонце?

Нене, чом же  ти сумна?

                   ***

 

В голодний рік

 

 

Пісні і лайка, слава і прокльони.

Заперло дух у голода в дзьобу.

Пішли в криваву боротьбу

                І музика, і дзвони.

 

Не довго голод роздивлявся і пристав

До дзвонів в купу. Вранці

Безодня стала у горлянці

                І закружляв

 

В танку шалено він під стони.

Бач! Косять добрі косарі,

Малі згрібають  і старі…

                І музика і дзвони…

 

    

                        ***

 

        Сьогодні одержав від когось листа,

        І радісно так мені стало.

        Так палко до нього припали уста,

        Так серце бурхливо заграло!

 

        Читав і не вірив, що є той на світі,

        Що може заглянути в душу мою,

        Що може розбуркати мрії прибиті

        І руку для стиску подати свою.

 

        І от відшукав я і радий тому.

        І знову надія у мене в очах,

        Що можу довірити серце йому

        І вкупі пройти з ним тернистий наш шлях.

                На руїні

 

        Крок за кроком в самотині

                По руїні

                Я іду..

        Ось ступив уже ногою

                Під горою…

                Як зійду?

        На верхів’ї гори тої,

                Ох, крутої

                Жде вона.

        Мене піснею гукає,

                Зазиває

                Чарівна.

        Срібнострунна ліра в неї,

                В тої феї,

                Бачу я.

        Та умерла в серці віра,

                Тая ліра

                Не моя.

        Не зійду я, не дістану

                І бажану

                Не візьму

        Собі ліру розігнати

                В рідній хаті

                Людям тьму.

        Довго муза мене звала

                І стояла

                На краю.

        Звечоріло. В самотині

                На руїні

                Я стою.

 

                                                               ***

       

        За смугою чорна смуга

        Край плуга лягає,

        Одна ляже,  ляже друга,

        А плуг не  ‘ддихає.

        Поза плугом орач босий

        Орючи співає.

        Піт тече, простоволосий

        На плуг налягає.

        Пара волів плуг тягає,

        Мірні їхні кроки,

        А орач собі співає:

        «Дай Бог хліб високий…

        Уроди густих снопів,

        Щоб було їх море…»

        Я почув тих звуків спів

        І забув про горе.

 

 

                ***

 

 

        Піду я тепер додому,

        Квіток насаджаю

        І в садочку запашному

        Пісню заспіваю

        Може й зійдуть мої квіти

        Ранньою весною,

        Може встануть пісні – діти

        Прибиті зимою.

        Встаньте, встаньте, - я молюся

        Цією весною,

        Хай іще я раз заллюся

        Піснею новою.

 

                        До доктора

 

        Докторе, чуйте, не тайтесь, благаю,

        Скажіть мені правду одну,

        Жаху до смерті я зовсім не маю,

        Як прийде вона, не зморгну.

        Скажіть же, скажіть же, не тайтесь , благаю,

        Невже я умру молодим юнаком?

        Чи в мене легені зжовані до краю,

        Невже їх живу ще крайком?

        Мовчання незмінне у вас на устах.

      Немає тоді вже мені вороття…

      Душа вже витає моя в небесах,

      А там мені зовсім немає життя.

                  ***

 

Я вільний, як птиця! Крила я маю!

Я в небо блакитне до сонця літаю.

Зараз ось зараз ізнов полечу

І більше на землю уже не злечу.

Лечу я у небо, очей не ‘дріваю,

До чорної хмари уже долітаю.

За хмарою сонця уже я не бачу,

Лечу, пориваюсь до нього на вдачу.

Ах, крила!.. Ох, крила чомусь заболіли…

Крики  до вух із землі долетіли.

А грізная хмара от – от наді мною,

Об неї я вдарюсь тоді головою.

Раптом здригнулась тут чорная хмара,

Розбилася хмара від сильного вдара

І миттю на землю дощем сипонула,

На землю дощем тим мене завернула.

О якби ти зникла, ворожая хмаро,

Мене ти згубила, як сонце Ікара.

Убився Ікар… А я ще живу,

Закутий цепами, яких не порву.

                  ***

 

            Якби в серці

            Були дверці

            Та ще й відчинялись,

            Тоді вам би, люди злії,

            Показав би мої мрії,

            Що там поховались.

            Ви почули б діла правди

            І людського зла назавжди

            Ви б поодцюрались.

            Ви зазнали б кращу долю,

            Ви були б борці за волю,

            Ви б зачарувались.

           

 

                    ***

 

            Я хочу!

 

      Ні! Жити так я більш не хочу

      Гідким мізерним цим життям,

      Велику долю я пророчу

Собі таємним почуттям.

Не хочу жить, як тут живуть,

І з жахом вкупі вмерти.

Я хочу голос неба чуть,

Я  не боюся смерті.
      Впіймать я хочу почуття

І володіти хочу ним,

Я хочу стати зверх життя,

Я хочу бути всім!

 

 

            ***

 

      Я  іду

 

Я іду, іду без шляху

До яскравої мети.

Я не маю в собі жаху

Бо туди я мушу йти.

Хоч безсилі мої ноги

Й німо мертва там тиша,

До людей в хатки убогі

Рветься все ж моя душа.

Там я зріс у їх недолі,

В їх темряві і журбі,

Так тепер же світло волі

Понесу я їм в собі.

 

 

***

 

Дихати нічим. Груди тісні.

Під небо! До неба я хочу, до зір!

Подихати вільно повітрям весни,

Я хочу в безмежний простір.

Я хочу, так хочу забутися в горі,

Я хочу, так хочу співати пісні

Як вільная пташка, про сонце і зорі

Моїй чарівниці жаданій весні.

Я буду співати про трави зелені,

Про гай таємничий та темний, і в нім

Я хочу співати про думки шалені,

Що тиснуться щільно у серці моїм.

 

      ***

 

      Мрія

 

Мрія далека,

Мрія вродлива,

Без краю широка,

Без краю щаслива.

Звуками повна,

Думками ніжна,

Мовчазна – безмовна,

Барвами різна.

Мрія чудова,

Далека неясна,

Минулість казкова,

Дійсність нещасна…

Мрія далека,

Мрія вродлива,

Без краю широка,

Без краю щаслива.

 

 

            ***

 

Не кину співать тобі довіку. Струни

Останні не порву.

Буду вірить в ласку твоєї фортуни.

Зову тебе,зову,

      Народе мій!

 

Не кину в квітниках душі ростить квітки,

Не покличу Нову.

Підемо до сонця. Рукою до руки.

Зову тебе,зову,

            Народе, мій!   

 

            ***

 

      Привиди

 

Люблю я привиди у сні,

І чи вони страшні чи ні,

Від них ніколи не проснусь,

Урвати сон я свій боюсь.

Нехай страшне на мене пнеться,

Із жаху серце лиш заб’ється…

От – от наскочить і мене

Дорога смерті не мине.

Так що ж? Умру нехай!

Ну, звір, терзай мене, терзай!

Урвеш мої ти тільки муки…

Бери, гризи ти мої руки.

Коли ж бува… Бува у сні

Щось дивне бачиться мені,

Я забуваю давні муки

І простягаю комусь руки.

 

Співала скрипка колискову

 

Тужила скрипка безнадійно.

Дві свічки плакали на скрині.

Гойдались довгі чорні тіні,

      Гойдались мрійно.

Співала скрипка колискову,

Пташками вилітали мрії

І розлітались.  По ріллі

Блукали наче журавлі,

      Тужили вії.

Співала скрипка колискову.
      А ось вдова вже ледве дише
      І з колисковою колише

Малого сина. «Синку, рости…

      Їм не прости!...»

Співала скрипка колискову.

Молюсь , Немезідо, почуй

І прийди ти до сина мого

І помстися на ката його,

      Недолю вартуй.

Співала скрипка колискову.

Дитя моє любе, вдова я…

В своїй ненашій хаті… люлі…

Немезідо! Це ж хата моя..

      Синочку , люлі…

Співала скрипка колискову.

Тужила скрипка безнадійно.

Свічки на скрині догоріли…

В колиску феї прилетіли,

      Гойдали мрійно.

Співала скрипка колискову.

 

            ***

 

 

Хмара за хмарою сонце вкриває,

Разом є хмара й у нас життьова,

Інколи й нам хоч проміння заграє,

Чорная ж хмара його закрива.

Теє проміння від нас десь закрите,

Сонечко щастя десь там блука.

Грізною хмарою бідне підбите,

Облогою взяте, шляху не шука.

Лихо тому, в кого духу немає,

Щастя у хмарах його все блукає…

Сонечко ж ясне, силу ти май,

Коли хмара іде – розбивай!     

 

      На сторожі

 

День скінчився. Вечоріє.

Спать лягають люди.

Наробилися із ранку
      Спатись добре буде.

І я робив цілу днину,

Потом обливався,

А заснути і не можу,

Такий, мабуть вдався.

Чи сон мене цурається,

Чи сам проганяю,

Що з душею цілу нічку

Лежу й розмовляю.

А день цілий душа моя

Спить у хворім тілі.

Нічка ж стане, і з душею

Знов я в повній силі.

Лечу кудись без огляду,

Світ весь забуваю,

Живу, серцем не нудьгую,

Хоч щастя й не маю.

І щодня усе марнію,

Хоч лягай в могилу…

Нічка ж стане – душі ясно,

І чую я силу.

І давно вже всі поснули.

Спіть ті, що ворожі.

А я не сплю і не засну –

Я вам насторожі.

 

 

            ***

 

      31 грудня

 

Старечою тихо ходою ступає

Сивий та хворий знеможений рік.

Хвилини короткі іще він конає,

Йому, як для мене, нема уже лік.

Кашля, сердега, і руки ламає,

Дванадцять от – от в незабарі,

А там уже перша радісно сяє…

Приймай же, годино, нас в парі!

            Юнаку

Агов, юначе! Стій, послухай,

Я дещо спитаю у тебе,

Потилицю дарма знічев’я не чухай,

А краще заглянь – но до себе.

Глянь ти у душу – німа вона, темна,

Що сховано в ній, покажи.

Чи є в тебе мрія юнацька надземна,

Чи інше що краще? Скажи.

Чим серце у тебе юнацьке палає,

Куди тебе вабить воно,

Що кращого людям у світі бажає?

Чи може мовчить? Як давно?

Юначе, мовчиш ти понурий.

Червяк на злиденній землі,

Старий ти, юначе, похмурий

І зморшки на твоїм чолі.

Де ж та юнацька пора золота?

Думками старі молодії.

Куди, де поділася юність свята,

Де ваші святії надії?

Ніщо вас не вабить до праці устати,

Народ безнадійно вас  жде,

Що сяйво просвіти у темную хату

Юнацтво укине… а де ж воно. Де?
Темно, ох темно в селянський хатині,

Юнацтво ж без сорому спить…

Слухай, юначе, проснися віднині,

Інакше сумління тебе загнітить.

Гляньте навкруги, як рясно цвіте

І сипле квітками барвиста весна…

Юнацтво, вставай, вставай, золоте,

Вставай від старечого сна!

 

            ***

 

Ні ж бо, ні, не перестану

Я співать тобі пісень,

Злотно – сяйвий вільний день –

Ні – я дзвоном, дзвоном стану.

 

У хатиноньку убогу

Перед ранком задзвоню,

На всесвітню на борню

Загукаю у дорогу

 

Стріху рідну заоблишу,

Запалю її вогнем,

Дзвоном, дзвоном, сяйним днем

Я розбуркаю сон – тишу.

 

Я дзвонитиму без втоми

На всесвітню на борню.

Слава руху і вогню,

Слава вам, могутні громи!

 

      ***

 

Восени, восени

Весняне хтось співав

І приємно мені

Лоскотав

Коло  п’ят.

Таємничо чогось

Усміхавсь циферблат.

Тік – о – так…Тік – о – так…

Бач, збулося!

Збулось!

      Ох, як пишно розцвівсь

      Зарожевено мак!

      І…Осиплеться мак.

      Тік – о – так… Тік – о – так…

      Таємничо чогось

 Усміхавсь циферблат.

Так збулося…

Було.

Восени, восени

Весняне хтось співав

І приємно мені

Лоскотав

Коло п’ят.

 

 

      ***

 

Хтось торкнув у серці струни,

Серця струни чарівні

І заграв, мов ріг фортуни,

Ріг фортуни знов мені.

 

І  я хочу жити, жити,

Жить,щоб пити чарний сміх,

Сміхом серця щоб сп’яніти,

Жить для ласки, сліз і втіх.

 

 

            ***

 

Спросоння

 

Встаю серед ночі. Дивлюся:

Чорніє висока стіна.

Не більше іще, як півночі,

Видно ще місяць з вікна.

Хочу заснути, а сон утікає…

Щось біле стоїть на стіні,

До мене неначе прямує

І каже щось грізно мені.

Дріжу. Я немов в пропасниці.

Зникає висока стіна.

От виразно чую з-під печі

Дзвінкий голосок цвіркуна…

А біле щось близько до мене.

Я млію від жаху увесь…

І чую я співи далекі,

Немов би то похорон десь.
    

 

 

 

      33

 

Нанизались роки низкою намиста.

Арфа пробриніла в чарівних лісах.

Серце затужило сумом падолиста.

Тридцять три заграло осінню в очах.

……………………………………………..

Яром повилася дорога терниста.

 

 

 

 

 

 

            ***

 

      Лежить киця на печі,

      Вигріває боки,

      А круг неї котенята ,

      Малі , сліпоокі.

            Баба мнишок напекла.

            Дай одну хоч киці!

            Та бабуся не дала –

            Мнишки на полиці.

      Лежить киця на печі,

      Думає про мишку,

      Як зловити уночі

      Або вкрасти мнишку.

            Котенята хочуть їсти,

            А ніхто не дав…

            Котенята сліпоокі

            М’явкають: м’яв, м’яв…

 

 

                  ***

 

      Моє лице блідо-зелене, жовте,

      І сам я, сам такий чудний,

      Нате, нате, лице скровте
      І скажіть мені: не гний.

 

      Скровте, з’юште! На дорогу

Покладіть мене на брук.

Я любив оту убогу,

Що смоктав її паук.

     

 

 

                  ***

 

Думка скорботняя, мрія осіння,

Без ласки, без квітів, без сонця проміння,

Повна журливих агоній тремтіння

      В мене у серці живе.

 

Крилами б’ється, мов пташка у клітці,

Холодно бідній самітній сирітці

В подертій старенький намітці,

А вітер лютує і рве.

 

 

 

 

      ***

 

      Один сірник і вже… руїни,

      І вже вугілля славних міст

                  Та чад.

                  Дим в’ється.

      І хтось в полатаній свитині

                  Сміється,

      І виє пес, поклавши хвіст

                  Під зад.

 

            Ранком

 

 

            Стало дніти.

            Проснулись діти.

            Їсти!...

            Ач, які моторні!

            Чорні

                  Вісті.

                                                           Ні шматочка.

            А снилася булоцця.

            Біла,

                  Пухка

            Така, як їв на пасху…

            Сльоза скотилась

            На запаску

            Матері.

                  Орел

 

      На скелі високій край степу,

      З – під низу, де море гуло,

      Не ждучи ніяку халепу,

      Орляче гніздо там було.

      У тому гнізді, мов цариця,

      Гнівна і ласкава, і зла,

      Чекала з здобиччю орлиця

      З безкрайнього степу орла.

      Дивилась на степ і на море,

      Було пречуття в голові,

      Бо чула вона якесь горе,

      Та тільки ніяк не в траві.

      А там вже стрілець підкрадався,

      Не знала орлиця того,

      В високій траві він ховався,

      І очі блищали його.

      Над краєм гнізда вже орлиця.

      І от …засвистіла стріла,

      Мов камінь, степова цариця

      Упала і мов не жила.

      А з степу орел вже вернувся,

      За ним у повітрі гуло…

      Стрілець же в траві заховався,

      Йому це байдуже було.

      Орел вже орлицю гукає,

      Та заклики тії дарма.

      Орлиці і досі немає,

      Трава ж не розкаже – німа.

            ***

 

 

      О, серце моє! Серце, благаю,

      Не бий ти так тяжко об груди,

      Вони в мене хворі без краю…

      Буде так битися… Буде!

      Я хочу ще жити… Послухай!
      Прожить цю квітчасту чудову весну!

      Ну, буде ж бо… буде…Не бухай,

      Кинь працю свою навісну.

      Не чуєш?... Не чуєш,немов не моє…

      Так геть із грудей вирівайся!

      Хворії груди… шлях тобі є…

      Ну рвися ж скоріш! Не вагайся…

 

            Забуття

 

Ось де щастя наше, люба,

Повна пляшка на столі!

Годі ж рвать на собі чуба,

Буде ж зморщок на чолі.

Келих в руки! Пить до дна!

Що нам сум, гидка нудота,

Ось де радість нам одна –

Келих, келихи до рота!

Тут на дні у ньому знайдем

Від усього забуття

І в країну дивну зайдем

До найкращого життя.

Келих вгору! Келих вгору!

Серце просить забуття,

Я не хочу чуть знадвору

Плачу людського життя.

 

            ***

 

Я змарнів, ще став блідіше,

Мене вітер вже колише

Й нагинає до землі –

Та не згас вогонь у мене,

Моє серце ще шалене,

Нема й зморщок на чолі.

Ще в очах надія сяє,

Ще й тепер мене гукає

Той яскравий з сонцем день,

Коли серце заговорить,

Не про давнє моє горе,

А замість сумних пісень

Заспіває пісню тиху

Не людям на сміх, на втіху

Серце сповнене ущерть.

Ніжну пісню ту почує

І за неї пошанує

Лиш мене єдина смерть.

 

      «Підвівся чорнозем і дивиться у

            вічі.»  П.Тичина

 

 

      Пішов на річку в темну ніч

      І ополонку прорубав,

      А він прийшов і віч –на –віч

      Із запитанням своїм став:

 

      Чи умиться, чи втопиться

До річки поночі прийшов?

Той не смів і подивиться,

Так і захолов.

 

            НА   УЗЛІССІ

 

 

            ***

 

      Впали, простяглися довгі чорні тіні,

      Досягнули серця. Сонечко зайшло.

      Солов’ї  поснули. Ночі горобині…

      Може мені снилось? Може не було?

      Може моє сонце ще і не зайшло?

 

      Ще сьогодні зранку колосилось жито,

      А як тільки сіло сонечко, зайшло,

      Серп узявсь до праці так несамовито,

      І надвечір жита наче й не було…

      Може моє жито ще не проросло?...

                  ***

 

      Я бачив сьогодні, як сонце вставало

      В блакитному небі в величній красі.

      Я бачив, веселкою сонечко грало

      На квітах в срібляній росі.

      Я чув, як шепталися радісно трави,

      Я бачив, як мліли чомусь то вони

      І сонцю казали про зорі яскраві,

      Що їм навівали таємнії сни.

      Що квітам і травам, той сон мені снився

      В таємній, величній надземній красі,

      Той сон розгадати давно я нудився,

      Та ніч все ховала в росі.

      Аж сонце сьогодні таїну відкрило,

      Я глянув на росу, і серце зомліло,

      І квіти і трави завмерли усі…

 

 

            Перед дощем

 

 

Заклекотав, зітхнув і сів в гніздо лелека.

Залізла в щілину під скло, замовкла муха.

Шкварчить, мов сало, сонце, і стогне спека.

У груди тоскно уп’ялась, пече задуха.

 

Десь грізно загуло. І ось на небо латки

Розкидав вітер, на свиту мов би то кравець.

Сховало сонце вже і променів манатки,

І  краплю першу забачив в стрісі горобець.

 

 

 

 

 

      У полі зимою

 

Тут нема, нема нікого,

Нікогісінько нема,

Лиш до снігу до пухкого

Пригорнулася пітьма.

      Тут не чути ні словечка,

      І нема ніяких діл,

Молоком облита гречка,

Та не чуть гудіння бджіл.

      Тут одна ти королівна,

      Королівонько зима,

      І ласкавая, і гнівна,

      Нечекаюче сама.

            Сніг, мов гречка та, розцвівся,

            Поле жнив майбутніх жде.

            І, здається, заблудився

            Гречкосій… Бо щось не йде.

 

            На   узліссі

 

      Чорною хмарою сонце запнулось,

      Із лісу на поле посунулась тінь,

      До сяйва далеких вечірніх тремтінь

                  Важко зітхнулось.

     

      Хто ж мені скаже, в якому то краю

      На небі ніколи ні хмарки нема?

      Чого то зітхнула зі мною  пітьма –

                  Сам я не знаю.

 

      Небо зірками до мене всміхнулось
      «На ясному сонцю й то бо є плями»,

      Хруснула гілка суха під ногами,

                  Важко зітхнулось.

 

 

            Осінню

 

      Жовтіє листя. Тихо в лісі.

      Порожнє поле. По ріллі

      І по сусідній драній стрісі

      Побігли тіні журавлів.

      Їх тихий крик такий тужливий

      Припав устами до землі,

      Такий самотній, сиротливий,

      І наче дівчина зомлів,

      Утих. Замовкло все.

      Лиш вітер грається у листі,

      Несе з собою. Та мов засмучена дівчина,

      Що губить сльози на намисті,

      Стоїть калина

      В моїм спустошенім саду,

      Віддана птахам на наругу…

      Не дивлячись, кудись я йду.

      Солодку в серці ношу тугу.

 

            Ранок

 

Золоті, золоті

Ниточки

Конфеті

Кинуло сонечко

Діточкам.

      Хлюп, хлюп з крученьки,

      Зирк з  хвилі…

      Рученьки…

      Цілує сонечко

      Сни білі.

Сіп… Сіп… Маленькі

Дітоньки

До неньки

Несуть із сонечком

Квітоньки.

 

     

 

                  Зима

 

      Небо гнітне, небо хмуре,

      Вкрила землю сіра мла.

      Сонце стало щось понуре

      Й не дає свого тепла.

            Все за хмари, хмари сірі,

            Все втікає від землі,

            Наче холодно без міри

            І  йому у сірій млі.

      Наче спати, спати хоче,

      А проснутись навесні…

      Засипаючи  шепоче

      Хмарам сонечко у сні.

            Дід мороз, мороз обутий
            В білі чоботи,  скрипить,

            І ніхто ним не забутий,

            Всіх він усміхом кріпить.

      Вітер стогне, вітер плаче

      Гірко в чорнім димарі.

      Дерева у шати, наче

      Повбирались, як царі.

 

                  ***

 

У лісі надвечір єднаються тіні

      Ох, лихо…Ох, лихо!

      Так тихо, так тихо
Дрижать і шепочуть уста темносині:

«Тікаймо із лісу»…і тихо тікають.

      Сміються прихильно.

      І щільно, так щільно

Поля, луг і села вони обіймають.

Ми живем не в лісі. Завжди ми слідкуєм

      Все за вами, люди…

      Всюди…Всюди…Всюди…

Все життя ми знаєм…Вашу смерть вартуєм.

Усміхнулись тіні, села пригортають.

      Спіть… Спіть…Сон – чаша вщерть.

Спіть…Спіть…вартуєм смерть.

Ніч у селах. Тіні селам щось співають.

                  ***

 

     

      Нарешті діждались. Ну от так зима!

      І сніжно, і скрипно, і вітру нема.

      Надворі все тихо, і тільки мороз

      Один мітингує і хоче погроз.

      Все біло біляве, все біле кругом,

      До хат поспішають підтюпки, бігом

      Всі люди…Мов сором, що чорні такі –

      На білому личку немов синяки.

      До школи біжить ось мала дітвора,

      І руки раденько мороз потира.

Лоскоче дітей він, за щічки щіпа,

За носа потягне і каже: «Скупа

У тебе матуся. Бач, з носа тече,

 А хустки не маєш…» І знову пече…

 До школи проводить, лоскоче дітей

І нових погрозно чекає гостей.

Все біло біляве, все біле кругом,

І день, а здається поснули всі сном.

Надворі все тихо,і тільки мороз

Один мітингує і хоче погроз.

 

 

      Весна

 

Весна, сказало сонечко,

Весна, моя ти донечко,

Я умираю,

Зима сказала.

Весна, сказала річенька,

Весна, кивнуло личенько.

Руки дитячі

Запрагли вікна.

Весна, сказало серденько,

Весна, сказав дід тверденько,

І лізе з печі

І каже: весна.

 

 

            ***

 

Весна. Ізнов прийшла весна!

Привітно весело вона,

Як дівчина квітчається

І так мені всміхається:

      Із квітками!
            Із ночами!

      З солов’ями!

Гей,устав я! Гей, проснувся!

Загубив щось і забувся.

Це весна мій сон збрала,

Розбудила й привітала

      Із квітками!

      Із ночами!

      З солов’ями!

 

 

            ***

 

Час іде, весна минає,

Красне літо настає;

Соловейко не співає,

Надій серце не дає.

А було їх серце повне,

Були тислись через край!

Всі чудові невимовні

Полетіли в поле, в гай.

Буйним вітром рознеслися

У безкраїм чистім полі…

Може й знов де зібралися,

Десь отам шукають долі.

 

Перед  вечором

     

      Втихли вітри, вмерли буйні,

            Пісень не співають,

      Стоять млини в чистім полі

            Крильми не махають.

      Тиша. Тиша. Мертва тиша.

            Сонце припікає.

      Небо ясне, ні хмаринки

            І насміх немає.

      Поле тихе, поле мертве.

            Сонечко сідає

      Йде пастух за чередою

            На сопілку грає.

 

                  Вечір

 

 

      Тіні. Сутінки . Ковтнув

      Скалки, одгуки пісень

      Вже востаннє мляво день.

      Ось потігся, позіхнув,

      Хмарно сплющив свої вії

                  І заснув.

      Бем. Бем. Дзвін тугу сіє..

      В вікні дівчатко мріє.

      Сон. Примари. В куріні

      Тихо скрикнув хтось у сні.

      Вечір в сутінки впурхнув

                  І заснув.

                  В саду

 

      Лежу, не рухаюсь мов мертвий у саду,

      За думкою думка літає,

      І голова шумить немов ото в чаду,

      І сили піднятись немає.

      На небо дивлюся, очей не ‘дріваю:

      Ген хмарки легенько пливуть,

      А небо безмежне, нема йому краю…

      І хочу й не можу заснуть .

      На хмари дивлюся і хочу я з ними
      По синьому небу плисти.

      І землю благаю думками німими:

      «Пусти мене, земле, пусти».

      Ні слова земля. О земле німа!

      Почуй, як та пташка співає,

      У синьому небі не видна вона,

      А пісня ж сюди долітає.

      Пусти мене, нене, і я заспіваю,

      Дай мені крила, і я полечу,

      І пісні з сльозами до ясного раю

      Знесу із людського плачу.

 

                  Осінь

 

      Пожовкле листя з гаю спало,

      Чорную землю мов килимом вслало.

      Засохло , зів’яло все, що цвіло,

      Затихли всі співи, що чути було.

І птахів нема. Вони полетіли,

Співучії пташки, у теплі краї,

Дерева у гаю сумні, оголілі

Віти підняли у небо свої.

Гай мов у небі когось там питає:

Листя чому це з мене опадає,

Чому то у мене зостатись не хоче,

Чом дітям – деревам казок не шепоче?

Куди полетіли веселі пташки,

За віщо покинули діток моїх?

Прийшли це до мене що чорні думки?

О як би, о як би позбутися їх?

О, брате мій, гаю, тебе я не кинув…

І вітер тужливий до гаю прилинув.

Засни,старий гаю, спокійно засни,

Тобі я навію веснянії сни.

 

      Поле  осінню

 

 

Осіння ніч. Заснуло поле.

Не чути більше літніх спів.

Сумне воно стало та голе,

Аж вітер над ним затужив.

Кудись подався шлях на втечу.

Чого і куди він тікає?

Знає, напевно, він тую сумнечу,

Яку від зими досягає.

Поле мовчить. Поле нудьгує.

Нічого у полі немає.

Вітер з дощем аж лютує,

Зимові пісні вже співає.

Нічого у полі. Нікого уполі.

Буває, ворона закряче,

Та, наче сирітка шукаючи долі,

Сова, мов дитина, заплаче.

      Зимовий вечір

 

Тихо й морозно надворі,

Вітерець а ні шововк.

В небі тануть, сяють зорі.

Десь тужливо виє вовк.

      Місяць ніжно щось шепоче,

      Танок з зорями веде…

      Тільки зірка спать захоче

      Так із неба і впаде.

Місяць зорям казку каже,

Чує казку тую й сніг,

А вже сніг землі розкаже,

Для чого на неї ліг.

      Тихо сплять убогі хати,

      Дерева понурі сплять,

Білосніжні їхні шати

Сяйвом зірок мерехтять.

      Тихо й морозно надворі,

      Вітерець а ні шововк.

      В небі тануть, сяють зорі…

      Спить усе. Замовк і вовк.

 

 

 

 

 

            ТАЄМНА  ТИ,  ЯК НІЧ  ОСІННЯ

 

 

     

 

                                                                                                                                                                                                                              

 

 

            ***

 

Все що є в душі святого,

Що найкраще в світі є,

Не шкодую я нічого,

Буде все нехай твоє.

Хай тобі поети мрії,

Серце збудять, що ще спить,

Хай відкриють очі вії

Душу темну освітить.

 

 

Мережу книжечку маленьку

Мережу цвіт моїх пісень

І граю тихо – потихеньку,

Неначе сонцем хмарний день.

 

Мережу книжечку і килим
      Тобі до серця я стелю,

Де хочу буть я любим, милим,

Де хочу чуть твоє люблю.

 

Мережу книжечку тобі я,

Аби забула хоч на день,

Що за вікном там вітер віє,

І наш патлатий жовкне клен.

      На греблі

 

Стою й чекаю. Хлюпотання

Лоскотне слухаю води,

У серці хлюпає бажання:

Хлюп, хлюп, прийди…Хлюп, хлюп, прийди.

 

На шляху нікого. Де ж вона?

Мов мухи, бджоли й оводи,

Хлюпочуть хвилі так до дна:

Хлюп, хлюп, прийди! Хлюп, хлюп, прийди!

 

І за хвилиною годину

Чекаю я. Лице бліде…

Хлюп, хлюп… Козаче, ждеш дівчину?

Хлюп, хлюп…іде. Хлюп, хлюп…іде!

 

 

            Зустріч

 

                  Дзенькнуло серце.

      Скалками зорь

      Промінь ударивсь, розбився на склі.

      Промінь розбився на хмарнім чолі.

      Скалками зорь

                  Дзенькнуло серце.

 

                  ***

 

 

      Я буду тихий, наче ніч.

      Вгамую серце, зло присплю

      І незлобива буде річ

      Тобі, я котру так люблю.

 

      І може ти колись сама

      До серця пташкою влетиш

      І поцілуєш крадькома,

      І заспіваєш, і приспиш…

 

 

                  ***

 

      Прийду зустріти. Будеш ти

      Чекать мене в кімнаті

      (Це знов уяви самоти

      Нескінчено початі).

 

      Піду пурхнуть в дощі, в туман.

      Мене зустрінуть сови.

      Я буду з ними пить дурман

      Моєї там любові.

 

 

                  ***

 

      Тебе нема. Як фея мрій,

      Ти десь далеко на селі

      Співаєш пташкою надій

      І згониш хмари на чолі

 

      Своїй родині і усім,

      Хто гляне в очі раз твої…

      Тебе нема… А я ж то з ким

      Розвію хмари тут свої?

 

                  ***

 

      Не прийдеш ти . Не зворухнеш

      Моєї важкості – нудьги.

      Тужила чаєчка – ки – ги…

      Її ти туги не збагнеш.

      Вже я тобі не принесу

      Надалі смутку і жалю.

      Останній зойк – моє «люблю»

      Конає тихо на спису.

 

                  ***

 

 

Забутих мрій моїх малесенький зшиток

Сьогодні я в скрині старенький знайшов,

І наче то в притчі до батька синок

Вернувся під стріху ось рідную знов.

 

Так радий йому я! Тут мрії юнацькі,

Тут перше святеє кохання моє,

Прокльони на вчинки людей розбишацькі,

Надії юнацькі… Де ж ви тепер є?

 

Забута коханка… осипались мрії,

Груші у травні як цвіт яблуневий.

Колись розквітали юнацькі надії…

Осипались мрії – надії вишневі.

 

                  ***

 

      Нарвав квіток, тебе чекаю,

      А ти не йдеш по ці квітки.

      Не прстягну ж і я руки,

      Листочки з квітів обріваю.

      Стрункі до тебе гнуться лози,

      До тебе шепче осока…

      А нерухома ще рука.

      Дивись, з квіток спадають сльози.

      Хіба ж на те пишались квіти,

      Красою, росою умиті,

      Що я для тебе їх зірвав?

      Я вже ті квіти… общипав.

      Не простягай тепер руки –

      Твої общипані квітки.

 

                  Журба

 

      Журба невимовна, скажи мені ти,

      Кудою від тебе я можу втекти,

      Де міг би забути обійми твої,

      Де міг би забути я муки свої?

      Ти скрізь і зі мною, як вірна раба,

      Тебе ж я позбутися хочу, та ба…

      Чи можна забути навіки її?

      Журба, о приймай – но обійми свої,

      Журба моя вірна, так слухай бо ти:

      Від тебе не хочу я більше втекти.

      І я не піду, хоч хто і гукне –

      Моя бо кохана забула мене.

 

 

                  ***

 

      Коло тебе бути,

      Сміх дзвінкий твій чути –

      То єдина радість, втіха то моя.

      То одне бажання,

      Часу коротання…

      Коло тебе, люба, забуваю я

      І журбу і горе.

      Ти провідна зоре,

      Я співаю, чуєш? Чуєш, я тобі!

      Коло тебе бути,

      Сміх дзвінкий твій чути,

      Кращого нічого не знайду собі.

 

 

                  ***

 

      Таємна ти, мов ніч осіння,

      Мов листя в лісі шелестіння,

      І не весела, й не сумна,

      І чи ти осінь чи весна?

      Чи знаєш ти святе кохання,

      Душі моєї домагання?

      Ні, ні! Ще ти не знаєш,

      Бо серце в шмаття моє краєш.

            Казка

 

      Стійте, не руште, дивіться зі мною.

      Не буду я правди таїть,

      Чому так давно я не маю спокою,

      Що душу мою так гнітить.

      Дівчинонька, гляньте, стоїть серед гаю

      Маленька красуня струнка;

      У гай той зелений, великий без краю
      Мене її манить рука.

      Піду я, піду я ізнов, хоч і знаю,

      Що там не знайду я її.

      Я стану підходить і враз заридаю,

      А дівчину – казку сховають гаї.

      Вийду натомлений знову я з гаю,

      Знов з’явиться постать струнка.

      Дивіться! Дивіться… її я кохаю…

      Он знов мене манить рука.

           

 

            У тебе

 

      В садку зеленому у тебе,

      Забувши горе й тяжкий сум,

      Забувши навіть і про себе

      В надії ясних чистих дум.

      В глибінь очей твоїх дивлюся,

      Тону в них серцем і душою,

      Палким я серцем їм молюся,

      При них я повен чистотою.

      І все минуле забуваю,

      Прокляття кидаю йому,

І більш нікого не кохаю –

Тебе ж навік одну…Саму!

            *** 

 

Доволі мовчання, доволі страждання,

Не хочу я правди таїть.

Відкрилися дверці у хворому серці,

І правда вся прагне на світ.

Невже ж ти не знаєш, не знаючи краєш

Без жалю серденько моє,

Невже співчування до мого кохання

Не має серденько твоє?

Кохання без краю до тебе я маю,

І дарма воно не мине.

О раю мій ясний, ангол прекрасний,

Май в серденьку жаль до мене.

Проснися ж, благаю, тебе я кохаю,

Проснися, дивися, надворі весна.

Жити створіння усе починає,

І весну кохання вже кожен вітає,

Пора бо вставати від сна.

Розквітлі надії, розбурхані мрії

Любо дівчино моя, приласкай,

 І, вставши від спання, палкеє кохання,

Як весну свою зустрічай!

 

 

      В роковини

 

 

Забудь. Хоч на хвилину ти забудь

Про тих недолюдків – людей,

Що серце рвуть твоє з грудей.

Забудь, хоч на хвилину ти забудь

Про тих недолюдків – людей.

Сьогодні вже рік, як ми зійшлися

І покохались, до грудей

І серце серцю ми віддали.

Забудь хоч на сьогодні ти забудь

Про тих недолюдків – людей.

 

      ***

 

Колись на гітарі, пригадуєш, грала,

І плакала пісня тужлива, сумна.

Побачив тебе я, і знову заграла

У серці мойому остання струна.

Дивився я в очі твої променисті,

І тихо хтось крався до серця мого.

От знову повстали малюночки чисті,

Як вгледів тебе я, не знаю, чого.
      Тихенько під бренькіт сумної гітари

Ніжну ти пісню співала без слів,

І наче незримий з тобою до пари

Мене на хвилину коротку хтось звів.

 

      На спомин

 

Коли ніч у тебе буде,

Ніч безсонна і сумна,

Коли туга стисне груди,

В серце всмокчеться вона ---

Коли крила хто обкрає

Мрій укоханих твоїх,

Як серденько ще кохає,

І на вітер кине їх ---

Як не знайдеться нікого

У життьовій боротьбі,

Хто припав би до усього,

Співчував би хто тобі---

---Ти згадай тоді про друга:

«Він самітний, як і я…»

Бо і в мене в серці туга

Обвилася, мов змія.

 

 

      Ніч

 

Нічко таємна, нічко чудова,

Чому ти так швидко минаєш?

Не встигну сказати я любій і слова,

А ти вже бліднієш, вмираєш.

Твої оченята всі зірки яскраві

На небі – лиці потухають,

Блиском останнім у повній канаві

Привітом воді не мигають.

Нічко таємна, нічко могутня,

Невже ж не здолаєш ти ранку?

Ти моя любая сестро майбутня,

Дай довше зоріть на коханку.

            ***

 

 

      Ні, не питаю я, не треба…

      Не треба, серце, не кажи.

      То все було по волі неба…

      Ні, не кажи мені, не треба!

            Ні, не кажи.

      Нехай, нехай рука незрима

      Минуле кине в забуття.

      Я не прошу. Ти невмолима.

      Та що ж думки мені життя,

      Мені спокою не дають

      І серце точать, щастя п’ють?

      Ні, не питаю я! Не треба,

      Не треба, серце, не кажи.

      То все було по волі неба…

      Ні, не кажи мені, не треба!

            Ні, не кажи!

 

 

 

                  ***

 

      Пішла й руки не подала,

      Яку потиснути хотів.

      Знов в серці ліжко розстеля

      Журливий спів.

 

      І криво усміх шкандибав,

      Сльозливі пальцем на вікні

      Посліду штуки залишав

      Мені… Мені.

 

 

 

                  Сон

 

      Я бачив сон сьогодні дивний,

      Немов сіяв світ переливний

      І обіймав тебе кругом,

      А ти немов мені всміхалась

      І то щезала, то з’являлась,

       То знов вкривалась туманом.

      А я дививсь, і серце рвалось,

      Бо ти, всміхнувшись, підіймалась

      Кудись від мене у туман.

      Коли ж уста мої відкрились,

      Ти туманом зовсім закрилась

      І утекла, мов за екран.

      Проснувся. Сльози на очах,

      А на моїх блідих устах

      Завмерло слово. Я мовчу.

      І не промовлю більш нічого,

      Бо вже немає за для кого,

      Хіба що плакать досхочу.

 

 

 

 

 

                  ***

 

                  1

      Ваш сміх дзвінкий мене лоскоче,

      Приємно слухать так його.

      І серце знов чогось так хоче –

      Та вам не втішити… чого?

 

                  2

      Сьогодні не буде вже сміху дзвінкого,

      Сміху дзвінкого не буде вже чуть,

      Сьогодні надовго вже смутку німого

      Хвилі до серця мого потечуть.

 

 

                  ***

 

 

      Зеленить ялинка, зеленить надії,

      Невідому піду зустрічать.

      Марити буду, буду мовчать.

      Цуциком серце хай буде скавчать.

 

      І прудко і гостро хай очі – злодії

      Забігають. Запалять свічки.

      Там я в косу вплету їй стрічки.

      Зеленить ялинка, зеленить надії.

 

 

 

            Біля собору.

 

      Біля собору стрілись ми

      І розминулись там.

      Моїм шукаючим очам

      Всміхнулися з пітьми

      Далекі зорі і погасли.

      Була ти в зустрічі німа,

      Немов черниця та,

      А в мене в серці золота

      Струна кохання грала…

І розійшлися між людьми,

І буря хмари гнала…

Моїм шукаючим очам

Всміхнулися з пітьми

Далекі зорі і… погасли.

Біля собору стрілись ми

І розминулись там.

 

 

 

 

По прочитанні «Тартюфа» Мольєра

 

 

Я Валер, а ти Мар’яна,

В нас щось дивне зацвіло.

І щоразу серце тане –

Кожна зустріч радість – зло.

 

Лише служниці Дорини

Нам бракує на той час…

Молієровські картини

Так яскраві задля нас.

 

 

 

            Снилось

 

Снилось літо. Сонця промінь

Пестував поля й луги.

Чулись пісня, сміх і гомін,

Чулось чайчине ки – ги.

      Ти вела мене за руку

      І співала ти пісень,

      Колисала спати муку,

      Привітала літній день.

Любий, глянь! Он квіти, квіти…

Побіжим! Ген – ген гайок.

Став? Знов хочеш? От який ти…

І цілуєш… Там вінок

      Сплетемо ми! Дощик піде.

      Побіжим! Тікаєм ми,

      А назустріч неня їде

      Біло – баскими кіньми.

 

 

 

 

 

Зимове

Візерунки на склі. Візерунки.

Руки у тебе сьогодні,

Руки у тебе холодні.

      Візерунки на склі – поцілунки.

 

      Хочеш погрітися – піч запалю?

      Сміх загадковий – не хоче.

      Загадковий сміх лоскоче…

      Буде чорна тінь – тіней не люблю.

 

      Заоблиш, не зітхай. Поцілунки

      Щось твої такі холодні.

      Не нагріюся сьогодні,

      Як зимові на склі візерунки.

 

 

 

 

                  ***

 

      Під вікном кущі жасмину

      Розцвітуться скоро,

      І в кімнату знов прилинуть

      Ніжні пахощі й роздінуть

      Серце моє хворе.

 

      І почне воно до ранку

      (Знаю неодмінно),

      Знов чекати на коханку,

      Невідому під серпанком,

Марити жасминно.

 

Одцвіте жасмин, і знову

Зашукають очі,

Що цвістиме…На розмову

Загукаю квітку нову –

Серденько дівоче.

 

 

 

      На вечорі

 

В темнім куточку одна, мов сирітка

            Стояла мертво ти.

А я змагавсь. Мене зловила сітка.

      І я не смів. Так, я не смів,

      Хоч як нестерпуче хотів

            До тебе підійти.

В очах твоїх журба тоді співала.

      Казала німо ти:

Я сама…Я одна. Мене чекала.

      А я не смів.  Так, я не смів,

      Хоч як нестерпуче хотів

      До тебе підійти.

 

 

 

            ***

 

Без сподівань і без надій.

Холодне небо. Потиск рку.

Лоскотний сміх і лиходій

У серці сітку тче павук.

Навіщо потиск рук

У хвіртці мрій

Учора?

А сміх?

Коли для втіх

Душа короткозора,

Душа юнацька

У тінях мук.

Зненацька

Був то потиск рук?

У вас куйовдивсь на виду

Лоскотний сміх і ткав павук

Мене піймать. Я сам прийду…

Я хочу знов пить потиск рук.

 

 

 

      На концерті

 

А хіба я знаю, що ота запаска

Шовкова, чи ні,

А хіба я знаю, що закрила ряска

Он отам на дні?

 

Боязко питаєш, чи тебе покину,

Чи розлучать нас?

А хіба я знаю, хмари куди линуть,

І що мимрить бас?

 

А хіба я знаю всі сліди шукання,

Що сховав асфальт?

А хіба я знаю, чи не про кохання

Заспіває альт?

 

 

 

      В  альбом

 

Не майстер я слова, яке б розбудило

У тебе сон – мрію чи струни в душі.

Я гілка з берези, що вітром зломило,

Що кинуло в воду й несе в комиші.

 

Не майстер я слова, яке б нагадало

Тобі Кулішівку і другі два дні,

Як серце у мене горіло, згорало

І сипало ніжно на тебе вогні.

 

Не майстер я слова в альбомі ж до того,

Де пишуть звичайно не щиро, а так…

Не хочу сказати тобі я нічого,

Бо в мене в душі одцвітається мак.

 

Не майстер я слова.Тому то, мій друже,

Коли перегорнеш оцей ти альбом,

Мене ти згадаєш спокійно, байдуже,

Без мрій, без зітхання й не схилиш чоло.

 

 

 

 

            ***

 

 

Пригорнули вії очі бархатові,

Солодко зітхнула.

І заснула.

Спить.

Колисаю мрії любці колискові,

Та тужлива

Мить.

 

 

 

 

            ***

 

Надземний сон! Невже це сниться?

Невже це в сні так млію я?

Невже? Невже? Невже здійсниться

Ця мрія давнішня моя?

Ні, це не сон! Ні, я не сплю!

Не буду й спати поготів.

Бо я живу! Життя люблю –

Мою здійснила мрію ти.

Забув тепер я серця болі,

А коли й плачу у тиші,

То сльози щастя мимоволі

В до краю сповненій душі.

 

 

 

            Добрий вечір!

 

І вечір, і зорі, і тиша казкова,

І так до лиця тобі хустка шовкова…

Добрий вечір, дівчинонько чорноброва,

            Добрий вечір!

Я до тебе не йшов – я до тебе летів,

Я здалеку почув твій закоханий спів.

На крайнебі уже промінь ‘станній згорів-

            Добрий вечір!

В чарівному садку ми неначе в раю,

Налилось тут пісень в серце, в душу мою.

Усміхнися мені, дай – но руку твою.

            Добрий вечір!

 

 

 

 

      Intimus

 

Снилася весела і колись моя ти,

Снилася в обіймах іншого…його.

І не міг піти я, вийти із кімнати

І серця не міг я стримати свого.

Ви не помічали тоскного, блідого,

Ви не помічали … тішились, а я…

Я стояв, дивився. Не сказав нічого.

Лиш душа зітхала жалібно моя.

І дзвонили дзвінко поцілунки ваші,

Похорон справляли, похорон мені.

Не допив і досі я гіркої чаші –

Глибоко отрута…глибоко на дні.

 

 

 

            ***

 

      Ми вороги, а я люблю,

      Я ворог твій, і любиш ти…

      Тебе, тебе я загублю,

      А може й згубиш мене ти.

 

      Нам не зійтись. Ми вороги.

      Одному з нас судилась смерть

      І лють солодкої жаги…

      Одному з нас всміхнеться смерть.

 

 

 

 

            ***

 

Щодень як віск я жовтотану,

Щодень горю, згораю я.

Я впав в безодню, я не встану.

І в’яне вже краса твоя.

Тебе устами не торкнусь,

Тебе я п’яно не нап’юсь.

Де той веселий сміх дівочий,

Де жарти, гулянки, пісні?

Чого сльоза заслала очі,

Твої ті очі чарівні,

Що в мене серце відтяли,

Що в сіті мене заплели?

Нехай як віск я той розтану,

Як свічка, тілом догорю,

Красі ж вмираючій так рано

На найсвятішім вівтарю

Вогонь останній запалю.

Я так тебе, я так люблю.

 

 

 

 

      Зелене свято

 

 

Лепехи наслала густо і доволі,

Клеченням до стелі стіни завила.

Як мала, пустує, сіла собі долі

І вінок сплела.

А зелена втома вії затуляє,

Хочеться торкнутись личком лепехи…

Заблудився хрущик і гуде, кружляє

І нема…

      -Ак – хи!

      Іш, розгувсь, козаче…і зловила жменя.

      -На хвилинку, Галю, вийди у садок.

      -Не пускає, Грицю, не пускає неня…

      -Ну?...

      -Зажди часок.

      За вікно всю воду вилила з відерця.

      -Неню я швиденько принесу води…

      Коло Гриця Галя…Чуєш, стука серце…

      Руку дай сюди…

      А вінка не знимеш? Я тебе боюся,

      Он які у тебе очі, як вогні…

      ……………………………………

      Бачив все те батько, чула все матуся…

      Згадки чарівні.

      Тихо, тихо нічка зорі розтрусила,

      Соловейко пісню тьохкати почав.

      Лепеха в кімнаті з клечанням тужила

      Про садок і став.

 

 

 

            ***

 

      Довго, довго я в людях шукав

      Чистого серця живої душі.

      Нишком у душі людські зазирав
      Дивився у них я і віри не йняв:

      Всі вони чорні. Для мене чужі,

      Всі вони вкрились корою іржі.

      Я був зупинився. Знайшов був я душу,

      Знайшов був я серце не вкрите іржою.

      Я думав, шукання покинути мушу,

      Я думав з душею з’єднать мою душу…

      Та ні! Так теє серце сповнене гною,

      А те щось бездушне, що зветься душою.

 

 

 

                  ***

 

      В одежі чорній, як черниця,

      Із незабудками в руках

      Ти знов у сні мені з’явилась

       І наді мною знов схилилась

      З журбою тихою в очах.

      На ліжко сіла і шептала: «О, любий мій!

      Стомився ти… А як змарнів!

      Запали очі, де горів,

      Вогонь кохання і надій.

      Так відпочинь тепер,

      Як то колись зі мною

      В коханні мліли ми,

      І ніжно, ніжно обійми

      Мене ісхудлою рукою,

      До серця пригорни.

      О любий мій, все знаю я…

      Нащо ж ти щастя зрікся вільно?

      Життя згубив своє свавільно…

      О, любий мій, я знов твоя!

      Мене ж кохаєш ти і досі…не тільки в сні,

      А я ж жива й тепер з тобою…»

      І не простилася зі мною.

      Ні, не забуду тебе…Ні!

 

 

 

 

 

     

     

        ***

      Не люблю я тебе. Не співаю пісень,

      Що за рік розлились і засохли за день.

      Я співаю очам, що зоріють в журбі.

      Не люблю я тебе, не співаю тобі.

     

      Проспівав я пісні за для тебе уже,

      Я під бубон їх грав – що, не чула? Невже!

      Ти кружляла під спів мій шалено в юрбі.

      Проспівав я пісні. Не співаю тобі.

 

      Я співаю тепер і очам і собі.

      І з піснею серце затріпоче в журбі,

      Тільки мрія блукає далеко десь там…

Я співаю пісні ті німії очам.

 

 

 

 

      ***

 

 

Зустрінемось, як хмари,

В серцях ударить грім.

Не скаже потихеньку

Ніхто із нас – ходім!

Ходімо – но зі мною

Забуте пригадать,

Умитися росою,

Знов щастя виглядать.

Зустрінемось, як хмари,

Розійдемось ізнов

І на розпутті нашу

Розіпнемо любов.

 

 

                                                                                                               З тюрми

 

      До тебе не прийду.

      І гратки, і мури.

Ти будеш чекати самітно в саду.

      Сьогодні не прийду.

Мури і гратки. І гратки і мури.

Як сонечко зайде і смеркне надворі,

Прийде кохана і буде чекать.

А зорі чи скажуть, чи скажуть їй зорі

Таїну, що гратки і мури таять?

І шляхом літатимуть мрії у неї,

Вкриють чоло їй жахливі думки,

І буде чекати до ранку у Феї

Рука до стискання моєї руки.

      До тебе не прийду,

      Бо гратки і мури…

      Тіні у думах, думи в чаду…

      Мури і гратки. Гратки і мури.

 

 

 

 

            ***

 

Піду від тебе скоро,

Піду, бо не збагну,

Чого ти смутком хвора?

Зійду з дороги скоро

Блудить свою весну.

І будеш ти холодна,

І будеш мовчазна,

Немов ріка безводна…

І будеш вік холодна,

Холодно-чарівна.

Ти будеш чиста, чиста,

Не осквернить тебе…

Доріженьку зміїсту

Вітрець мете, гребе –

Ти будеш чиста, чиста.

 

 

 

            ***

 

Чого, чого ти знов з’явилась

Мені зажурена у сні,

Мов зоря з неба покотилась,

Торкнула серце. На вогні

Забивсь метелик і згорів.

Чого, чого ти знов з’явилась,

Забутий буднями мотив

Моєї пісні?

Чого прийшла, чого ридаєш,

Немов то зірвана струна…

Навіщо рученьки ламаєш?

(Там колихається труна,

І смерть у сурми награє)

Чого прийшла, чого ридаєш? 

 

 

 

                  ***

 

 

      Така самотність і нудьга,

      Що світить місяць, сяють зорі,

      Що біла ніч така надворі,

      Що є десь серцю дорога.

       

      Така самотність і нудьга,

      Що знов наїжаться багнети,

      Що тоскно грають десь кларнети,

      Що є десь серцю дорога.

 

 

 

 

                  ***

 

      Плач, голубко…Тобою

      Хтось погравсь і кинув так.

      Так сипле мак

      Журбою.

      Плач… Лишенько з тобою!

      Покотяться в сирітки

      Сльози…Як з квітки

      Роси.
      Хтось погравсь і кинув так…

      Так сипле мак

Журбою.

 

 

 

 

 

            ***

 

Всміхнися, личко безтурботнє,

Благослови тебе забуть,

Торкни чоло моє скорботнє,

Благослови в смертельну путь!

 

Візьми ще раз мене за руку

І до грудей ти притули,

Почуй у серці моїм муку –

Колись же рідні ми були.

 

Розкрий уста і дай…отрути

(Цілунком ніжним оп’яни).

О, поможи тебе забути,

Проклята дочко Сатани!

 

 

 

                  ***

 

      Прощались холодно. Мовчали.

      Сміялись гостро битим склом.

      Була зима, а я вже ранив

      Толоку серця… Чув тепло.

      Ти від’їжджала на ґринджолах,

      Немов з базару в монастир,

      А нова сходила вже доля

      До мене з гір… З зелених гір!

 

 

 

 

                  ***

 

      Як метелик, день єдиний

      За для тебе я прожив

      І опав, неначе іней,

      Що недобрий хтось струсив.

 

      Як акорд мажорний, скоро

      Я для тебе пробринів

      І замовк, бо хтось суворий

      Грати далі не звелів.

 

      Я, як сон, що не доснився

      І урвався ось тобі,

      Як москаль, що заточився

      В замоскаленій юрбі.

 

 

                  Півні

 

 

      Півні проспівали й заснули.

      Чогось я так спів їх люблю.

      Він згадує давнє минуле,

      Що нитку цих згадок гублю.

 

      Здається, це сон був мені:

      Ніч з зорями тихо шепталась,

      Аж ось проспівали далекі півні.

      Ти встала тоді й попрощалась.

 

      І більше не бачив тебе я ніколи,

      Про все, що було, ми забули…

      Аж от і згадав мимоволі…

      Півні проспівали й заснули.

 

 

 

 

                  ***

 

 

      Як осінь у листя пожовкле задзвонить,

      Як осінь у вічі загляне мені,

      Ти, моя люба, чи будеш відгонить,

      Як осінь палкеє серденько вгомонить,

      Від мене жахливі смертельні пісні?

 

 

 

 

                  ***

 

 

      В моїй душі заходить сонце,

      І вже не зійде більш воно.

      Запну, запну моє віконце,

      Бо все тепер, все, все їдно.

            Вже не розійдуться більш хмари,

            Не прийде ранок більш ясний…

            Мене оточують примари,

            Примари чорні, навісні.

      Я бачу, в серці опадає

      Цвіт яблуневий чистоти,

      Нірвана, бачу я, гойдає

      Моє останнєє – прости.

            Бери – остання це перлина,

            А я піду в Нірванин гай –

            Моя любов і голубина

            Моя ти мріє, все – прощай!