Анатоль  Олiйник    

Олег Олійник

 

 

 

 

Знедолений Ікар

 

 

 

 

 

(Дещо про особистість поета

Анатоля Олійника)

 

 

 

 

 

Москва

2010

 

 

              Олійник О. А. Знедолений  Ікар

(Дещо про особистість поета Анатоля Олійника)

         Передмова  І. Я. Шишова

         Москва, 2010. - 103 с.  

 

 

                   Редактор  А. П. Речмедін

                   Оформлення  обкладинки  і

                   технічна редакція  Р. О. Олійник

 

- 2 -

 

 

ЗМІСТ

 

Винятковий українець, або правдива легенда про Ікара.      Іван  Шишов	………….   3
Чому саме Ікар?  І чому знедолений?	………….   8
Його батьки й діди	………….  16
Від дитини до поета	………….  25
Пісня набирає висоту	………….  39
Духовні спрямованості	………….   64
Ударив перший грім	………….  74
Внутрішня еміграція або добровільне заслання	………….  84
Вірші, присвячені Анатолю Олійнику	………….  98

 

 

 

ВИНЯТКОВИЙ  УКРАЇНЕЦЬ, 

АБО  ПРАВДИВА  ЛЕГЕНДА ПРО  ІКАРА

 

         Ще зі шкільної парти ми знаємо величну й зворушливу легенду про Дедалового сина Ікара, який разом з батьком полетів на воскових крилах до Сонця та впав у море й загинув.

            Ця казка з давньогрецької міфології вже кілька віків уособлює людський потяг до пошуків, досконалості, знань і відкрить. Та й з історії ми знаємо, як людина опановувала й опановує небо й космос. Недарма ж в українській народній пісні Ізюмського поета з Харківщини М. Петренка „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю. Чому я не сокіл, чому не літаю?..” мовиться саме про віковічну мрію людей розширювати безмежні обрії Всесвіту.

            Тобто спочатку людина злітала в небо подумки, а вже тоді свою мрію втілила в життя. Та й давньогрецька легенда про Ікара хіба  не про це ж?

            Олег Анатольович Олійник, син відомого, але призабутого українського поета Анатоля Олійника, про життя й творчість якого таки написано й опубліковано вже чимало матеріалів, послідовно, ретельно й наполегливо досліджує батькові життя й творчість і самотужки видає ці коштовні надбання української духовності й щедро дарує їх своїм землякам.

            Це подиву гідне синове ставлення до батькової спадщини мене особисто зворушує до глибини душі.

 

- 3 -

 

Вже не вперше я маю можливість і читати, й редагувати Олегові праці про батька й мушу сказати, що за подібних синів батьки можуть бути спокійними відносно долі власної творчості, оскільки нелегка батькова творчість і доля якимось дивовижним чином були приречені на забуття чи не з самого початку, однак дбайливий син вихоплює по зернині з безодні кожен рядочок його творів і передає ж таки людям. Тут можна лише схиляти голови перед такою копіткою і наполегливою працею. Часи ж тепер, бачте, які – держава неспроможна, розраховуй лише на власні сили. От пан Олег і старається, б’ється, як риба об лід, і вихоплює з усепоглинаючого вогню забуття й доносить до нас, читачів, свої набутки. Буквально по рядочку, по строфі, по віршику.

            Йому довелось опитати десятки знайомих і незнайомих людей, котрі або особисто знали Анатоля Олійника, або чули від когось якусь дещицю, і це все стало основою синової книжки про батька. Це справжнє дослідження, й воно чимось теж схоже на Ікарів політ до сонця.

            Олегові Анатольовичу було всього два рочки, коли пішов з життя його талановитий батько. Пішов, поневіряючись від переслідувань совєцької влади, яка на словах була народною, а насправді утискала той народ гірше за всякого ката.

 

- 4 -

 

            Звісно, Анатолеві   „шили” український націоналізм лише за те, що говорив рідною мовою та ще й писав вірші. Це ж не просто не надійний елемент, а прямо таки ворожий.

            І скільки таких людей переслідувано, гнано й катовано, а вони за всяку ціну, переховуючись, намагались творити зразки мистецтва високої якості. От у чому ховається наша національна незнищенність, коли хочете, наша велич і могуть. Звісно, йдеться про тих українців, котрі рухають саму ідею українства, ризикуючи здоров’ям, репутацією і життям. Та знов же таки – Ікар!

            У своїх творах Анатоль Олійник оспівував добро, людяність, кохання приречених людей на розлуку – підносив особу до божества. Він був на свій час знаним і шанованим літератором серед визначних письменників і діячів української культури. Все йшло в його житті до того, аби він став класиком нашої літератури. Та згадаймо їх не один десяток і не одну сотню з розстріляного Відродження. Сьогодні це ущербний і ущерблений золотий фонд нашої духовності. Він був гнаний, битий, калічений, знівечений, але він вистояв і жодній культурі будь-якого народу в світі не поступається і не поступиться нічим. І недаремно ж молодий тоді і сучасник Анатоля Олійника Павло Тичина гордо сказав: „Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.

 

- 5 -

 

            Отож, дорогий читачу, перед тобою книжка, яка є сповіддю про одного з тих наших батьків і попередників, котрі торували шлях у прийдешнє.

            І насамкінець не можу не відзначити авторської мови. Вона не лише, сказати б, пристойна, а таки заслуговує на повагу й пошану. Жити відірваним від рідного середовища й так володіти мовою... Це дається далеко не кожному українцеві. А коли вже дається, то ясно, що це не просто українець, а винятковий.

 

 

                                                           Іван  ШИШОВ,

 

член  Національної спілки    письменників  України,  кавалер  ордена  „За  заслуги  ІІІ  ступеня”.    

                       

 

 

- 6 -

 

 

 

 

БАТЬКУ  МІЙ,  ЗНЕДОЛЕНИЙ  ІКАРЕ,

О,  ЯКБИ  ТИ  ВСТАВ,  ЗАГОВОРИВ.

 

 ВОЛОДИМИР  СОСЮРА

 

 

 

- 7 -

 

 

 

ЧОМУ  САМЕ  ІКАР? 

І  ЧОМУ  ЗНЕДОЛЕНИЙ?

 

Ці запитання поставив  мені письменник Анатолій Петрович Речмедін,  коли ми з ним осіннього дощового вечора 2008 року зустрілись  у Бібліотеці української літератури в Москві.  Я розповів йому про свій багаторічний задум написати за такою назвою книжку про батька. Слова: „Батьку мій, знедолений Ікаре, о якби ти встав, заговорив,” я зустрів в одному з віршів Володимира Сосюри. Дуже лягли вони  мені на душу. Неначе видатний поет стисло висловив моє почуття  до пам’яті батька. Тому я й запозичив Сосюрині слова для назви цієї книжки.

Чому я саме з Анатолієм Петровичем  поділився своїм задумом?  2005 року у Вінниці у видавництві „Книга Вега” вийшла друком його книга про Анатоля Олійника „Чарівний лірик із Борзни”. Після літературно – художнього видання С. П. Реп’яха „А завтра ліс і день” вона стала першим цілісним літературним портретом поета. Я сприяв  її написанню, знайомлячи автора з матеріалами батькового архіву.

 Та розмова з Анатолієм Речмедіним  остаточно переконала мене в тому, що моя книга має починатись саме з відповіді на ті два питання.

 

- 8 –

 

І от, прибувши тоді додому, я запитав у свого 27-річного сина з вищою економічною освітою: „Хто такий Ікар?” Хотілось пересвідчитись, чи має тепер молодь якусь уяву про образ, який був популярним у український літературі на початку минулого століття. „Це птах, – відповів він, замислившись на мить. – Міфологічний образ.”

Звичайно, частка істини у цій відповіді є.

Тому не буде зайвим нагадати, що у давньогрецькій міфології розповідається про афінського художника і зодчого Дедала. Він разом із сином Ікаром опинився на острові Кріт, де довгі роки працював на тамтешнього царя Миноса. Цар не хотів відпускати їх на батьківщину. Тому Дедал зібрав пір’я, скріпив його льняними нитками і воском і зробив 4 крила. Батько з сином одягли крила на руки і полетіли над морем додому. Дедал застерігав Ікара не підніматися високо до сонця, щоб воно не розтопило воску. Але Ікар захопився швидким летом, наблизився до сонця. Віск  розтопився, пір’я розлетілось. Ікар упав з височини у море і загинув у його хвилях.

Чому образ Ікара був популярним серед українських літераторів на початку минулого століття? Мисляча частина людства прагла докорінних змін суспільного життя. Поширювались ідеї марксизму, в якому вбачали шлях до справедливості, гуманності, добробуту. В художній творчості це символізувалося рухом до сонця.

 

- 9 -

 

Тоді ще не передбачали того, що ні соціалізм, ні постсоціалістичний лад не принесуть людям сподіваного кращого життя. Як тут не згадати одного відомого російського політика, який у 90-ті роки минулого століття полюбляв з нотками гумору казати: ”Хотіли як краще, а вийшло як завжди.” Більшість людей не усвідомлювала  ні тоді, ні нині, що самі, без допомоги Божих законів і принципів, які містить Святе Письмо, вони неспроможні досягти гармонійного суспільного устрою. Що це станеться лише тоді, коли на землі настане царство Бога.

В деяких художніх творах в окремих випадках, бувало, не раз  промайне інтуїтивно народжена думка такого змісту: лет до сонця добра, любови, справедливості закінчиться неминучим негативним  кінцем.

Поет Анатоль Олійник десь у 1927-1928 роках, коли його творчість йшла по висхідній, написав такі рядки:

 

Нехай ці звуки будуть роси,

Що на світанку п’ють квітки

І оживляють ще покоси...

О, не приймайте ви руки.

Несіть печаль мою на звуках

На синє озеро примар –

Я утоплюся там у муках,

Або загину, як Ікар,

Бо крила в мене, крила з воску,

Розплавить сонце і впаду.    

 

 

- 10 -

 

Мені здається:  якби тоді запитали поета,  чому він написав, що звуки музики принесуть його печаль на синє озеро, де він утопиться у муках чи загине, як Ікар, то відповіді він не зміг би дати. Ця ситуація подібна  ситуації пророка Даниїла, коли у своїй книзі, яка входить до Біблії, у главі 12 він зізнається, що записав сказані йому ангелом слова Бога, але сам не зрозумів їх, бо ті слова мають бути „запечатані до часу кінця”.

Коли настав час обирати  фах, юний Анатоль Олійник вступає до педтехнікуму, бо хоче стати вчителем української мови і літератури. Чому б не обрати, скажімо, природознавство, хімію, фізику? Тобто щось таке далеке від ідеології, від політики. Як ось я став залізничником. А залізничні перевезення потрібні носіям усіх ідеологій.

Але Анатоль Олійник прагнув нести людям світло правди, добра, красу рідного слова. Впродовж багатьох років після втрати державності література була чи не єдиним засобом духовного життя українського народу.  Її творців систематично переслідували. Так було до 1917 року    і після нього.

Анатоль Олійник по закінченні педтехнікуму  працює не тільки викладачем української мови та літератури в школі №2  міста Конотопа,  коректором у редакції місцевої газети, але, як свідчать документи, бере активну участь у здійсненні українізації, яка провадилась у двадцяті роки

 

- 11 -

 

минулого століття. Суть цієї українізації розкриває Іван Шишов у передмові до збірки поезій Анатоля Олійника „Віват, життя”. В ній він пише: ”Цю українізацію і леніністи, й сталіністи вигадали для того, щоб, по-перше, обдурити український народ, притлумити й приспати спрагу національних патріотів, і, по- друге, виявити тих таки патріотів і, як сталіністи й казали, „взяти на карандаш” аби потім увесь цей елемент винищити впень”. Отже, доля Ікара судилася не одному представникові української творчої інтелігенції у двадцяті-тридцяті роки минулого століття.

Серед тих, хто вважає себе українцем, мабуть важко зустріти незнайомих з Шевченковим „Заповітом”. До слова, свій поетичний заповіт писали і деякі інші поети. І  не тільки українські. Приміром болгарський поет Любен Каравелов, чий „Заповіт”  у перекладі Павла Грабовського починається словами:

 

            Як умру, то не згрібайте

            Землі наді мною,

            А засипте в чистім полі

            Свіжою травою.

 

Є свій заповіт і в Анатоля Олійника. Інші поети писали  поетичний заповіт, перебуваючи на шпилі своєї творчості, Олійник же написав його, коли йому        було десь років 20-21, тобто ще  початківцем:

 

- 12 -

 

            Як дійду я свій шлях

            Короткий, тернистий до краю,

            Як потухне вогонь ув очах –

            Одне я вас тільки прохаю:

            Не треба ні сліз, ні зітхання,

            Немало бо плакав я сам

            По довгим безсонним ночам.

            Не треба над трупом ридання.

            Без клопіт мене поховайте,

            Де хочте, мені це дарма,

            Ви тільки попа не гукайте,

            Бо Бога в попові нема.

 

Чому Анатоль Олійник написав, що його шлях буде коротким і тернистим? Може 20-річний юнак наслідував великих поетів? Але ні, для цього вже були підстави. Коли під час громадянської війни влада в Україні часто переходила з рук в руки, життя Анатоля Олійника ледь не обірвалося.

У передмові до батькової збірки „Амурова декада” я із слів поетового брата Михайла, тоді вже тяжко хворого після перенесеного інсульту, написав, що якось у 1918–1919 роках місцеві чекісти заарештували групу гімназистів, щось близько 30 чоловік, у тім числі й Анатоля Олійника, начебто за розповсюдження антирадянських листівок. Серед ночі гімназистів повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останньої хати, заарештовані кинулися врозтіч. Вартові відкрили

 

 

- 13 -

 

 вогонь і застрелили 18 чи 19 гімназистів, а іншим, у тому числі і Анатолю вдалося втекти.

Пізніше, коли збірка вже вийшла друком, з нею познайомився  двоюрідний брат поета Микола Семенович Ворониця. Він зберіг чудову пам’ять до глибокої старості. Коли він дійшов до   слів, що гімназистів повели розстрілювати начебто за листівки, то зразу ж спростував це твердження. Сказав, що причиною було зовсім інше. Він став перелічувати імена і прізвища розстріляних і тих,   кому вдалося втекти. А було це з його слів так.

 Коли рідне поетове місто Борзну, що на Чернігівщині, зайняли червоні, вони випустили на волю місцевих в’язнів і, доки не заповнили в’язницю новими ув’язненими, загнали у подвір’я декількох виловлених бродячих собак і замкнули ворота. А ватага гімназистів, серед яких був і Анатоль Олійник, пустуючи, відбила замок, випустила собак на волю, а на брамі залишила напис: ”Лєнін дав собакам амністію”.

Знайшлись, звісно, люди, які це бачили і донесли новій владі, що й призвело до арештів і розстрілу хлопців.

Часто подумки повертаюсь до тієї трагічної події. Ясно, що чекісти  вже тоді озвіріли від нескінченних вбивств. Але щоб  розстрілювати неповнолітніх, власне, ще дітей тільки за напис ”Лєнін дав собакам амністію...” За словами згаданого вже М. С. Ворониці це було рішення не борзнянських чекістів, а команда зверху. Наказ розстріляти

 

- 14 -

 

гімназистів був одержаний від комісара Волкова, начальника НКВС з Брянська.

Згідно з принципами логіки ”після цього” – не значить „внаслідок цього”. Це так. Але саме після цієї події Анатоль Олійник, котрий, як згадували його ровесники, часто римував з експромту, почав систематично писати вірші. У його ранніх творах неодноразово звучить відлуння пережитого, про що свідчать, зокрема,  такі їх назви: „З тюрми”,  „За брамою”, „ Їх розстріляли на толоці”, „Ґрати, мури і підмурки”, „В  тюрмі”.

Попереду на нього ще чекають арешт у 1929 році в справі СВУ, втеча до Середньої Азії на початку нової хвилі репресій, передчасна смерть у неповних 34 роки. Але коли двадцятирічний Анатоль Олійник називав свій шлях і коротким, і тернистим,   він не помилився у своїх передчуттях. Вік його справді видався таким. Отже, Анатоль Олійник дійсно знедолений Ікар.

 

- 15 -

 

 

ЙОГО  БАТЬКИ  Й  ДІДИ

 

            Майже кожна людина успадковує багато чого від батьків: їхню зовнішність, характер, звички. А от чи передається в спадок інтелект – це ще й досі таємниця. Діти геніїв частіше всього вже не генії, а навпаки: з середовища  звичайних, пересічних, а то й  сірих людей нерідко виходять генії.

            Це можна віднести й до Анатоля Олійника. Серед його предків навряд чи були генії. Якщо й були, то їм не вдалося стати відомими, уславленими людьми. Може, на цьому і варто було б поставити крапку. Якби не записи двоюрідного брата поета Сергія Семеновича Ворониці, які засвідчують, що   їхній дід Андрій Петрович Олійник і багато його нащадків, і не тільки Анатоль Олійник, виявили хист до творчості. От і сам Сергій Семенович, який був машиністом паровоза, мав такий хист. І це видно з написаного ним його родоводу. Ось витяг із нього, що стосується Андрія Петровича Олійника та його родини.

            „Мій дідусь Андрій і бабуся Настя Олійники походили з купців, як казали тоді, середньої руки. Вони, правда, мали чимало орної землі,  ліс і сіножать, але головним джерелом прибутків була все ж таки торгівля.

            Народилися вони в повітовім місті Борзні Чернігівської губернії, тут прожили все своє життя, на цій землі знайшли вічний спочинок. Олійники

 

- 16 -

 

відзначались не тільки у матеріальному плані як власники рухомого і нерухомого майна, але і в більшій мірі у поглядах на життя взагалі. Вони вміли давати оцінку сучасному і угадувати майбутнє.

            Родина дідуся Андрія налічувала 10 осіб, у тому числі п’ять синів і три доньки. Їхніми визначальними рисами,  крім вже сказаного, був потяг до науки,   любов до музики й вокалу. Всі мої дядьки й тітки мали, як на той час, непогану освіту: хто закінчив гімназію, хто міське училище, а дядько Яків навіть військову академію генерального штабу. Хочу нагадати, що в ті часи до вищих навчальних закладів, тим паче до військових, приймали переважно дітей дворян. Під час приймальних іспитів їм надавались певні пільги. Всі інші підлягали суворим екзаменам.

            Вище я вже сказав, що дідусь Андрій займався торгівлею, але не сказав, де і чим  торгував.

            У Петрограді в нього були дві крамниці. В літній сезон і до глибокої осені там продавались головним чином овочі і фрукти, здебільшого молода картопля, а взимку  в обох крамницях  торгували м’ясом. Ці товари завозились з України, а точніше з Борзни  залізницею. Овочі і фрукти частково були свої, а почасти закуповувались в індивідуальних господарствах. Щодо м’яса, то живність – рогата худоба, свині і вівці повністю закуповувались в індивідуальних господарствах, потім після забою туші вантажили у вагони і відправляли на продаж у столицю. Розмах дідової діяльності засвідчує, що у

 

- 17 -

 

нього немало було і найманої робочої сили.  Торгівля йшла успішно.

            І хтозна, як би склались у діда торговельні справи в подальшому, але 1914 року він раптово помер. Невдовзі після його смерті землю разом з лісом і сіножаттю сини поділили між собою. Троє з них – Андрій, Василь та Яків свої наділи дуже швидко розпродали, і тільки четвертий – Григорій – продовжував користуватись і землею, і вів торговельні справи, але, звісно, в  набагато менших обсягах, ніж це було раніш. П’ятого сина дідуся Андрія – Михайла не згадую тільки тому, що він до цих подій не дожив, бо в юні роки заподіяв собі смерть. Зрештою сталося так, що  напередодні Жовтневої революції Олійники не були ні землевласниками, ні торговцями. Дядьки Андрій і Василь стали службовцями в міських установах, а дядько Яків повністю присвятив себе військовій справі і взагалі в Борзні не жив.

            Щодо  бабусі Насті, то вона мені запам’яталась згорбленою, частіше всього сидівшою біля свого будинку на призьбі і про щось думаючи. Вона здавалась небалакучою і на перший погляд непривітною, хоч це зовсім не так. У свята  нас, онуків, пригощала чимсь смачним, давала подаруночки, розпитувала, що робить мама, що обідали і про все інше. Померла бабуся Настя 1922 року 87-літньою.”

            Перечитую цей уривок із  родоводу, і мою   увагу привертають слова про те, що Олійники вміли

 

- 18 -

 

„ угадувати майбутнє”. У Анатоля Олійника це вміння виявилось особливо яскраво, про що буде мова далі.

            В уривку з родоводу  С. С. Ворониці є єдині детальні відомості про родину діда Анатоля Олійника серед скупих записів, які мені вдалося зробити у попередні десятиріччя.

            Перед тим, як розповісти про батька й матір поета, хочу сказати бодай декілька слів про його   дядька, офіцера царської армії Якова Андрійовича Олійника, якого вже згадувано у цитованому родоводі. 

            С. С. Ворониця у 1992 році розповідав мені, що Яків Олійник у 1922 році повернувся з еміграції. У Борзні у паровому млині працював вагарем, займався репетиторством, опісля щось орендував у селі Малій Загорівці, що неподалік від Борзни. Коли в 1929–1930 роках в Україні почались репресії згідно з  інспірованою тогочасним ДПУ справою Спілки визволення України, родичі вчасно дали Якову знати, що його мають заарештувати. Яків утік. Згодом пішла чутка, що при спробі перейти кордон він був убитий.

            У 2001 році   родичі мали змогу познайомитись зі справою репресованого в 1932 р. молодшого брата поета Михайла Андрійовича Олійника. В ній зокрема стверджувалось, що Яків Олійник – учасник контрреволюційної організації „Штаб повстанських військ визволення України” – був розстріляний в справі  „Весна”.

 

- 19 -

 

            Із всіх дядьків тільки Якову Анатоль Олійник присвятив вірша, датованого 1922 роком.

 

                        Я. А. Олійнику

                        (дядьку від небожа)

            Ти співати почав

            В тяжкий час,

                                   Коли нас

            Ворог лютий сконав...

                        Ти співати почав

                                   В тяжкий час.

            Так співай же і вір,

            Що ще прийде весна,

            І недоля сумна

                        Ще сконає, як звір...

                                   Так співай же і вір,

                                               Що ще прийде весна...

            Ти про волю співай,

            І хай пісня твоя

            У серцях забуя.

            Ще надіями грай!

                        Ти про волю співай –

                                   Підтягну тобі й я.        

 

             Дуже промовисті слова. Може, Яків дружив з поетичним словом, може, він співав про волю, і йому хотів підспівувати 20-річний небіж. А, можливо,  слова „співати”, „співай”, „пісня”, „підтягну” мають образне значення – про це ми, мабуть, вже  ніколи не дізнаємося.

 

- 20 -

 

            Про поетового батька Андрія Андрійовича Олійника вже мовилось вище. Він не займався торгівлею, а працював в управі і скарбником у земстві. Хоч бізнесові спроби були. Одного разу вирішив поїхати на Далекий Схід, але ця поїздка не принесла прибутків: з чим поїхав, з тим і повернувся. Точних відомостей про його освіту нема. Лише донька Олександра  Андріївна свідчила, що батько закінчив вище міське училище в Борзні, а перед тим навчався у початковому училищі.

            На думку Олександри Андріївни, батькові був притаманний  внутрішній аристократизм. Він був добре обізнаним у політичних справах. Систематично читав газети, заборонену літературу, але при тому тримався  осторонь політики.   До дітей був налаштований демократично: хай кожен робить, що хоче.

            В Анатоля Олійника є вірші, присвячені матері, братам і сестрам, або ж згадуються вони в їх текстах. Втім у моєму архіві майже немає творів, де  мовилося б про батька. Виняток – слова з вірша „Матері й сестрі”:

 

            Садок і зараз, певно на поклонах,

            Ногою в річку уступив.

            Пожовклим листям тихо дзвонить...

            А батько знов...

            Запив.

            Слова скупі, але промовисті. Розповідали, що у роки громадянської війни та після неї сім’я жила з

 

- 21 -

 

того, що росло в городі та саду. Закопували  восени яблука, аби продати їх ранньої  весни і купити щось з одягу. І от якось після продажу яблук батько прийшов з компанією, і виручені гроші були пропиті.

            Часті суперечки Андрія Андрійовича з жінкою та дітьми закінчились тим, що його відселили  в окрему кімнату, і він жив там на самоті, рідко спілкувався з сім’єю. Проте Анатоль часто заходив до нього, вони про щось довго розмовляли.

            Найбільше тепла з-поміж усіх своїх онуків дід Андрій  віддавав малому Олегу, якого часто брав із собою в сад чи на подвір’я, коли порався в ньому. Може тому, що після смерті Анатоля Олійника дворічний Олег залишився сиротою. Якось дід загавився, а Олег тим часом взяв ножиці і відтяв ними шматок дідової бороди. Та дідусь тільки всміхнувся і не гнівався на пустуна – онука.

             1936 року померла мати поета Олександра Павлівна, через кілька місяців не стало й сина Анатоля Олійника. Минуло ще декілька місяців, і в 1937 році раптово помер його старший брат Георгій. Вони поховані поруч на Новоміському цвинтарі в Борзні. Люди нерідко бачили Андрія Андрійовича, який нерухомо один, мовчки сидів біля могил жінки й синів, і тільки вітер розвівав його сиве волосся і бороду. Про що він думав? Певно він був налаштований вже на швидкий кінець, який  не забарився настати, бо того ж 1937 року поховали там і його.

 

- 22 -

 

 

 

Андрій  Андрійович  Олійник,  поетів  батько.

Фото   з  портрета  художника  А. Г. Лазарчука.

 

 

Олександра  Павлівна  Олійник,  поетова  мати.

Фото  з портрета  художника   А. Г. Лазарчука.

 

 

 

 

Анатоль  Олійник.

Фото  з  портрета  художника  А. Г. Лазарчука.

 

 

 

 

 

 

Анатоль  Олійник  з  сестрою  Олександрою  і  братами  Георгієм

(на  передньому  плані)  та Михайлом.

 

 

 

 

            Про поетову маму Олександру Павлівну Олійник, уроджену Силич, у мене ще менше відомостей. Її мати померла дуже рано. Батько пішов із життя пізніше. Він запив після смерті дружини і все звав: ”Уляно!”  В Олександри Павлівни були два брати: Федір та Іван Силичі. Іван служив у поліції, здобув повагу у революціонерів 1905 року, зробив їм багато чого доброго. Помер у Чернігові  1915 чи 1916 року.

            Мати Олександри Павлівни так само, як і батько її, походила із збіднілого дворянського роду Савицьких. У будинку Олійників довгий час висів написаний олійними фарбами великий портрет шляхетної пані із Савицьких – тітки Олександри Павлівни. Ось що говориться про рід Савицьких у книзі Овсяннікова П. А. „Родословная дворянская книга”:

            „Предки роду Савицьких служили в полках малоросійського війська і по універсалам гетьмана Скоропадського 1716 і 1719 років полковий лубенський писар Степан Савицький володів селом Луговки Глинського повіту Чернігівської губернії. Нащадки цього роду, продовжуючи володіти вищезгаданим маєтком предків, служили російському престолу в цивільній службі, що видно із відомостей, вміщених у визначенні Герольдії від 13 червня 1813 року, про внесення герба роду Савицьких в спільний Гербовник дворянських родів Російської імперії ( Гербовник 12, 128) „

 

- 23 -

 

             У наведеному тексті сказано, що Глинський повіт входив до Чернігівської губернії, але дореволюційний енциклопедичний довідник засвідчує, що місто Глинськ належало тоді  до Полтавської губернії.

            Родичі розповідали, що Олександра Павлівна мала вийти заміж за священика Любовича. Та коли  вперше побачила у церкві красеня у військовій формі Андрія Олійника, який одразу ж покорив її серце, вже ніхто і ніщо не могло змінити її вибору.

            Нелегким було життя матері трьох синів і трьох доньок. У вже згаданому вірші „Матері й сестрі” Анатоль Олійник писав:

 

                        Прийду,

                        І мокрий, і побитий, –

                        А мати все загоїть.

                        ...Було облатує і плаче –

                        . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                        Коли б не ти –

                        Давно б на світі не було

                        Твого малого курія

                        І палія, –

                        А ти усіх одна впросила.

                        ... переказать всього не сила.

 

             Лагідність її вдачі була безмежною. Моя мама згадує, як, бувало, рано вранці, тільки-но видоївши корову,  Олександра Павлівна підходила  до її ліжка і ласкаво казала невістці: „Дитятко, на, випий парного молочка, воно корисне.”

 

- 24 -

 

ВІД  ДИТИНИ  ДО  ПОЕТА

 

                                               А сонце встане і пригріє,

                                               І розцвітуться паростки.

                                               Привіт тобі, юнацька мріє

                                               І потиск братньої руки.

 

                                                           Анатоль Олійник

 

            Не просто розповідати про  дитинство поета, про роки його навчання, бо він помер, залишивши мене дворічним. Його я зовсім не пам’ятаю. Після 1966 року, коли я вже перестав поневірятись по найманих квартирах, коли доводилось по чотири рази на рік переїздити з одного помешкання в інше, і нарешті одержав власне житло, то розпочав  збирання батькової літературної  спадщини. Із рідних, хто пам’ятав його дитячі літа, залишались тільки наймолодша сестра Олександра Андріївна та засланий на північ брат Михайло Андрійович, паралізований після перенесеного інсульту. Він жив у місті Ухті республіки Комі.

            І все ж у Борзні  мені пощастило розшукати деяких з тих, котрі разом з ним навчалися в юнацькі і  навіть у дитячі літа. Вони були вже пенсіонерами. Це – І. П. Проценко, О. С. Семенова, М. М. Безлюдний, І. О. Малюшицький, В. Г. Нетреба (останній жив у Москві). До них, а також до інших я незмінно звертався з одним і тим же проханням:

 

- 25 -

 

„Розкажіть мені, будь ласка, про Анатоля Олійника серйозне і смішне, веселе і сумне, гарне і погане – все те, що зберегла ваша пам’ять.” Я слухав і занотовував і тепер пишу, грунтуючись на цих записах.

            Як і його батько, Анатоль Олійник навчався у початковому училищі, яке закінчив 1914 року, потім у вищому міському училищі, а згодом, опісля утворення чоловічої гімназії, перейшов туди. Трохи пізніше  у 1918 році гімназія  перетворилася на трудову політехнічну школу. У 1920 році були створені педкурси, які пізніше почали називатися педтехнікумом. Анатоль вступає туди на відділення української мови та літератури, яке і закінчує у 1924 році.

            Про раннє дитинство Анатоля не збереглося майже ніяких відомостей хіба тільки те, що майбутній учитель малим часто не хотів іти до школи, тікав, ховався в сараї чи в городі. Старша сестра Олімпіада ловила його, силоміць одягала. У згадуваному вірші „Матері й сестрі” Анатоль пише про себе:

 

                        Колись до річки я ходив

                        По воду з глеком,

                        А як було босоніж я літав!

                        Не  раз топився влітку і зимою.

                        Піймати сонце,  бачте,

                        Я хотів...

                        . . . . . . . . . . . .

 

- 26 -

 

                        Не раз тікав, було, із дому,

                        Хотів матросом,

                        Юнгою на морі буть.

                        . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                        А ще згадав у Шурші як Данила,

                        Що нам колись сусіда був,

                        Я запалив,

                        Куривши нишком,

                                                            клуню, –

                        І з переляку

                        На вербу

                        Був видряпавсь.

                        Ото вже нюні

                        Як текли –

                        Залить пожежу було б можна.

 

            Коли читаю ці рядки, мене вражають слова: „Піймати сонце, бачте, я хотів.” Ще змалку, видно, судилася йому доля Ікара.

            Років у 12-13 Анатоль уже полюбляв складати різні дотепи на однокласників,  що викликали добрий сміх. Став багато читати, десь діставав книжки, з’явилось захоплення літературою. З учбових предметів особливо не любив він закону божого і попа не любив.

            З 1917 року почалися нестатки. Якось батько за пшоно виміняв Анатолю шинель і френч, то він у них шикував серед гімназистів.

            Мені доводилось неодноразово чути від поетової сестри Олімпіади про те, що якось Анатоль,

 

- 27 -

 

ще підлітком, заявив вдома – мовляв,  відмовляюсь їсти свинину. Став вносити якісь зміни у свій одяг, у побут і сказав, що переходить в іудейську віру. Навіть почав дотримувати деяких іудейських обрядів. За це батько навіть замикав його у кімнаті і не пускав ходити туди, куди йому хотілося.

            Згадані ровесники Анатоля – О. С. Семенова та В. Г. Нетреба розповідали, що якось у нього виникли романтичні стосунки з дівчиною Гіндою Рабинович, та потім вони припинились. І от я натрапив у архіві поета на рукопис вірша без дати,  який підтверджує цю історію. Тільки ім’я дівчини не Гінда, а Сіма. Ось цей вірш:

 

                                    Сіма

                        Таке коротке слово Сіма.

                        Мабуть ім’я це просто сон.

                        Лілея вплетена в косі мо’,

                        На шиї лебідь – медальйон.

 

                        Усе так коротко й неясно...

                        Далека юність. Хміль. Дурман.

                        Горить і досі не погасне,

                        Хоч хай які дощі, туман.

 

                        Для тебе першої, лебідко,

                        Блакитноока моя Сі,

                        Складав я вірші (правда – гидко)

                        „Поет”, –  сміялись дома всі.

 

- 28 -

 

                        Дізнались потім, що єврейка –

                        От український наш поет!

                        І в тебе теж була сімейка –

                        Були раз кинули в замет...

 

                        Зустрілись потайки. Зітхали,

                        Яку з двох вір прийнять обом.

                        Надворі (лишенько) світало...

                        Сидів за це я під замком.

                        . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                        Впіймали лебедя – чорніти?

                        Та я для згадок ще не вмер.

                        Ще довго буду я носити

                        Лебідку Сіму до озер.

 

            Впадають у вічі слова „за це сидів я під замком.”  Але мою увагу найбільше привертає вислів: „Зітхали, яку з двох вір прийнять обом”. З другої половини 20-го століття не так вже рідко можна зустріти чоловіка і жінку, які належать до різних релігій і різних національностей.  Належність до різних релігій та національностей, якщо чоловік і жінка  поважають одне одного, не перешкоджає  гарним, теплим стосункам між подружжям. Але ще у першій половині 20-го століття це була проблема...

            У 1920 році, коли Анатоль Олійник став студентом педтехнікуму, він вже систематично пише вірші. Пише їх багато. Поети – початківці навчаються майстерності у старших за віком маститих майстрів слова, відвідують літературні

 

- 29 -

 

об’єднання. Але у Борзні тоді не було професійних літераторів. Тому він багато читає, самотужки вчиться передусім на творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся та інших письменників. Часто Анатоль Олійник римував з експромту. Наприклад, студенти отримують завдання скласти віршики для дітей. Це не під силу тим, у кого бракує поетичної іскри. Отож звертаються до Анатоля: допоможи! Він бере крейду і зразу ж пише на дошці:

 

                        Миша весело жила,

                        На пуху в кутку спала,

                        Їла мишка сир та сало,

                        Але мишці було мало.

(подальших рядків О. С. Семенова не пригадує).

Або таке:

                        Випал  первый снежок,

                        Льдом покрыт ручеёк,

                        Мы на зайца пойдём

                        Да с ружьём за плечом.

 

Продовжує сипати дотепами, епіграмами:

                        В поле разрыта могила,

                        Срежет нас Мазло и Людмила,

                        Будет из нас Гимон корни извлекать.

 

Мазло – так прозивали викладача Єланського,

Людмила  – ім’я викладача педагогіки Кондарєвої,

Гімон – викладач математики.

 

- 30 -

 

            Був Анатоль гострим на язик, смішив інших, не міняючи серйозного виразу обличчя, а сам при тому не сміявся. Вмів у коректній, але злій формі висміяти когось. За ним слідом ходили не тільки дівчата, але й хлопці.

            В той же час ровесники відзначали його доброту. Казали образно, що міг останніми штаньми поділитись. Був серед студентів Максимович Саша, бідний, зовні мало не потвора. Анатоль ділився з ним багато чим, як тільки міг, намагався скрасити його життя.

            Початок поетичної творчості Анатоля Олійника припадає на ті часи, коли Українська Народна Республіка припинила своє існування і залишки української армії у листопаді 1920 року змушені були інтернуватися на території, зайняті поляками. Ще з рік чинили опір окремі загони, але Чернігівщина вже була під радянською владою.

            З огляду на це поет вдається до езопівської мови, коли хоче висловити свої патріотичні почуття. За приклад може правити вірш „Годі!”

                        Годі нісенітниць

                        І збитниць –

                        Дівчат.

                        Град

                        Постигле жито

                        Б’є...

                        Гине Троя...

                        Зброя

                                   Є?

 

- 31 -

 

                        Годі сидіти коло матері

                        Коли у кратері

                        Вулкана

                        Вогні!

                        Ні!

                        Геть, кохана!

                        Не заважай мені.

                        Гей, друже, брат!

                        Град

                        Постигле  жито

                        Б’є..

                        Гине Троя..

                        Зброя

                                   Є?

 

Як відомо, українські поети неодноразово Троєю називали Україну.

            Перші два рядки українського гімну починаються з прислівника „ще”.

 

            Ще не вмерла України ні слава, ні воля

            Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

 

Цікаво, що вірш Анатоля Олійника „Ранком в кузні заклепало”, у якому прислівником „ще” починається третій і п’ятий рядки, в чомусь перегукується зі словами українського гімну не тільки  формою, але й змістом:

 

            Ранком в кузні заклепало:

 

- 32 -

 

            ...Волі вічний дух не вмре! –

            Ще насталить ржаве рало

            Мій народ і пооре

                                   Рідні землі, перелоги!...

            Ще степи зазеленіють,

            Вільно тирса зашумить...

            В кузні іскри пломеніють,

            В кузню вітер стугонить... –

                                   Куйся, пісне перемоги!

 

            Куди ж спрямувати вектор зусиль і прагнень своїх, а також друзів, ровесників в умовах, що склалися тоді в Україні? Цього питання молодий поет торкається неодноразово, але найбільш виразно –   у вірші „Ми”.

 

                        Ми – перші кроки і акорди,

                        Ми – дуже, юне джерело,

                        Ми щиро, братньо, без погорди

                        Ллємося в темнеє село.

 

                        Ми є творці життя й науки,

                        Йдемо ми сонце зустрічать

                        І в мозолясті дужі руки

                        Знання, як зброю, передать.

 

                        Ми – перші іскри і надії,

                        Ми – чисте серце і чоло...

                        Ми, як струмочки молодії,

                        Ллємося дзвінко на село.

 

- 33 -

 

І у цьому вірші не можна не помітити, що у другому рядку другого куплета поет, як й Ікар, прагне до сонця.

            На старших курсах педтехнікуму Анатоль Олійник гуртує довкола себе тих, хто мав  схильність до художньої творчості. Серед них найактивнішими  були Ф. Сторчак, Д. Кручок, Лідія Козленко. Це об’єднання почало випускати рукописний літературний альманах. У мене зберігається друге число цього альманаху за 1924 рік. У ньому – 50 сторінок, де вміщено 24 поетичні і короткі прозові твори, автором шести з них був Олійник. Доводиться наголосити у наш комп’ютерний вік, що у 1924 році у бідних студентів борзнянського педтехнікуму не було доступу до друкарської машинки, і весь альманах написаний від руки знайомим почерком батька.  На передостанній сторінці перед змістом – скромний напис „Редактор Анатоль Олійник.”

            Про перше число того ж альманаху я дізнався з книги М. А. Москаленка „На берегах Борзни-ріки (краєзнавчі нариси)” частина 2. Вона видана  1995 року в Чернігові. Там на стор. 28-29 написано: „Ось зовсім недавно серед матеріалів новоствореного краєзнавчого музею знайдено перший випуск цього альманаху, який можна датувати найвірогідніше 1923 роком або кінцем 1922. У своїх творах (п’ять віршів і поема) юний поет постає невгамовним, енергійним, поривчастим, спрямованим уперед. Альманах ілюстрований удалими чорнильними малюнками, які, напевно, теж належать його перу.

 

- 34 -

 

Але чи не найбільше характеризує юнака „Вступне слово”, яким він звертається до читачів і опонентів: „Коли я звернувся до ”пробуючих пера” прийнять участь у цій праці (а їх налічувалось 24), тільки, як бачите, 9 з них відгукнулось... Але, незважаючи на таку кількість співробітників та на куцу художньо-літературну вартість матеріалу, я все ж таки видаю наш альманах з твердою вірою, що в недалекім майбутнім... згуртується решта... і вони відважно запалять і піднімуть свої смолоскипи. Знаємо, багато знайдеться на наш альманах „критиків”, але в хаосі сучасного життя, в хаосі творчості, не кожному судилось розібратись і намітити той шлях, по котрому належить іти, аби не буть лише непотрібним глядачем життя...

            Груди наші сповнені радістю перемоги, радістю творчості, і як зможуть вони, скептики, сміятись з нас? Коли ж вони мають щось краще,  – як сміють вони не поділитись скарбом своїм з нами, чекаючими Світла, Радості, Перемоги”.

            Хіба не енергія і прагнення творчості било через край у цієї людини, яка так рано пішла з життя?”

            І в цитованому уривку бачимо прагнення до світла, отже до сонця.

            На початку цитованого уривку з книги М. А. Москаленка мовиться про „новостворений краєзнавчий музей”.  Цей музей – не державний, його було створено у 1962 році на громадських засадах при борзнянський школі-інтернаті. Справа

 

- 35 -

 

прекрасна з усіх точок зору. До музею люди передавали часом дуже коштовні експонати. Ентузіазм був великий, і моя двоюрідна сестра, яка мешкала в Борзні, передала для музею чимало матеріалів, що стосувалися життя та творчості Анатоля Олійника, у тому числі намальовану олійними фарбами стару картину вже згадуваної Савицької, оригінали рукописів деяких віршів, документи та інші раритети. Вона необачно не зробила для себе навіть копій. Пізніше, коли я,  довідавшись про це, ударив на сполох,  сестра змогла дещо повернути, але чимало речей зникло безповоротно. Казали, був і факт крадіжки експонатів з музею.

            Такі от сумні наслідки, коли у добрій справі ентузіазм не поєднується з професіоналізмом.

            Крім поезій Анатоль Олійник пише і  короткі прозові твори. Декілька з них, названих Станіславом Тельнюком поемами у прозі, вміщено Анатолієм Речмедіним у додатку до його книги про А. Олійника „Чарівний лірик із Борзни”.

            У творчості молодого поета починає з відомих причин переважати пейзажна та інтимна лірика. Але він неодноразово повертається до подій, пережитих ним особисто, у юнацькі літа:

 

            Їх розстріляли на толоці

            Чубатих двох якихсь братів.

            Один лежав на правім боці,

            Другий дивитися хотів

 

- 36 -

 

                        На ясне сонце. І він бачив

                        І сонце грало в скло-очах,

                        І прапор їхній тут маячив

                        Надвоє подраний в ногах.

            Ніхто не знав, кого забили.

            Байдуже паслась череда,

            Лиш вороннє і налетіло,

            Травицю вітер лиш гойдав.

                        І крові тихо напувались

                        Братів нечесані чуби.

                        Вгорі ж на глум їм цілувались

                        Два білосніжні голуби.

 

            Відлуння пережитого чується не тільки у ранніх, але й у пізніших творах поета. Про це свідчать, зокрема, рядки з вірша „Вірі Котух-Любочці”, навіяні його перебуванням у в’язниці:

 

                        Там серце дзенькнуло і стало.

                        І розчинилася тюрма.

 

            Мабуть, перший рядок говорить про унісон між брязкотом ключів при відмиканні дверей в’язничної камери і реакцією серця в’язня.

            Колись, збираючи спогади про батька,  я поцікавився: хто така Віра Котух-Любочка. Ровесник батька вчитель І. О. Малюшицький  розповів мені, що Любочка – то було прізвище колишнього директора  школи садівництва і городництва. У нього були дві доньки, молодшу звали Вірою. У 1919

 

- 37 -

 

 році  обидві вони за щось були заарештовані. Старшу доньку, не знаю її імені, покохав комісар юстиції, єврей і хотів з нею одружитися. Але більшовикам заборонялось одружуватись з класовими ворогами. І тоді комісар прийшов у в’язницю і при побаченні застрелив спочатку свою кохану, а потім застрелився і сам. Віра Любочка згодом була випущена.

Цей епізод  на теренах громадянської війни вартий художнього осмислення, вартий стати основою художнього твору в Шекспіровському дусі.

 

- 38 -

 

 

ПІСНЯ  НАБИРАЄ  ВИСОТУ

 

                                    Я був поет не леєстровий,

                                   Але писав куди не гірше.

 

                                                           Анатоль Олійник

 

По закінченні педтехнікуму з осені 1924 року Анатоль Олійник живе і працює в Конотопі.  Викладає українську мову в школі №2, яка  на той час була семирічкою. Крім того працює ще й коректором у місцевій газеті „Селянські вісті”. Як свідчать численні довідки, він бере участь у заходах українізації, про суть якої говорилось у початковому розділі.

У школі Анатоль Олійник організовує літературний гурток. Бажаючих прилучитися до літератури було немало, бо ж  молодий учитель, красень, поет приваблював  старшокласників.   Колишні учні Анатоля Олійника згадують, що не одна учениця і вчителька  були закохані в нього.

Встановлено, що людина запам’ятовує добре і надовго ту інформацію, до якої вона не байдужа, особливо якщо з цією інформацією пов’язані її емоції. Були випадки, коли я зустрічав якусь жінку, котра розповідала про Анатоля Олійника зовсім малозначущі епізоди, хоч після них минуло років 40-45. У мене виникало припущення, що ця жінка була колись у Анатоля Олійника або закохана, або, як мінімум, не байдужа. Наведу приклад.

 

- 39 -

 

Одна його колишня учениця (не буду з етичних причин називати її прізвище) розповіла мені про такий діалог, якому вона була свідком і який відбувся 41 рік тому. Діалог проходив між Анатолем Олійником і ученицею старшого класу на прізвище Козловська.

-         Анатоль Андрійович, як правильно треба      писати слово „конотопська”: з великої чи з малої літери?

-         Звичайно з малої. Аж слово конотопська Козловська буде з малої.

-         А чого Ви смієтесь?

-         Я не сміюсь, я пояснюю.

Крім літературного Анатоль Олійник організує ще й драмгурток. Гуртківці ставили, зокрема, драми „Підземна Галичина” і „Степовий гість.” А літературний гурток випускав альманах під назвою „Вінок”. Збереглися два числа цього „Вінка” за 1927 рік. Один з них налічує 82 сторінки поетичних і прозових творів 24 учнів. І переписані вони вже не рукою, а на друкарський машинці.

По  закінченні педтехнікуму і переїзду до Конотопу  сталася визначна подія в особистому житті Анатоля Олійника. У липні 1925 року він одружується з Раїсою Арендарьовою, яка тільки-но закінчила той же педтехнікум. Вона була донькою священика із села Євлашівки, що знаходиться за 30 км від Борзни (нині село Красносільське). Вони починають сімейне життя у Конотопі, наймаючи кімнату в приватному будинку. Але через півроку

 

- 40 -

 

Раїса залишає Анатоля і повертається до батьків у Євлашівку.

Всі родичі, кого я розпитував, не могли назвати причину розлучення подружжя. Доньки господаря Юхима Ротозєєва, де вони наймали кімнату, пригадують таку відповідь на це Анатоля: „Якби ви були старшими за віком, я б вам пояснив, чому  не можу жити з нею”. Батько й мати Анатоля їздили у Євлашівку, щоб примирити подружжя. Але все було марним. Раїса теж не хотіла називати причину розриву. Лише повторювала:  „Толя ні в чому не винен.”. Пізніше, збираючи спогади про батька, я розшукав Вячеслава – брата Раїси,  але й він не міг пояснити, що призвело до розлучення. На той час Раїси вже не було в живих.

Що ж, розлучення чоловіка і дружини не така вже й дивина. Але ж Раїса поїхала з Конотопу вагітною і через деякий час народила доньку Аллу. Досі не можу зрозуміти батька, чому народження доньки не викликало ніяких змін у його житті незалежно від причин розриву з Раїсою.

Дитина, поки вона ще дитина,  повинна мати батька й матір. Це я усвідомив, втративши батька у 2 роки, випивши гіркий келих сирітства, а точніше, як влучно говорить російське слово, „безотцовщины”. Хлопчиком мені не доводилося тримати у руці молотка, зате у 7-8 років я добре, навіть красиво штопав шкарпетки. Батько потрібен не тільки синові, але й доньці. Це відзначають психологи. Якщо дівчина виростає лише у жіночому

 

- 41 -

 

середовищі, це накладає негативний карб  на майбутні її стосунки з чоловічою статтю. Випадково почув недавно, як одна бабуся передавала мовлені з болем слова своєї вже дорослої онуки від доньки  матері-одиначки: „О, як би я хотіла хоч на мить глянути, як виглядає мій батько.”

Немало у житті складнощів, зокрема коли у дівчини проходять роки: їй двадцять,  двадцять п’ять,  уже тридцять. Вона хоче створити сім’ю, а їй цього досі ніхто не запропонував. Що робити далі? Як жити? Дехто доходить до висновку, і інші дають пораду: народити собі дитину. Хіба припустимо народити дитину собі? Дитина народжується для самої себе, для Бога. Вона від народження має право мати батька й матір. Ніхто не повинен позбавити її цього права. Для себе  можна завести котеня, цуценя, а не дитину. Такого погляду дотримуюсь тепер, коли мені вже 75 років, але дотримувався і 25, і 50 років тому. Якби я був сином матері-одиначки, хіба міг би подякувати за дароване мені життя, коли їй наперед було відомо, що ростиму без батька.

Що думав і почував Анатоль Олійник, знаючи, що донька десь росте без батька? Про це немає ніякої згадки ні в спогадах родичів, ні в документах, що залишились після нього, ні в його художніх творах. Так і хочеться ще раз мовити словами Сосюри:

 

Батьку мій, знедолений Ікаре,

О якби ти встав, заговорив...

 

- 42 -

 

Творчість Анатоля Олійника після переїзду у Конотоп йде по висхідній, набуває більшого рівня художньої майстерності. Він починає часто друкуватись у журналах „Червоні квіти” і „Молодняк”, в інших періодичних виданнях. Поет неодноразово навідує Харків, тодішню столицю України, де встановлює творчі, дружні стосунки з рядом письменників, зокрема з Павлом Усенком, Теренем Масенком, Зіновієм Біленком. А з Володимиром Сосюрою у нього були особливо близькі стосунки. Моя мати і я пригадуємо, що після смерті батька у нас ще довго зберігалась  світлина  Сосюри розміром з поштову листівку, подарована батькові, весь зворотній її бік був заповненим якимись словами Володимира Миколайовича. На жаль, та світлина потім зникла. Колишня учениця батька В. О. Мінчина у 1970 році згадувала, що Анатоль Олійник показував світлину, де сидять вони з Сосюрою захмелілі.

Хоч зі смертю Олійника обірвалися взаємини двох ліриків, Володимир Миколайович залишився вірним пам’яті свого друга. Коли минуло вже більше  чверті століття після смерті Анатоля Олійника, з огляду на нові політичні обставини у нашій родині виникла думка видати збірничок поезій батька. Вирішили за підтримкою звернутись листом до Володимира Сосюри, видатного поета України. Він відгукнувся на звернення моєї матері і моє наведеним тут листом.

 

- 43 -

 

 

Лист  В. М. Сосюри  до  дружини  і  сина  Анатоля  Олійника.

 

- 44 -

 

На жаль, Володимир Миколайович не встиг здійснити обіцяне. Я тоді вчився у Москві в аспірантурі, поневірявся  без житла з жінкою і маленькою донькою, наймаючи приватні помешкання,  і не міг зайнятись підготовкою до друку батькової збірки. А Володимир Миколайович 8 січня 1965 року помер.

Одного разу, десь у сімдесятих роках минулого століття, коли я якось завітав до Спілки письменників України, то якийсь працівник Спілки, почувши прізвище Олійник, пожартував: „Треба відкривати у Спілці секцію Олійників.” Дійсно, історія української літератури знає кількох Олійників, прозаїків і поетів:  Степана, Бориса,  Миколу. У Чернігові живе поет Олександр Олійник. І це ще далеко не всі Олійники, чиє слово проросло на українській літературній ниві.

У 1928 році вийшла біобібліографічна праця Лейтеса А. М. і Яшека М. Ф. „Десять років української літератури.” Мається на увазі період, починаючи з 1917 року. У цій праці на стор. 344 і 648 згадується лише творчість Анатоля Олійника, бо тоді Степан ще був учнем, Микола малою дитиною, а Бориса ще не було на світі. Отже, хронологічно Анатоль серед Олійників був першим.

            Хочу звернути увагу молодих українців і українок на згадане видання „Десять років української літератури”. Якоїсь особливості у назві ніхто не вбачає і не вбачали тоді у 1928 році. Але слова: Україна, українська, український муляли око

 

- 45 -

 

 тодішньому московському керівництву.  До 1917 року було простіше, бо ті слова були заборонені, а натомість дозволялось говорити Малоросія, малоросійська. Знову б заборонити? А як же бути з характеристикою царської Росії як  тюрми народів? І тоді придумали так. Надійшла вказівка: перед словами Україна, український вживати прикметники радянська, радянський. Впровадження цього здійснювалось поступово. Розповідали (за достовірність не ручаюся), що гуморист Остап Вишня, який помітив таке доповнення, сказав якось працівникам ресторану чи їдальні в Києві: „Ви неправильно пишете у меню: борщ український. Треба писати: український радянський борщ.”  Цього було досить, щоб у 1934 році письменника заслали на 10 років на північ. Там же декілька років був разом з Остапом  Вишнею в одному таборі біля Ухти засланий раніше молодший брат поета Михайло Олійник.

            Живучи у Конотопі, Анатоль Олійник відвідував родину Рубісових, де часто звучала музика, влаштовувались домашні концерти. На роялі грала Ліля Рубісова, донька лікаря, співали її приятелька і Анатоль. Він присвятив Лілі Рубісовій декілька віршів. У шістдесяті роки мені вдалося розшукати Єлизавету Олексіївну Рубісову (в подружжі Гомін), яка мешкала на той час у Києві.

            За моїм проханням Єлизавета Олексіївна написала спогади про Анатоля Олійника. Було це 1967 року, тобто згадувались події 40-річної

 

- 46 -

 

давнини, але при читанні споминів виникає враження, начебто все те відбувалось лише кілька тижнів тому. Ось уривок з цих спогадів.

            „Я побачила його вперше ввечері у нашому домі в Конотопі. Він зайшов до нас з моєю знайомою молодою вчителькою, з якою разом працював у школі...

            Коли я сіла за рояль і щось зіграла, він пересів зовсім близько до мене, в мене за спиною і слухав. Зігравши щось, я обернулась і раптом побачила зовсім близько його чудові зеленуваті очі. Я була вражена їхньою красою і тим, що світилось у його зорі. В них не було вогню, вони не сміялись, вони не дивились з цікавістю чи заповзятливістю. Його очі ніколи не були сердитими, сумними, лукавими, вони сміялись і мріяли.

            Голос і мова ніколи не були грубими, жорсткими, злими, сумними. Молодість і віра у свою працю, своїх учнів, наша взаємна увага і радість, ніщо не затьмарювало тих щасливих днів.

            Він був од природи гарної статури – високий, стрункий.  Якась юнацька несміливість відчувалась у його манері триматись. Він ніколи не був грубим, різким в рухах. Я ніколи не бачила на його обличчі виразів зла, нудьги, прикрості. Він як струна, що несе в собі чарівний звук, був наповнений чимось напрочуд красивим.

            Голос його теж був якийсь не те що ніжний, але м’який, без скрадливості. Він говорив негучно, не поспішаючи, не „заговорюючи” тебе, але слухати

 

- 47 -

 

його завжди було так же дивно, як це буває, коли слухаєш змістовну красиву музику, яка полонить тебе, несе у свій світ невідчутний, але безумовно прекрасний.

            Він не говорив про якісь „високі матерії” або про буденні явища, давно всім відомі, ні, він говорив про те, що йому любе – про книги, про вірші, пишався тим, які здібні у нього учні і учениці.  Любив дуже музику, завжди охоче  слухав її в моєму, щоправда, непрофесійному виконанні. Він приносив свої ноти опери „Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, яку дуже любив і дуже часто з захопленням під мій акомпанемент співав геть усі арії з цієї опери. Дякуючи не музиканту, а поету, яким був Анатоль, я дуже близько познайомилась з оперою „Запорожець за Дунаєм”.

            Пишу ці рядки, коли вийшли друком три збірки батькових поезій, коли про  життя й творчість А. Олійника написані письменниками, зокрема  Станіславом Реп’яхом і Анатолієм Речмедіним, ґрунтовні літературні портрети, не кажучи вже про безліч публікацій у періодиці. Але коли я підростав у сорокові і дорослішав у п’ятдесяті роки, то чув від родичів лише те, що, мовляв, твій батько писав вірші. Дуже великого враження  на мене це не справило, бо вірші, гадав я, може багато хто писати. І сам я їх декілька написав. І навіть невелику поему. Але ж далеко не кожен, хто складає вірші, стає справжнім поетом. Перший, хто розкрив мені очі на значимість батька, був його молодший брат Михайло

 

- 48 -

 

Андрійович, який надіслав мені із заслання листа, де були, зокрема, такі слова: „Він (твій батько – О. О.) заслуговує кращої пам’яті від тебе в першу чергу, від нас усіх (рідних) і навіть від рідного краю” (курсив мій – О. О.)

            Рештки моїх сумнівів розвіяв Станіслав Тельнюк, який у 60-ті роки працював референтом у Спілці письменників України.

            А сталося це так. У травні 1967 року я приїхав до Києва і передав один примірник відібраних для видання і передрукованих на машинці батькових поезій письменнику В. О. Речмедіну – колишньому учневі А. Олійника. Другий примірник за порадою Є. О. Гомін (Рубісової) був переданий письменнику М. П. Стельмаху. Він, лауреат Ленінської премії, у Спілці був впливовою особою, тому Є. О. Гомін, яка часто готувала його твори до друку, попросила М. П. Стельмаха посприяти виданню збірки А. Олійника.

Тоді, тільки-но почавши впорядковувати збірку батькових творів, я розмістив вірші у хронологічному порядку їх написання. До того ж я ще не міг у належній мірі оцінити художній рівень кожного вірша, тому до рукопису попало і декілька початківських віршів. Ця обставина, а також імовірний брак часу у маститого письменника призвели до того, що М. П. Стельмах, мабуть не познайомившись з рукописом до кінця,   повернув рукопис з висновком, що ті поезії застарілі, що їх автор талановитий, але рання смерть не дала розвинутися його обдаруванню.

 

-         49 –

 

 

 

Титульна сторінка збірки  поезій  Анатоля Олійника

  „Вітрила напнуто”, 1971 р.

 

- 50 -

 

Титульна сторінка  збірки  поезій Анатоля Олійника

 „Амурова декада”,  1998 р.

 

- 51 -

 

Титульна  сторінка збірки  поезій  Анатоля  Олійника

 „Віват,  життя”,  2006 р.

 

- 52 -

 

 

Титульна   сторінка  літературно-художнього  видання 

Станіслава  Реп’яха 

„А  завтра ліс  і  день”,  2002 р.

 

- 53 -

 

Титульна  сторінка  книги  Анатолія  Речмедіна

 „Чарівний  лірик  із  Борзни”, 2005 р.

 

- 54 -

 

Після цього В. О. Речмедін передає рукопис А. Олійника Станіславу Тельнюку, котрий,  ознайомившись з ним, висловив уже іншу думку. У своїй рецензії він, зокрема, писав: „Анатоль Олійник,  властиво, тільки починався. Але й те, що він створив за своє коротке життя, має для нашої літератури неабияку цінність. Наш обов’язок – відібрати найкраще з його спадщини і познайомити з ним широкого читача.”

            Отже, я без дальших коливань розпочав збирати і вивчати все про життя й творчість батька, і це тривало  багато років. Пригадую, вдома неодноразово читав щось з Анатоля Олійника моїй доньці, учениці старших класів. Якось вона мені сказала: „Все це ти  робиш тільки тому, що він твій батько.” Я заперечив, бо настільки заглибився у літературну спадщину Анатоля Олійника, що на перший план у мене поступово висувалось не тільки те, що він мій батько, а насамперед те, що це, як написав В. М. Сосюра, „несправедливо забутий поет”.

             Саме за ініціативою С.В. Тельнюка 9 квітня 1968 року секретаріат Спілки письменників України ухвалив створити при СПУ комісію по літературній спадщині Анатоля Олійника у складі: П. Усенко (голова), В. Речмедін (заступник голови). Т. Масенко, С. Тельнюк, З. Біленко, Ю. Петренко, О. Олійник (син поета). Дякуючи С. В. Тельнюку в 1971 році у видавництві „Радянський письменник” вийшла в світ перша посмертна збірка поезій

Анатоля Олійника „Вітрила напнуто” з передмовою В. О. Речмедіна.

 

- 55 -

 

 

 

 

 

Після  літературного  вечора  пам’яті  Анатоля  Олійника  в  Борзні  25  листопада  1972 р.  Сидять (зліва  направо): Павло  Усенко,  Олег  Олійник,  Рахіма  Бекназарова.Стоять: Зіновій   Біленко,  Валентин  Речмедін, Станіслав  Тельнюк,  Степан  Крижанівський.

 

 

 

 

 

 

Після  літературного  вечора  пам’яті  Анатоля  Олійника  в  Борзні  3 листопада  1982 р. Зліва  направо: Валентин  Речмедін,  Олег  Олійник,  Станіслав  Реп’ях,

 

 

            С. В. Тельнюк організував також приїзд 25 листопада 1972 року у Борзну поважної делегації з Києва. На рідну землю поета ступили П. М. Усенко, В. О. Речмедін, С. А. Крижанівський, С. В. Тельнюк, З. Я. Біленко та Рахіма Бекназарова – аспірантка Київського університету, з чиїм батьком, каракалпацьким літератором,  Анатоль Олійник спілкувався свого часу у Турткулі. Після покладання  квітів від Спілки письменників України на могилу Анатоля Олійника на Новоміському цвинтарі був проведений перший літературний вечір пам’яті  А. Олійника з нагоди його 70-річчя. Виступали всі члени делегації. Потім літературні вечори пам’яті поета відбувались у Борзні в 1982, 1992 і в 2002 роках. Вони провадилися також у Чернігові і в Конотопі.

            Окремо зупинюся на вшануванні пам’яті Анатоля Олійника в Москві. Там мешкає чимало родичів українських  діячів культури зокрема Б. Антоненка-Давидовича, О. Десняка, О. Довженка, О. Досвітнього, І. Козловського, К. Котка, М. Рильського, В. Сосюри та багатьох інших. У бібліотеці української літератури в Москві за ініціативою заступника директора бібліотеки письменника В. Г. Крикуненка  створено культурологічний клуб „Родичі – велика сім’я”.

            На одній із зустрічей цього клубу, що відбулася 27 січня 2007 року, так би мовити, головними

 

- 56 -

 

дійовими особами були численні родичі й близькі Анатоля Олійника. Прийшло чимало читачів і гостей бібліотеки, шанувальників творчості поета, письменники і літературознавці. На виставці сімейних реліквій були представлені українські журнали двадцятих років „Молодняк”, „Плуг”, „Червоні квіти”, особисті речі поета, фотографії. Ожили улюблені мелодії Анатоля Олійника, виконані на бібліотечному роялі онукою поета Оксаною.

            Але повернемося до конотопського періоду у житті Анатоля Олійника. У його творчості продовжує переважати інтимна й пейзажна лірика. Брат поета Михайло Андрійович розповідав  мені, що якось у розмові висловив Анатолю побажання, аби в його поезії звучало більше громадянських мотивів. Він відповів, що хоче писати те, що думає. У іншій тематиці таких можливостей нема, а більшовицької ідеології Анатоль Олійник не поділяв.

            Хочу навести промовистого вірша із його інтимної лірики конотопського періоду.

 

            Не вилюблю серця свого я до смерті,

            Бо в кожної жінки є власна краса,

            І перша, і друга, і третя, й четверта

            З очей моїх іскри зуміє кресать.

                        Отож не питай мене, люба, кохана,

                        Яка ти по черзі зустрілась мені, –

                        Для мене ти зараз і перша й остання,

                        Ім’я тобі – жінка! Для тебе пісні

 

- 57 -

 

            Складають поети, як серце підкаже,

            І з піснею ходить любов по землі,

            Тоді-то невтомно снопи жінка в’яже,

            І дзвінко у кузні кують ковалі.

                        Любити? Люблю я, як вітер тополю,

                        Та вітер, ти знаєш, обійме й сосну,

                        Ти серце креснула очима до болю –

                        Піснями тобі я його сполосну.

            А вилюблю серце – тоді і списами,

            Не тільки очима його ти проткни –

            Тоді уже мовчки піду я до ями,

            А ти в листопаді шукати весни.

 

            У жовтні 1926 року Анатоля Олійника  призвали до армії. Ніс військову службу у Молдавській АРСР, яка входила тоді до складу  УРСР. Там написав він цикл віршів „Отава”. Проте перебування поета на військовій службі було недовгим, бо за станом здоров’я 27 січня 1927 року він був звільнений з армії й знову повернувся у Конотоп працювати у ту ж школу №2.

             У Конотопі Анатоль Олійник спілкується з іншими молодими літераторами. Один з них Юрій Назаренко згодом став відомим перекладачем і бібліографом. Тоді ще зовсім юний Пилип Рудь загинув під час Вітчизняної війни і вже посмертно був прийнятий до Спілки письменників України. А найближчим другом у роки життя в Конотопі у Анатоля Олійника був цікавий поет Павло Коломієць. Він видав у 1930 році в Харкові

 

- 58 -

 

невеличку збірочку поезій на 23 сторінках „Партитура тривоги”, до якої ввійшло всього 11 віршів. Невдовзі Павло Коломієць застрелився. Його ім’я все ще не внесене в біобібліографічні словники, присвячені українським письменникам. Два останніх рядки у збірочці „Партитура тривоги” Анатоль Олійник підкреслив і поставив вісім знаків оклику:

 

                        А від людини до людей

                        Нема шляхів, нема дверей.

 

            Над цими словами не можна не замислитись. Їх батько взяв за  епіграф до циклу віршів „Стежка споминів” у 1931 році.

            Живучи й працюючи в Конотопі, Анатоль Олійник під час літніх відпусток  завжди приїздив у рідну Борзну. Так було і влітку 1929 року. І от в один із липневих днів цього року Анатоль випадково побачив серед натовпу людей 18-річну красуню Марію Рябчун.

            Як у таких випадках реагує звичайна людина, якщо їй зненацька зустрінеться надзвичайно вродлива чи приваблива особа протилежної статі? Ну, відзначить це подумки, що от мов, людина моєї мрії. Проводить її поглядом, поки є можливість. Може навіть трохи пройде слідом... І все. Реалістично налаштована людина на цьому поставить крапку. Той, хто не позбавлений рішучості, яка межує з нахабством, підійде і якось спробує познайомитись.

 

- 59 -

 

            Як зреагував Анатоль, коли вперше побачив згадану молоду красуню? Він це описує у декількох віршах із загальною назвою „Спомини”. Зокрема там є такі рядки:

 

            Липневий день, пісок і спека...

            І вся на вулицях Борзна,

            І всі мені такі далекі –

            Чого я й був там – сам не знав.

            Біля райвику всі збирались

            На демонстрацію іти:

            Щось там китайські генерали

            Не помирилися, кати.

            Людей багато – і нікого.

            І передгроззя у душі...

            Ну що, ну що мені до того,

            Що десь лютує Чан-Кай-Ші?

            Я тут зустрів тебе, Маріє.

            Не ждав, не снилося – і от –

            Не познайомлюся – здурію!

            Я вже не я ... як ідіот!

            Липневий день, пісок і спека ...

            На площу рушили – і я.

            Дививсь на тебе хоч здалеку

            Й не надивлюсь тепер ніяк.

 

            Проходить день, другий, третій... Де її можна знову зустріти? Як познайомитись?

 

- 60 -

           

В школі „чистка” * – там ти будеш?

            Чи де в парку, чи в кіно?...

            І кругом ті люди, люди

            І знайомі твої знов...

            ...І забув би, так не можу.

            Ляжу спати – і не сплю...

            Де і як зустрітись можна? –

            Я ж люблю тебе! Люблю!

 

            Сумніву тут ніякого – це було кохання з першого погляду. І Марія його помітила, і він зразу їй сподобався, про що вона пише у своїх спогадах, коли вже минуло років 50 з того дня. „Я із своєю приятелькою була теж на цьому мітингу. І от неподалік від нас зупинився чоловік на позір років 26 у білому костюмі і став дуже часто і довго на мене

дивитись. Я теж декілька разів глянула на чоловіка з красивою зовнішністю. Коли ми йшли додому, то приятелька сказала, що знає його, що він живе у Новому Місті, що вона з ним знайома.

            Через пару днів у Борзну приїхала якась київська трупа артистів. Підтримана приятелькою, я ледве випросила у батька дозволу піти на спектакль, бо тато на вечірні вистави ніколи не пускав.”

*  „Чистка” – встановлена більшовицькою партією процедура по звільненню партії, як офіційно твердили, „від класово сторонніх елементів і випадкових осіб” у 20-30 роки. Аналогічні чистки організовувались і в державних установах, які відбувались прилюдно. Власне, це був етап підготовки до наступних масових репресій тридцятих років.

 

 

-         61 –

-          

Того ж дня їх і познайомили. Почалися  щоденні зустрічi. Анатоль мав санаторну путівку, але відмовився від неї і передав її  своєму товаришеві.

             Закінчувалися відпустки Анатоля і канікули Марії. Він попросив у її батька згоди на одруження. Але той не погоджувався. Казав, що вона ще молода, і їй треба закінчувати навчання у Києві.  Не діяли на батька і запевнення Анатоля, що він буде допомагати Марії матеріально, не заважатиме навчанню, житиме один у Конотопі. Коли ж  Анатоль почав плакати,   батько махнув рукою – робіть, як хочте – і вийшов із кімнати.

            Невдовзі 14 серпня 1929 року відбулася реєстрація їхнього шлюбу, а через декілька днів вони роз’їхались: він до себе в Конотоп, а дружина до Києва.

            Не просто в сучасних умовах життя людей відповісти на питання: з точки зору фаху яке співвідношення буде ідеальним при одруженні. Може, ідеальним є приналежність чоловіка й жінки до одного фаху, коли поет одружується на поетесі, юрист на юристці, фігурист на фігуристці і т.д.? Але, проживши в шлюбі не один десяток років, не вважаю таку приналежність ідеальною.  При наявності між чоловіком та жінкою взаєморозуміння   (а воно від фаху, мабуть, не залежить) найкращим варіантом здається, коли в шлюбі одне одного доповнюють: чого немає чи бракує у одного, того

 

 

- 62 -

 

вдосталь є у другого і навпаки. І тоді у відповідній ситуації приходить одне одному на виручку.

            Коли Марія закінчила у Києві фельдшерсько-акушерський технікум, і подружжя стало жити разом, Анатоль не захотів, щоб дружина  працювала за фахом, бо чомусь не любив білих халатів. Він переконав її перекваліфікуватись на вчительку природознавства, що вона й зробила, а згодом закінчила педінститут.

            Поет пише безліч ліричних віршів, за оцінками фахівців, найвищої проби, присвячених його Мавці. Вони обоє не знали тоді, що у шлюбі їм судилося прожити всього 7 років. Всі ці недовгі роки вони кохали одне одного, незважаючи ні на які  труднощі.

 

- 63 -

 

 

ДУХОВНІ    СПРЯМОВАНОСТІ

 

Щасливі усвідомлюючі свої духовні потреби                 

Ісус  Христос   

 

Напевно, дехто читаючи Олійників „Заповіт”, наведений у початковому розділі, звернув увагу на останні рядки вірша:

 

                        Ви тільки попа не гукайте,

                        Бо Бога в попові нема.

 

            Написано чітко: в попові нема Бога, а не взагалі нема Бога, як стверджують атеїсти. Твердження атеїстів суперечить  елементарним принципам науки і практики. Якби атеїсти були праві, то по-їхньому виходило б, що складні біологічні структури: рослини, тварини та й сама людина виникли самі по собі. Але ж складні біологічні структури самі по собі не виникають, а лише руйнуються, розкладаються на простіші хімічні речовини і з’єднання. Утворення складних біологічних структур із простих хімічних речовин і з’єднань є процес керований. Отже, хтось керував цим процесом. Він і є творцем, Богом. Раз так, то твердження, що Бога нема, безпідставне. Отже, Бог є.

 

- 64 -

 

            А що: Бог, створивши людину і середовище для життя, залишив людей поза своєю увагою? Живіть, як хочте, їжте одне одного, пийте кров одне одного? Ні, він потурбувався про те, щоб сповістити Божі закони і принципи, якими люди мають керуватись у своєму житті. Ці закони і принципи містить Святе Письмо, Біблія, котру написали пророки і апостоли, спонукувані святим духом.

            В одній  з книг Біблії, книзі Еклезіаста, в останній главі є такі слова: „Вислухаймо сутність всього: бійся Бога і заповідей його дотримуйся, бо в цьому все для людини.” Тобто все для людини полягає у виконанні Божих заповідей, а не в різних ритуалах, обрядах і т. д. Практична ж діяльність духовенства різних релігій спрямована здебільшого саме на проведення ритуалів і обрядів задля того, щоб віруючі несли гроші.

            Але і в обрядах, і ритуалах різних християнських конфесій є багато відхилень від того, що написано в Біблії. Як виникли ці відхилення? Починаючи з 325-го року стали скликатися вселенські собори,  які приймали ухвали, що суперечили Біблії. Наприклад,  перший Нікейський собор у 325 році прийняв ухвалу, що Ісус Христос є істинний бог, хоч неодноразово у Біблії підкреслювалось, що Ісус є сином Божим, посередником між Богом і людьми. Другий собор Константинопольський у 381 році оголосив богом святий дух, тоді як він є не особистістю, а діючою  силою Бога. Третій собор в Ефесі в 431 році

 

- 65 -

 

проголосив матір Ісуса Марію богородицею, Божою матір’ю, тоді як у Біблії зовсім нема терміну „мати Божа”. Сьомий собор в Нікеї у 787 році ухвалив шанувати і поклонятися іконам з зображенням Ісуса, Марії і святих. Ікона – слово грецьке, означає „зображення”. В той же час у одній з відомих десяти Божих заповідей написано: „Не роби ніякого зображення і не вклоняйся йому.”

            Та годі наводити приклади. То може всі зміни, прийняті на вселенських соборах, є правильними, бо життя йде вперед? Але ж у Біблії у книзі Другозаконня гл. 12, текст 32 наведені Божі слова: „Дбайливо виконуйте всі слова, які я велю вам виконувати. Нічого до них не додавайте і нічого від них не убавляйте.”

            А скільки інших різних перекручень і відхилень увійшло в життя. Вони   повторюються і тому здається, неначе вони із Святого Письма. І нібито душа продовжує жити після того, як людина помирає, і немов Марія, мати Ісуса Христа, не була жінкою тесляра Йосипа і не народжувала від нього дітей, а залишалась дівою, і що нещастя спіткають людей по волі Божій... Як тут не пригадати слова, які приписують Геббельсу, міністру пропаганди в уряді Гітлера: „Брехня стає правдою, якщо її досить часто повторювати.”

             Заклопотані, обтяжені роботою, недугами і хворобами, доглядом за малими дітьми і немічними стариками,  більшість людей думає, ніби у всьому, що говориться у церквах, костелах, кірхах,    немає   

 

- 66 -

 

розбіжностей із Святим Письмом. Але немало і таких, хто помічає невідповідність між словами і ділами представників духовенства, інтуїтивно помічає невідповідність між тим, що написано у Біблії, і що можна побачити чи почути  у культових спорудах.

            Інтуітивно відчував це і 21-літній юнак Анатоль Олійник, і він мав рацію, коли писав: „Бога в попові нема.” І хоч ровесники згадували, що учнем Анатоль закону Божого як предмета не любив і попа не любив, але змісту Святого Письма він приділяв  увагу і немало над ним розмірковував. Про це свідчить зокрема вірш, написаний у роки навчання у педтехнікумі:

 

                        Знов радо злісний б’ється сміх,    

                        І низка вирваних утіх

                                               В крові купається...

                        А небо бачить і мовчить,

                        Й землі не хоче запалить,

                                               А все всміхається.

                        І кров забитих висиха,

                        Усмокче знов її суха

                                               Земля з жадобою.

                        І так забута нами знов

                        Батьками лита за нас кров.

                                               Давно з оздобою

                        Вона оспівана в піснях...

                        Та от та кров, та от той жах –

                        Знов Юда – брат іде шукать,

                        Свого учителя продать.

 

- 67 -

 

            Тоді ж у 1923 році написана А. Олійником поема „На розпутті”. Епіграфом до неї взятий текст 26 з глави 24 книги пророка Езекіїла: „Того дня прийде до тебе звідти той, хто врятувався, щоб принести звістку в вуха твої.”

            Слід наголосити, що вивчення і дослідження Святого Письма справа дуже копітка і потребує тривалого часу. Тут варто пригадати досвід російського класика Льва Толстого. Він мав солідну власність, щоб писати свої твори не заради заробітку у першу чергу. Писав, що хотів і як хотів. Йому було понад п’ятдесят років, коли він почав публікувати результати власного дослідження Біблії, свої висновки про суперечності між Біблією і тим, що говорять і роблять у церкві. У відповідь на це Лев Толстой був відлучений від церкви, і на нього накладено анафему.

            У відкритій відповіді Л. Толстого 20-22 лютого 1901 р. на цю подію є зокрема такі слова. Подаю їх в оригіналі, щоб уникнути імовірних неточностей, які можуть бути при перекладі з одної мови на другу. „Я...посвятил несколько лет на то, чтобы исследовать теоретически и практически учение церкви: теоретически – я перечитал всё, что мог, об учении церкви, изучил и критически разобрал догматическое богословие; практически же – строго следовал, в продолжение более года, всем предписаниям церкви, соблюдая все посты и посещая все церковные службы. И я убедился, что учение церкви есть теоретически коварная и вредная

 

- 68 -

 

ложь, практически же собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл христианского учения... То, что я отрекся от церкви, называющей себя православной, это совершенно справедливо. Но отрекся я от неё не потому, что я восстал на Господа, а напротив, только потому, что всеми силами души желал служить ему”.

            Та повернемося до Анатоля Олійника. У подальші роки після 1924 р. у його творах, які дійшли дотепер, посилання на Святе Письмо не зустрічається. Очевидно, мала значення боротьба більшовицької влади з релігією. Торкатись у творчості чогось, пов’язаного з Біблією, ставало небезпечним. Інколи тільки у віршах поета промайне пов’язане з релігією щось на зразок:

 

                        Росли ж Софії й Лаври ці –

                        Омани свідки...

                                                     піп похвиська

                        Тебе кропилом – і

                                                           заціп,

                        Мовчи, худобо, бійся Бога,

                        Даруй на церкву та й іди!...

                        Така, Вкраїно, ти убога,

                        Церквами ж пишна, хоч куди.

 

            Більшовицьке керівництво повело наступ на релігію, а само поступово стало діяти в напрямку фактичного перетворення ленінізму на нову релігію. І Анатоль Олійник був у числі перших, хто це

 

- 69 -

 

помітив, про що свідчить сатиричний вірш „Бог в Одесі,” написаний 2 січня 1927 р. Там зокрема є такі рядки:

           

                        На тротуарі і вітрині,

                        А третя тінь, і все то я,

                        Я в лицях бозя триєдинй

                        Прийшов на землю тут стоять.

                        Мені не дзвонять уже дзвони,

                        Свічок не ставлять в божнику.

                        Дзвінки, автобуси, вагони,

                        Електро в кожному кутку.

                        І нові скрізь якісь червоні

                        Хоругви носять тут мені,

                        У кожній хаті, у вагоні

                        Апостол Ленін на стіні.

                        А молитов уже не згадуй,

                        Усе інтернаціонал,

                        Скрізь нечестиві збори, ради

                        І все нестримний їх запал.

 

Фраза „Я в лицях бозя триєдиний” далеко не кожному буде зрозуміла і потребує пояснень.

            Колись українська мати, тримаючи дитину на руках, яка ще тільки вчиться говорити, і показуючи на куток з іконами, казала: „Он там бозя”. Бозя, а не Бог говорила тому, що малій дитині легше вимовляти відкриті склади (мама, моня, баба), ніж закриті, які закінчуються приголосними звуками.

 

- 70 -

 

            А звідкіля взявся в лицях триєдиний бог, або бозя, як написав Анатоль Олійник? Іменно „взявся”, бо у Біблії зовсім нема таких словосполучень як бог в трьох лицях або триєдиний бог. Це пішло від вселенських соборів, які всупереч Святому Письму об’явили богом Божого сина Ісуса Христа, а потім оголосили богом діючу силу Бога святий дух. Виходить, стало вже три боги? Щоб відвести від себе звинувачення у цій нісенітниці, вони стали виправдовуватись, кажучи, що Бог – то один, але один в трьох лицях, тобто триєдиний бог. Та у Святому Письмі чітко написано: „Є один Бог і один посередник між Богом і людьми – людина Христос Ісус” (Перше Тимофію, 2:5). Застосована поетом форма „в лицях бозя триєдиний” посилює сатиричну спрямованість вірша. Бог у трьох лицях, триєдиний  бог – це вигадки, яким можуть повірити лише діти. Але, на жаль, вірять і дорослі.

            Добре, що учнівський зошит з віршами Анатоля Олійника, серед яких був і „Бог в Одесі” не попав до влади. Інакше за слова про апостола Леніна, який „у кожній хаті, у вагоні” поету було б не минути лиха. Як це було у 1918 році, коли гімназистів повели на розстріл за напис „Ленін дав собакам амністію”

            Через декілька років після 1927 р. до „апостола Леніна”  додали ще „апостола” Сталіна. Старші за віком пригадують, що після 1957 р. знову був залишений один „апостол” Ленін і залишався у цій ролі до усунення комуністичної влади у 1991 р., хоч

 

- 71 -

 

монументи його ще стоять і зберігаються назви вулиць.

            Пригадую, як у кінці 1970-х років я, готуючи до друку вибране з батькових творів, дав прочитати Станіславу Тельнюку вірш „Бог в Одесі”. Тоді Станіслав сказав мені: „Заховай його і нікому не показуй”.

            Якось через декілька років по тому, як у 1991 році припинилась комуністична влада і розпався Радянський Союз, мені довелося лікуватись в одному підмосковному санаторії. Там я запитав свого сусіда по кімнаті, чи вірить він у Бога. Відповідь почув таку: „Я православний атеїст.” Може, така відповідь є  безглуздою? Але ні, суть відповіді зрозуміла: „У Бога, мовляв, я не вірю, але я православний.” Слово „православний”  мало означати не назву одної з християнських конфесій, а приналежність до ідеологічної платформи. Комунізм як державна ідеологія замінювався другою державною ж таки ідеологією – православ’ям.

            Наступні роки це підтверджували. Наприклад, потяг людей до Бога, до віри, до Святого Письма почав зростати. Логічно спитати: чому б не перевести богослужіння у православних церквах, підпорядкованих Московському патріархату, з церковно-слов’янської на сучасну мову? Але цього не допускають. Чому? З двох причин. Перша –  імперська: це значить, що в українських церквах Московського патріархату перейдуть на українську мову, в білоруських – на білоруську. Носії ж

 

- 72 -

 

імперської доктрини твердять, що росіяни, українці, білоруси – один народ, а тому в церквах служба мусить йти на одній мові. Вони мріють, що Україна і Білорусія колись будуть позбавлені незалежності і ввійдуть до складу Росії. Друга причина: якщо все буде на сучасній мові, то грамотні люди швидше збагнуть, що у православ’ї є відхилення від Святого Письма, яке таких відхилень не допускає. При церковно-слов’янський мові важче докопатися до того, що, як співав Володимир Висоцький,

 

                        Нет, и в церкви всё не так,

                        Всё не так, как надо.        

 

- 73 -

 

 

УДАРИВ  ПЕРШИЙ  ГРІМ

 

            Хоча  у перші місяці після одруження Анатолю й Марії довелося жити у різних містах, але між Конотопом і Києвом не така вже й велика відстань. То Марія на свята приїде у Конотоп, то Анатоль вирветься до юної дружини. Молоді літа, взаємне кохання – чого іще треба для душевного піднесення, повноти щастя!

            Марія щоденно одержувала від Анатоля листи, хоч сама, звісно, писала дещо рідше. Через багато десятиліть по тому  вона жалкувала: „Чому я не зберегла його чудових листів?” А сталося це, певно тому, що 18-річна дівчина ніколи нічого подібного не читала, отже, порівнювати не було з чим.

            Але не минуло й двох місяців після того, як подружжя роз’їхалось між Києвом і Конотопом, а в поезіях Анатоля Олійника раптом зазвучали  нотки тривоги. Так, у вірші „До підшефної школи сільської”, написаного у жовтні 1929 р., є такі рядки:

 

            Чи я винен, що в серці щось коле,

            Що заліг мені сум на чолі?...

                        То ж радіти б, що йшов з юнаками,

                        Колосиста моя люба юнь.

Та на грудях я ніс якийсь камінь,

Бо украдено  радість мою.

 

- 74 -

 

            За 9 днів до появи цих рядків він написав особливого, як на мене, вірша „Співай, печаль”. У кожного поета, мабуть, є програмний, так би мовити, вершинний вірш.  Ним у Анатоля Олійника має бути саме названий вірш:

 

                        Співай, печаль

            Співай, співай, моя печаль,

            Дитинно-колисково...

            А я гостритиму меча,

            Сталитиму  підкови.

                        Ще стільки темряви у нас,

                        Ще непролазні хащі...

                        Не завойована  весна,

                        І стільки днів пропащих.

            Прийшла – і будь.

                              Твоя це ніч,

            Як згадка про кохану.

            Бува печаль в сто крат цінніш,

            Аніж весілля п’яне.

                        Співай, печаль...

                                                       Далека путь,

                        І збилися підкови.

                        В душі у мене – як в степу,

                        Де трави колискові.

            І дивно так: на трави меч!

            (Аналіза й синтеза).

            Співай, печаль!

                                         ...А вітер дме!

            ...Крило на гостре лезо

 

- 75 -

 

            Пригадую, як Станіслав Тельнюк, прочитавши при мені вперше цього вірша, у захваті вигукнув російською: „Железно!” Тут кожен рядок унікальний. А хіба тепер у 21 віці мало в нас темряви? Нема непролазних хащів? І мало днів пропащих? Та найбільш унікальний останній рядок: „...Крило на гостре лезо.”

            Чи не цим гострим лезом були відтяті крила Ікара у його польоті до Сонця, Добра, Любові?

            Мабуть, кожного із нас хоч раз у житті мучило передчуття якоїсь лихої години. Може це почуття  у поетів  гостріше, аніж у звичайних людей? У Анатоля Олійника це почуття виникло дуже рано. Як уже згадувалося, ще юнаком у своєму „Заповіті”,  він написав, що його життєвий шлях буде „короткий, тернистий”.

            Через місяця після написання згаданих віршів 28 листопада 1929 року Анатоля Олійника  заарештували. В Україні набирав темпи процес по сфабрикованій тогочасним ДПУ так званій справі Спілки визволення України. Його ув’язнення  тривало 33 дні, але після цього поет вже не зміг далі працювати у Конотопі і, звісно, друкуватись.

            У передмові до збірки поезій „Амурова декада” я зробив припущення, що заплічних справ майстри провінційного міста, мабуть, ще не привчилися вибивати від своїх жертв потрібні зізнання. Але, скоріш усього, тут причина не в умінні вибивати зізнання. Масштаби репресій по справі СВУ були спрямовані лише проти частини української творчої

 

- 76 -

 

інтелігенції. Тотальні репресії будуть ще попереду. Очевидно, обсяг репресій 1929 р. був досягнутий, план їх був виконаний, і рядового шкільного вчителя звільнили з в’язниці.

            Неодноразово замислювався: чому при менших порівняно з подальшими масштабах репресій саме шкільний учитель привернув увагу репресивних органів? Може, тому, що  був учителем української мови і літератури,  брав участь у заходах по українізації. Але ж і в українізації він брав участь не як організатор, а  рядовий виконавець, власне, як вчитель української мови. Ось декілька прикладів,  із численних службових доручень і довідок, які збереглися в архіві Анатоля Олійника (записи наведені із збереженням застосовуваних тоді слів і зворотів).

1) ОкрІНО цим повідомляє, що Ви призначені лектором на курси українознавства 1-го ступеня для службовців Окрфінвідділу. Про вступ до виконання обов’язків повідомити ОкрІНО.  30. 12. 1925 р.

2) ОкрІНО цим повідомляє Вас, що Ви призначені лектором на курси українознавства 1 ступеня для службовців Держмехзаводу. Пропонується Вам негайно приступити до роботи, погодивши питання про початок роботи з Держмехзаводом.  27. 2. 1927 р.

3) ОкрІНО повідомляє Вас, що Вам доручається прочитати лекцію про історію козаччини для службовців Окрфінвідділу. Про день лекції Вам необхідно довідатися в місцкомі службовців Окрфінвідділу. 10. 2. 1927 р.

 

- 77 -

 

4) ОкрІНО  цим свідчить, що тов. Олійнику А. А. доручено провести перевірку знання укрмови службовцями Бурякоспілки.  28. 3. 1928 р.

5) Вчителя  2-ї  Конотопської української семирічної школи т. Олійника А. А. вважати в командировці з 28.8. до 3.9.1928 р. по Бахмацькому району для проведення короткотермінових курсів українознавства для вчителів Бахмацького району. 10. 9. 1928 р.

6) ОкрІНО прохає поспішити із закінченням перевірки в галузі українізації й подати всі матеріали до понеділка 11. 3. до 10 годин ранку. 8. 3. 1929 р.

            Своє припущення, чому саме Анатоль Олійник був заарештований, висловлює Станіслав Реп’ях у присвяченому поету літературно-художньому виданні „А завтра ліс і день” (Чернігів, 2002 р.) „Поет мав буйну фантазію, хвилі почуттів несли його, наче човника, в морі життя, він радів цьому летові, незбагненному, швидкому, крилатому, невизначеному.

            Це не могло пройти мимо пильного ока сторожів новонародженої партійної цнотливості. А чи випадково поет бачить у лузі самоцвіти, схожі на ті, що на гетьманській булаві? А чи не мріє він про самостійну, соборну? Може не миле йому сповнене дерзань і звершень нове життя, що хочеться „сховатися кудись,” „впасти, втопитись в снігу”? Та й чи не занадто активно пропагує він українську мову в період боротьби за повну перемогу соціалізму, нав’язує українські вистави?

 

- 78 -

 

            Мало того, регулярно (це почалося після армії) друкує на сторінках журналів „Молодняк” та „Червоні квіти” вірші, часом не чіткі, розпливчасті! Це вже розчепірювала пазурі заздрість. Бач, його фото поряд з портретами заспівувачів  нової української поезії.

            І чиясь чорна рука мережить доноса на поета, громадського діяча, який лишень зробив перші кроки, почав розправляти крила, набирати висоту для стрімливого польоту. Арешт. Допити. Камера.”

            Крім наведених вище, одну з можливих причин, чому Анатоль Олійник привернув увагу репресивних органів, вбачаю в доносі на нього котроїсь із закоханих в нього, кому він, будучи на той час ще не одруженим, не відповів взаємністю.

            Ще одна причина випливає як наслідок попередньої: хтось із чоловіків зробив донос на Олійника, бо  заздрив,  що якась  жінка не приймала його залицянь,  будучи закоханою в Анатоля Олійника.

            Незабаром після звільнення поет напише такі рядки.

 

                        Ударив перший грім, і досі

                        Іде заливчата луна...

                        Хоч і не літо, не весна

                        Була тоді, а пізня осінь.

                        Уже збирався в гості грудень,

                        А я до тебе – і враз грім!

                        (Усі дороги, кажуть, в Рим)

                        О, скільки грому іще буде!

 

- 79 -

 

Скільки грому іще буде – скільки репресій заподіє ще більшовицьке керівництво. Попереду ще будуть голодомор 1932-1933 років, чергова хвиля репресій проти творчої інтелігенції в Україні 1933-1934 років, тотальні репресії 1937 року. Якщо раніше Анатоль Олійник висловлював передчуття, що стосувалось його особисто, то тепер йшлося вже про долю України.

             Передчуття не полишає поета протягом усього короткого життя. Моя мама згадує, що у 1936 році він приїхав із Середньої Азії на батьківщину тяжко хворим. Лежав або в борзнянській лікарні, або в батьків моєї матері. І в цей час раптово помирає мати поета Олександра Павлівна. З огляду на стан здоров’я рідні вирішили нічого про це йому не казати. Але він почав наполегливо допитуватись: „А де мама? Чому вона мене не провідає?” Брату Георгію і сестрі Олімпіаді, що тоді були у Борзні, особливо тяжко було повідомляти про смерть  матері, і вони просили: „Маріє, скажи про це ти.”  Почувши сумну звістку, Анатоль промовив: „Вона скоро забере мене до себе.” – „Толю, навіщо ти говориш такі дурниці!” –  „Ось побачиш.”  І дійсно, минуло зовсім мало часу, як  не стало і його. На жаль, і в цьому останньому передчутті Анатоль Олійник не помилився.

            Повернемося до подій, пов’язаних з арештом Анатоля Олійника. Зразу ж після звільнення із в’язниці конотопського ДПУ 30 грудня 1929 р. поет прибуває у Борзну, хоч, як розповідав хтось із

 

- 80 -

 

родичів, йому наказували залишатись у Конотопі. Дружина продовжує навчання у Києві. Поет-педагог вирішує „ залягти на дно”. Для цього прибуває у Київ і в органах наросвіти просить направити його вчителем української мови і літератури у яке-небудь село.  Було запропоновано декілька сіл, з яких він обрав саме віддалене від Конотопу. Це була Андрушівка Погребищенського району на Вінниччині, куди він і поїхав у січні 1930 року.

             По закінчені навчання зразу ж у це село приїздить і дружина, і вони вчителюють у одній школі. Знову ж таки Анатоль Олійник організовує драмгурток, який показує у навколишніх селах  вистави „Підземна Галичин” і „Родина Щіткарів” Мирослава Ірчана, „Кадри” Івана Микитенка і ще декілька п’єс.

            Поет пише немало високомайстерних віршів, але, побоюючись, очевидно, як тепер кажуть, „засвітиться”, вже нікуди не посилає їх для  друку. Ось що написано у промовистому вірші „Порадникам моїм”: 

 

                        Кажіть, що хочте, –

                              а на продаж

                        Душі своєї

                                               я

                                   Не дам.

            У вас щодня нова пригода,

            Голодних критиків орда.

            Мій світ маленький, але

 

- 81 -

 

                                                           ясний, –

            Глухий для вас і вам

                                                           німий,

            І в нім цвіте

                                   Марія

                                               рясно,  –

            А ви

                        брудними чобітьми

            Пройтися 

                                   хочете?

            А гетьте!

            Я нею тільки і живу,

            Одній Марії я – поетом, –

            Нащо мені „геройський” ВУСПП?

 

            Любов до літератури, яку привив Анатоль Олійник одному із своїх учнів з Андрушівки, згодом спричинилася до того, що цей учень – Валентин Речмедін – став потім відомим письменником.

            Поет-педагог жив на Поділлі порівняно недовго, два з половиною роки, але залишив по собі добру пам’ять серед людей на багато десятиліть. Про це свідчить рішення сесії Андрушівської сільської ради від 24 липня 2007 року про перейменування в селі „вулиці Калініна на вулицю Валентина Остаповича Речмедіна, вулиці Колгоспна на вулицю Михайла Тишкевича, вулиці Котовського на вулицю Анатоля Андрійовича Олійника”.

 

- 82 –

 

            У Борзні колишня вулиця Володарського, на якій знаходився батьківський будинок поета, стала носити назву Анатоля Олійника з 2002 року.

            Тим часом влітку 1932 року Анатоль заочно закінчив Житомирський педагогічний інститут. Може, репресивні органи  вже дали йому спокій? Хотілося в це повірити. І поет із дружиною переїздить з Андрушівки у Житомир і новий учбовий рік 1932 р. починає вчителем української мови і літератури в зразковій фабрично-заводській десятилітці №15. Але наступні місяці показали, що спокійне життя поету не судилось.

 

- 83 -

 

 

ВНУТРІШНЯ   ЕМІГРАЦІЯ  АБО

ДОБРОВІЛЬНЕ  ЗАСЛАННЯ

 

            Старший брат Анатоля Олійника Георгій залишився жити і працювати у Конотопі і після того, як Анатоль, звільнився з роботи і покинув це місто.

            Якось на початку грудня 1932 р. у Житомир йому надійшла від Георгія бандероль. В ній була брошура на якусь малоцікаву  тему на зразок „Як розводити кролів” і лист. У листі Георгій написав, що, мовляв, брошура вас зацікавить, зверніть на неї увагу. Анатоль зразу ж збагнув, що Георгій прислав брошуру неспроста, і коли почав її гортати, то помітив на кожній сторінці легенько підкреслену одну літеру. Коли підряд виписав підкреслені літери, то з них постало повідомлення про арешт молодшого брата Михайла, студента філологічного факультету Київського університету, про інші арешти. В Україні починалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції.

            З огляду на власний сумний досвід, Анатоль не став гаяти часу. Він звільняється з роботи. У довідці, підписаній директором школи, говорилось: „...Олійник Анатоль Андрійович звільнений зі згаданої посади згідно з його (Олійника) заявою, як самомобілізованого на педроботу до Нижньоволзького краю. 27. 12. 1932 р.”

            Щоб не залишати репресивним органам по собі сліду,  Анатоль Олійник  поїхав не до

 

- 84 -

 

Нижньоволзького краю, а в Москву. Там якимсь чином він уклав угоду з постпредставництвом Кара-Калпацької АРСР, яка входила тоді до складу Російської Федерації, і на підставі цієї угоди 31 грудня 1932 року поїхав працювати у тодішню столицю цієї автономної республіки місто Турткуль, розташоване на березі Аму-Дар’ї. Дружина поета, котра незабаром теж поїхала до нього у Турткуль, згадує сказані їй слова: „Я послав себе у добровільне заслання.” При цьому додавав, що його могли заслати на північ або до Сибіру. Але там сильні морози, яких він не любив. Тому, мовляв, краще хай заслання буде у теплі краї.

             Анатоль Олійник був не єдиним, хто вдався до внутрішньої еміграції. Так, письменник Антоненко-Давидович з Києва тікає спочатку на Урал в Свердловськ, а потім до Середньої Азії. Письменник Борис Тенета виїздить на Кавказ. Никифор Білоконь з 1934 року став працювати художнім керівником та режисером у театрах Тюменської та Курської областей. Діодор Бобир у 1932-1933 роках працює у Саратові, а Гордій Брасюк з 1935 року влаштовується в Алма-Аті на посаду бухгалтера.

            1969 року мені вдалося здійснити подорож у Кара-Калпакію, край, де я колись народився. Тоді це зробити було неважко, бо крім повітряного транспорту функціонувала вже залізниця від Чарджоу до Кунграда. Але не так  було у 1932-1933 роках, коли туди послав себе у добровільне заслання Анатоль Олійник, і куди згодом прибула його

 

- 85 -

 

дружина. Ось що збереглося у пам’яті про ту поїздку  моєї матері Марії Іллівни Рябчун:

            „...Зробивши пересадку у Москві, десь мабуть на п’ятий день моєї подорожі прибула я в Ташкент.  У купе вагона зайшли дві жінки у чадрах, а з ними юнак. Жінки сіли, не знімаючи чадри, а юнак згодом щось почав наспівувати. На моє запитання, що за пісня, про що в ній йдеться, відповів, що співав про те, що зараз бачив. Ми, мовляв, часто співаємо про те, що бачимо, з експромту.

            Другого дня ввечері ми прибули в Чарджоу. Було вже темно. До ранку відпочити було ніде, тому ми, дві жінки, вирішили переночувати просто неба, на вулиці біля станції під деревом – так спало багато пасажирів.

            Вранці пішли на берег Аму-Дар’ї подивитись, чи не буде якогось судна, щоб добратись до Турткуля. Але там було пустинно. Ріка шумно несла свої швидкоплинні води бурого кольору. До слова, найсмачніша  вода, яку мені довелось коли-небудь пити.

            Нас – три-чотири пасажири. Сидимо, чекаємо, чи не з’явиться якийсь катер. Одна місцева жінка протягує мені половину з’їденого огірка і шматок риби. Переборовши в собі огиду, боячись її образити, змушена була взяти й їсти.

            Пригадався ще цікавіший екзотичний випадок, про який неодноразово розповідав мій батько. Його теж заарештовували на короткий час, потім випустили, і він теж приїхав у Турткуль,

 

- 86 -

 

влаштувався на роботу. Там у когось зібрались гості, був запрошений і мій батько. Гостей частували пловом з м’ясом. Рис і м’ясо всі брали пальцями з великих мисок, а попоївши, витирали руки об волосся на голові. Дивлячись, що всі так роблять, батько й собі витер руки об голову.

            Аж ось години через півтори з’явився катер, капітан якого згодився нас взяти, і згодом ми вже пливли вниз по течії ріки. На другий чи третій день ми прибули до Турткуля. На березі мене зустрічав чоловік, з ним чекав арбакеш (візник). Візок був дуже високий  на двох колесах, куди ми й сіли. Іншого транспорту для пасажирів тоді там не було.

            До міста від пристані – зо два кілометри. Дорога курна. Непомітно з’явились одноповерхові з плескуватими дахами будинки міста.  Другого дня чоловік показував мені це невелике місто, редакцію, де він працював, театр, невеликий літній сад, базар. Запам’яталась сила-силенна запашних динь, винограду, свіжозасмажені шматки сома, чайхана, багато барвистих халатів і тюбетейок. Ввечері я чула в літньому театрі своєрідну мелодію, котра виконувалась на особливому інструменті.

            Інколи ми з чоловіком їздили до знайомих в аул, де нас дуже гостинно приймали. Там я вперше побачила чигир і його роботу. Це велике колесо з маленькими глечиками на ньому, щоб подавати воду в арики.  Під час роботи він має дуже романтичний вигляд.

 

- 87 -

 

            Чоловік тоді багато працював у редакції „Советской Кара-Калпакии”, вечорами, а часто ночами багато писав для газети, радіо, займався перекладами, часто виїздив у відрядження у райони республіки. Пригадую, як багато він працював, готуючись у 1934 році до першого з’їзду письменників Кара-Калпакії, готував відповідний матеріал. Мені пощастило побувати на заключному вечорі у літньому театрі. Було багато письменників, журналістів і працівників різних організацій.

            В березні-квітні 1935 року на Аму-Дар’ї сповна показало свою грізну силу природне явище, яке називали дейгіш. Ріка протягом тижня різко змінила своє русло і наблизилась впритул до міста. Вода ринула в глибину берега, розмиваючи пісчаний ґрунт. Дерева і будівлі – все валилось в ріку і, підхоплене швидкою течією, неслося далі. Вздовж берега, де вода ринула в глибину ґрунту, підмиваючи берег знизу, у певному порядку були розміщені баржі і катери. Щоб приборкати стихію, в ріку  кидали мішки з вантажем, але все безрезультатно. Ріка підійшла до самого міста і так поступово зруйнувала його.”

            До цитованих слів матері хочу додати, що на тому місці, де у 30-ті роки стояв Турткуль, тепер міста вже нема. Місто з такою назвою поступово виникло на іншій території, а столиця Кара-Калпацької республіки з 1939 року була перенесена у місто Нукус.

 

- 88 -

 

            Можемо собі уявити, в які далекі краї подався Анатоль Олійник. Зате почував себе там у безпеці, репресивні органи з України з тодішнім рівнем інформаційної техніки сюди вже ніяк не могли до нього дотягнутись.

             У редакції газети ”Советская Кара-Калпакия” Анатоль Олійник працює завідуючим відділом культури. Довідавшись, що в Україні почався голод, він, щоб допомогти рідним і заробити більше грошей, за сумісництвом працює у місцевому педтехнікумі викладачем російської мови і літератури, а також німецької мови. Анатоль Олійник водночас був завідуючим науковим видавництвом у Каракалпацькому науково-дослідному інституті, а також редактором останніх вістей у радіокомітеті.

            При такому навантаженні він ще знаходив у собі сили писати художні твори, вірші та оповідання, перекладати на російську мову молодих каракалпацьких поетів. Його журналістські матеріали і художні твори часто друкувались у тамтешній періодиці. Дивуєшся, відкіля батько брав час все те робити? Звісно, за рахунок ночей, за рахунок недосипання, що врешті решт призводило до перевтоми, внаслідок чого виснажений організм не в силі був подолати несподівану хворобу.

            Коли у 1969 році мені довелося побувати у Кара-Калпакії, я бачився там з літераторами старшого покоління Жолмурзою Аймурзаєвим, Калли Аімбетовим, Наурузом Жапаковим. Вони

 

- 89 -

 

 згадували про своє спілкування з Анатолем Олійником, коли самі були молодими. Згадували з вдячністю за те, що він знайомив їх з літературами європейських країн, з якими вони були слабо обізнані. Саме тоді, у 1934 році, у Кара-Калпакії створювалась спілка письменників. З газетних публікацій видно, що Анатоль Олійник брав у її організації активну участь, за що заслужено був обраним до складу правління спілки та ревізійної комісії.

            В українській поезії, в українських піснях здавна оспіваний образ матері. Та й не тільки в українських. Бо війни, добування засобів існування вели або до тривалої відсутності батьків у сім’ях, або ж до їх загибелі. Матерям же ціною неймовірних зусиль доводилось самим ставити на ноги своїх дітей, вчити їх людяності, давати освіту, виводити в люди.  Словами

 

                        Рідна мати моя,

                        Ти ночей не доспала

 

починається відома пісня на слова Андрія Малишка, яка по праву стала народною, гімном матерям.

            І мене мати виростила одна, дала освіту. Вона любила мене, свою єдину дитину все життя. Навіть будучи старою і немічною, вона не переставала турбуватись про мене: то розігріє щось з їжі, то на моєму ліжку накриє ковдрою подушку, щоб її не остудило повітря з відчиненої кватирки.

 

- 90 -

 

            Ну, а батьки? На яке ставлення до себе заслуговують вони? Батьки не достойні бути оспіваними в поезії, в піснях? Не берусь дати відповіді на ці питання в загальному плані, хай вони залишаться риторичними. А от про себе після певних вагань, причини яких будуть зрозумілі далі, наважуся сказати.

            Восени 1933 року  дружина Анатоля Олійника  завагітніла. Їй тоді ще не виповнилось й 23 років. Не знаю достеменно, як подружжя сприйняло цю звістку. Порівняно недавно мати розповіла мені: коли   батько на декілька днів поїхав у службове відрядження, вона лягла у місцеву лікарню, щоб зробити аборт. Вийшло так, що батько повернувся раніш, ніж передбачалось (може, знову було передчуття?)  Не заставши дружину дома і, мабуть, догадавшись про причину її відсутності, він негайно пішов у лікарню і рішуче заявив головному лікарю: „Я категорично проти аборту. Якщо ви всупереч моїй волі його зробите, я подам на вас до суду.” Тоді головний лікар зразу ж звелів Марії негайно  залишити лікарню. Так я й з’явився на світ. Розповівши цю історію, яка могла стати для мене фатальною, мати, у якої більше дітей не було, простодушно додала: „Дурна була”.

            Отже, для мене батько – більш ніж батько.

            Після народження дитини мати не хотіла залишати педагогічну роботу. Треба було підшукати для мене няньку. Через якийсь час Анатоль каже дружині, що йому вдалося знайти на цю роль одну

 

- 91 -

 

українську жінку. „Та яке значення має національність? – запитала дружина, –  воно ж ще немовля, нічого не тямить.” „Е, Мавонько, не кажи, не кажи. Це має неабияке значення,” – заперечив батько.

            Ось що з цього приводу пише Анатолій Речмедін у своїй книзі про Анатоля Олійника „Чарівний лірик із Борзни” (Вінниця, Книга Вега, 2005 р.) „Послухав я цю розповідь Марії Іллівни, і мене, мов струмом пронизало: думку, схожу на ту, котру висловив колись дуже давно Анатоль Олійник, я зустрічав у якихсь мудрих людей. Починаю згадувати. Свого часу мені довелося працювати з листами у вищому органі державної влади колишнього СРСР, і я дуже добре пам’ятаю послання групи маститих учених, що займались проблемами міжнаціональних стосунків. Скоро й знайшов листа, котрий так сильно мене вразив. Його написали академіки АН Таджикистану Р. Амонов, М. Шукуров, доктори філологічних наук Р. Гафаров і А. Сайфуллаєв із цієї ж республіки. Ґрунтуючись на дослідженнях учених і досвіді видатних педагогів, котрі досить чітко висловились з порушеної проблеми, вони писали: „Люди, які ставлять перешкоди навчанню на рідній мові, очевидно, забули ту істину, що любов до рідного краю людина усмоктує з молоком матері, вслухаючись у мелодію її мови. А прищеплені за допомогою материнської мови навички і знання поглиблюють, розширюють емоційний і інтелектуальний світ дитини. Учені, що

 

- 92 -

 

займаються вивченням ролі рідної мови у становленні людини, дійшли висновку, що волюнтаристський тиск на національні почуття людей призводить до найсумніших наслідків – гальмування розвитку здібностей у юного покоління.”

 

 

 

Анатоль  Олійник  з  дружиною  М. І. Рябчун  і  сином  Олегом.

 

 

            Прочитав витяг з цього листа маститих вчених і був вражений тим, як далеко бачив Анатоль Олійник, коли наполягав на тому, щоб виховання сина проводилось ще змалечку рідною українською мовою. Очевидно як учитель і поет він ще тоді збагнув, яку чудодійну силу мають мелодії тієї мови для виховання у дитини любові до рідного краю.”

            Може, саме дякуючи тому рішенню батька я й зараз пишу ці рядки українською мовою, живучи у Підмосков’ї, притім із 75 прожитих мною літ в Україні вдалося провести лише неповних 17 років.

            Історія із пошуком няньки для немовляти переконливо свідчить, що Анатоль Олійник,  незважаючи на переслідування, на втечі від нових арештів і добровільне заслання до Середньої Азії залишився вірним ідеалам юності, вірним Україні, рідній культурі, рідному слову. Хоч, звісно, він не міг знати, скільки триватиме його добровільне заслання.

            Не буде зайвим внести точність і нагадати деякі моменти, що стосуються українства.

            Слово Україна вперше згадано в літописі у 1187 році, коли писалось про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глібовича: „Плакашася по нім всі переяславці. О нім

 

- 93 -

 

же Україна много постона.” На той час ще існувала велика держава під назвою Русь з центром у Києві. Її населяли руські люди, які говорили руською мовою. Ці слова вживались у Галичині до кінця 19 століття, а у Закарпатті аж до сорокових років 20 століття, бо не було причин міняти їх на інші слова, чого не скажеш про Наддніпрянську Україну. Маркіяну Шашкевичу (1811-1843) належать такі рядки.

                       

                        Руська мати нас родила,

                        Руська мати нас повила,

                        Руська мати нас любила, –

                        Чому ж мова єй не мила?

                        Чом ся нев встидати маєм?

                        Чом чужую полюбляєм?

 

            В той же час держава, яка почала зростати на землях навколо Москви, називалась Московським царством. Це видно і із старих карт. Лише цар Петро1 дав нову назву Московському царству – Російська імперія, і цю імперію стали називати також словом Русь.

            Вийшло так, що наша історична назва була присвоєна імперією нашого північно-східного сусіда. В історії подібні випадки не поодинокі. До 1806 року існувала в центральній Європі так звана Священна Римська імперія, хоч з 13 століття Апеннінський півострів з містом Рим до неї не входив. З 1862 року існує держава Румунія. ЇЇ самоназва Romania, від слова Roma – Рим. Тобто слово румуни

 

- 94 -

 

перекладається як римляни, хоч Рим від них далеченько. Отже наша ситуація не виняткова.

            Коли ж постала потреба відстоювати національну ідентичність, нам довелось поступово переходити на другу назву – Україна. Є приказка: називайте хоч горщиком, тільки в піч не ставте. Але не все тут безобідно. Якщо заявити, що Росія – це колишня Київська Русь, то потім з цього випливає, що всі атрибути матеріальної і духовної культури Київської Русі по праву належать Росії. А Україна, українці відкіля взялись? А це, мовляв, таке плем’я, яке прийшло на спустошені монголо-татарами землі із Закарпаття і розселилося на землях сучасної України. При радянській владі запанувала інша концепція – Київська Русь є колискою трьох братніх народів.

            Назва країни, народу несе важливу інформацію. Недарма, коли розпалась Югославія і на її теренах у числі інших виникла країна під назвою Македонія, то сусідня Греція давала згоду на вступ країни до ООН лише при умові зміни назви. Бо, бачте, Македонія – це назва однієї з історичних областей Греції. Зверніть увагу – не всієї країни, а лише однієї з областей. І то не дає згоди на назву сусідньої держави.

            Так що попереду ще немало буде спроб приписати виключно до Росії щось із матеріальної чи духовної культури Русі.

            Повернемося до особи Анатоля Олійника. 1933-й, 1934-й та початок 1935-го року, прожиті у

 

- 95 -

 

Кара-Калпакії, стали для Анатоля Олійника роками багатогранної журналістської, педагогічної, письменницької, громадської діяльності. Її обсяги  перевищували фізичні можливості поета. Зате він перебував в атмосфері спокою, над ним не висів дамоклів меч політичних переслідувань. Він здобув  повагу серед різних кіл людей.

            Два фактори були на заваді до повної душевної гармонії. Перший – туга за Україною. Він не мислив залишити її назавжди, але й про повернення на батьківщину з огляду на політичний клімат у державі і, зокрема, в Україні мріяти було рано. Другий фактор: якою успішною не була його журналістська діяльність, але душею він поривався туди, де була „колосиста моя люба юнь” –  прагнув працювати на педагогічній ниві, яку любив над усе. Тому влітку 1935 року Анатоль Олійник із сім’єю переїздить у Бухару, де він був обраний на посаду доцента педагогічного інституту.

            Минув один рік роботи у Бухарі. Поет нарешті наважується відвідати Україну, для чого використовує літню відпустку.  На початку літа 1936 року прибуває у Борзну. Люди тоді жили скрутно, тому він дарує частину зароблених грошей матері, батьку та сестрі Олімпіаді, яка на той час залишилась вдовою з малою донькою.

            Але Анатоль Олійник прибув з дороги в Борзну нездоровим. Він захворів на запалення легенів, яке ускладнилося лівобічним гнійним плевритом. Борзнянські лікарі виявилися безсилими, і поет у

 

- 96 -

 

тяжкому стані був перевезений до Жовтневої лікарні Києва. Там була зроблена операція, але врятувати життя не вдалося, і 24 серпня 1934 року він помер.

            Тіло Анатоля Олійника було перевезено у Борзну. В день похорон у Борзні проходила конференція вчителів. Мабуть, про його арешт у Конотопі восени 1929 року щось було відомо, бо органи народної освіти ухилились від організації похоронів,  вчителям оголосили, що бажаючі можуть самі взяти в них участь. Близько 150 людей прийшло провести в останню путь поета, якому не виповнилось ще й 34 років.

            Так знедолений Ікар у своєму леті обпалив крила по дорозі до отчого краю і впав, тільки не у морські хвилі, а ліг у свою рідну землю, яку безмежно любив і ніжно оспівував.

 

- 97 -

 

ВІРШІ,  ПРИСВЯЧЕНІ АНАТОЛЮ ОЛІЙНИКУ

 

                        Анатолю Олійнику

           

            Снарядний стогін. Лаються гармати.

            Хлюпоще в груди хвиля Сиваша.

            Набої, хлопці, вище підіймати,

            Щоб полетіла врангельська душа!

            Колючий дріт під перекопським валом...

            Прорвись, червона лаво молода!..

Тобі поміг би, та мене зв’язали –

В колисці мама стомлено гойда.

Прости тепер. Пізніше оправдаюсь –

Піду в грозу, де порох, дим і кров...

Напни вітрила звільненого краю,

Пливи, поете, в молоду любов!

Дали дітей тобі селянські хати –

Веди, навчай, поповнюй комсомол!

Спіши міцною дружбою з’єднати

Козацький рід з нащадками монгол!..

Таким, як твій, і в мене був початок, –

Зосталась пам’ять світла і сумна:

Стидались хлопці вчителя й дівчаток –

Дитячі пальці їх взяла війна...

Сьогодні... поруч. Де я буду потім,

Не можу знати, та й ніхто не зна...

Тобі чолом вклоняється в скорботі,

Поете-вчителю, твоя Борзна.

 

                                   Петро Нестеренко

                                               3. 11. 1982 р. м. Борзна

- 98 -

ЮВІЛЕЙ  ПОЕТА

 

                        Надворі дощ. Не дощ, а злива,

                        Аж хлюпа темінь мовчазна.

                        А в залі юна і щаслива

                        В громах захоплення Борзна.

 

                        Видзвонюй мить в дощових струнах!

                        Заграйте, квіти, сяйвом доль!

                        Іде в серця устами юних

                        Поет Олійник Анатоль.

 

                        „Вітрила напнуто – пливімо!

                        Стоїть на скелі юний день...”

                        А зал змовкає, він плекає

                        Живий вогонь його пісень.

 

                        Прибої хвиль сердець гарячих

                        З’єднай – і гряне океан.

                        Та не страшні човнам, земляче,

                        Твоїм ні шторми, ні туман.

 

                        Подерті юрти й білі хати

                        Єднав ти в праці й боротьбі..

Дивись, поете ! Азіати

В Борзні вклоняються тобі.

 

- 99-

 

 

І ті, яким давав ти перли,

Навчав їх слова і пера,

Орлині крила розпростерли

В творінні спільного добра...

 

Стекла в ріку осіння злива,

Зникає темінь мовчазна.

Назустріч дню іде щаслива,

Мов зорі, сяюча Борзна.

 

                        Петро Нестеренко

                        Листопад 1982р.

                                   М. Борзна

 

- 100 -

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІН   З  НАМИ,  ПІСНЕТВОРЕЦЬ

 

                                    Під мамині тривоги

                                   І розшуми тополь

                                   Виходив у дорогу

                                   Олійник Анатоль.

                                   Поніс вогненне серце

                                   Та ніжність ув очах

                                   На круговерті й герці

                                   За український шлях,

                                   За наше рідне слово,

                                   За пісню золоту,

                                   За древність і обнову,

                                   За відданість святу.

                                   Було в добу похмуру

                                   Немало світлих днів...

                                   На творчість сам Сосюра

                                   Його благословив.

                                   І полилася пісня

                                   Між добрими людьми...

                                   Жаль, шана дещо пізня

                                   Й прокроплена слізьми.

                                   Ну що ж? Нехай і пізня

                                   Та люба, мов Дніпро,

                                   І пригорта Вітчизна

                                   Схвильоване перо.

                                   Спадають струхлі шори

                                   З надій, життів і доль...

                                   Він з нами – піснетворець

                                   Олійник Анатоль!..

 

                                                           Микола Малий, 1992 р.

 

- 101 -

 

 

 

ЧИТАЮ  АНАТОЛЯ  ОЛІЙНИКА

 

                        Сиджу й Олійника читаю,

Ах, Анатоль мій, Анатоль!

                        Вірші його стискають серце,

                        Беруть в солодкий у полон.

 

                        Далекий грудень двадцять шостий...

                        Своїх він учнів здоровив.

                        Скажіть мені, чому так мало

                        На цьому світі він прожив?

 

                        Його вірші – пташина зграйка,

                        І квітів весняний букет.

                        Читаю їх, вони для серця –

Чудовий, радісний бенкет.

 

„Олійників” й віршів чимало,

Але для мене, як вогонь,

Одне ім’я непереможне

І це ім’я є – Анатоль!

 

                                   Микола Матвійчук

                                   6 грудня 2007 р.

                                               м. Конотоп  

 

- 102 -

           

 

Ще фотографії ...

---

Повертатись до головної сторiнки       

© Romario. 2010    rameo@ngs.ru