Анатоль  Олiйник    

Анатоль Олійник

 

Амурова

декада

 

 

 

 

Москва

«Тровант»

1998

 

 

 

__________________________________________________

 

Упорядкування О.А. Олійника і Г.М. Олійника

Передмова  О.А. Олійника

 

 

До пропонованої збірки поезій Анотоля Олійника (1902-1936) увійшли вибрані твори різних років і в першу чергу кращі з тих, які не могли бути надруковані у період тоталітарного режиму.

 

 

М: Тровант, 1998 г. — 157 с, 9 ил.

ISBN 5-89513-009-7

 

 

 

Издательство «Тровант»

141092, Московская обл., г. Троицк, м-н «В», д 39

 

Лицензия Л/Р № 071046 от 24.05.94

 

 

 

 

© А. Олейник, О.А. Олейник

© Оформление — издательство «Тровант»
 
__________________________________________________

3

 

 

Любов упродовж десятиріччя

 

Ця збірка творів, написаних з 1921 по 1931 роки, дихає любов'ю: до матері і до рідного краю, до друга і

до малознайомої людини, до дівчини і жінки, до природи і до тварини, до всього сущого. Тепер у останні роки двадцятого століття любов до всього сущого, що є основою вчення Ісуса Христа, завойовує

все більше і більше умів. Та не ті ідеї опановували масами у тому числі і найбільш мислячою частиною людства — інтелігенцією на початку століття. А й зараз скільки ще їх, хто ще не вийшов з полону ідей соціалізму, революції, класової боротьби, хто й досі позбавлений елементарної національної самосвідомості.

Невдовзі після того, як УНР перестала існувати, і рештки української армії змушені Були інтернуватися на теріторії, зайнятій поляками, 20-річний юнак Анатоль Олійник написав такі рядки

 

Нехай і так. Хай порубали

Аж при землі зелений гай,

Ліси ж і потім виростали

І звеселяли рідний край.

І ми ростем — уже не лози,

Доволі гнутись, як вони!

Нехай кріпить зима морози,

Не подолати їй весни!

 

У багату і багатостраждальну літературу багато-

страждального народу увійшов ще один поет.

4

 

 

Анатоль Андрійович Олійник народився 9 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1902 р. У повітовому місті Борзні на Чернігівщині Борзна — це давнє козацьке місто, де на той час був хоч і порівняно невеликий прошарок інтелігенції, але існували сильні культурні традиції. З містом пов'язане життя ряду діячів української культури, серед яких і такі імена як В.Забіла, П.Куліш, В.Білозерський, Ганна Барвінок, Любов Яновська, Христя Алчевська, АЛазарчук і богато інших.

Батько поета Андрій Андрійович Олійник працював службовцем у земстві Він був прогрессивно настроєним, систематично читав заборонену літературу і давав читати знайомим. Він переховував у себе декількох осіб під час єврейського погрому.

Мати Олександра Павлівна, уроджена Силич, походила із збіднілої дворянської родини. Вона була

людиною надзвичайно лагідної вдачі, при тому на своїх плечах винесла основний тягар нелегкого життя — в сім'ї Олійників виросло шість дітей. Три сини і три доньки.

Недивлячись на скрутні матеріальні умови багатодітної сім'ї, Олійники вчили своїх дітей. Пізніше п'ять з них, включаючи і Анатоля, стали вчителями.

Анатоль, середній із трьох братів, закінчивши початкове училище у 1914 р, вступає до Борзенської гімназії, а з 1920 р. вчиться у Борзенському педтехнікумі, який і закінчує у 1924 р.

Під час громадянської війни життя юнака ледь не

обірвалося. Влітку 1919 р. борзенські чекісти

заарештували чималу групу гімназистів, щось біля 30

5

 

 

чоловік, у їх числі і Анатоля Олійника, начебто за листівки. Серед ночі гімназистів повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останньої хати, заарештовані кинулися врозтіч. Вартові відркрили вогонь і застрелили 18 чи 19 чоловік, а іншим у тому числі і Анатолю вдалося втекти. Ця подія залишила у душі юнака глибокий слід, її відлуння зустрічається в його творах неодноразово.

Нахил до літератури, до поезії проявився у юнака ще у гімназії Він нерідко римував з експромту. Під час навчання у педтехнікумі А Олійник пише богато віршів. У ті роки йому не довелося мати безпосередніх контактів із професійними майстрами слова, і він вчиться самотужки на творчості класиків і насамперед Тараса Шевченка, а також сучасних поетів О.Олеся, Г.Чупринки, ПТичини і інших. Ровесники А.Олійника разповідали, що він був завжди обізнаний з усіма новинками української літератури. У педтехнікумі він об'єднує навколо себе тих, хто виявив нахил до художньої творчості Це літоб'єднання видавало рукописний альманах, редактором якого був Анатоль Олійник.

З 1924 р. після закінчення педтехнікуму АОлійник живе у Конотопі, де у школах викладає українську мову і літературу і одночасно працює коректором у редакції газети «Селянські вісті». У листопаді 1926 р. він був покликаний на військову службу, але через три місяці за станом здоров'я був демобілізований і знову повернувся у Конотоп. Багато уваги приділяє підвищенню кваліфікації, систематично читає лекції для вчителів і заочно вчиться в інституті соціального виховання.

6

 

З-під пера Анатоля Олійника з'являються новій нові поезії. В умовах тоталітаризму не просто було писати те, що і відповідало б поглядам автора, і не зашкодило б йому, тому у творах поета переважає пейзажна і інтимна лірика. З 1927 р. А.Олійник истематично друкується у журналах «Молодняк», «Червоні квіти» і у іншій періодиці Він неодноразово навідує Харків і зав'язує дружні стосунки з В.Сосюрою, П.Усенком, З.Біленком і іншими письменниками.

Якщо вважати, що у кожного поета має бути свій програмний, так би мовити, коронний вірш, то для А.Олійника, очевидно, таким віршем є «Співай, печаль». Цей вірш закінчується такими рядками:

 

Співай, печаль»

...а вітер дме!

Крило на гостре лезо.

 

Через 9 днів після написання згаданого вірша появиться ще один «До підшефної' школи сільської», у якому зустрічаємо такі рядки:

 

Чи я винен, що в серці щось коле,

Що заліг мені сум на чолі?.

То ж радіти б, що йшов з юнаками,

Колосиста моя люба юнь.

Та на грудях я ніс якийсь камінь,

Бо украдено радість мою.

 

У багатьох людей іноді буває передчуття чогось. У

поета це передчуття більш загострене. Згадані вірші

7

 

написані відповідно 18 і 27 жовтня 1929 р., а 28 листопада АОлійник був заарештований. В Україні набирав темпи процес по сфабрикованій тогочасним ДПУ справі Спілки визволення України (СВУ).

На щастя ув'язнення поета тривало лише 33 дні (мабуть тоді заплічних справ майстри провінційного міста ще не призвичаїлися вибивати від своїх жертв потрібні зізнання). Але надалі він вже не міг не тільки друкуватись, а й працювати у Конотопі.

Варто звернути увагу на передчуття поетом подальших подій 20 січня 1930 р., невдовзі після звільнення, А.Олійник напише дружині Марії Іллівні Рябчун такі рядки

 

Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна.

Хоч і не літо, не весна

Була тоді а пізня осінь.

Уже збирався в гості грудень,

А я до тебе — і враз грім!

(Усі дороги, кажуть, в Рим).

О, скільки грому іще буде

 

«Скільки грому іще буде» — скільки ще репресій ТВДЙУ? більшовицьке керівництво.

Змушений покинути Конотоп, А. Олійник у 1930 р. переїздить вчителювати у селах Андрушівка, а потім Спичинці на Вінниччині І знову поет-педагог організує літературно-драматичні гуртки, об'єднуючи навколо себе здібну молодь. Один з його учнівгуртківців того часу Валентин Речмедін став пізніше відомим письменником. А.Олійник продовжує  

8

 

 

писати поетичні твори, але на них позначився вже певний душевний надлам.

3 1932 р. А.Олійник живе і вчителює у Житомирі і того ж року закінчує заочний відділ інституту соціального виховання.

А тим часом в Україні починалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Надійшла звістка і про арешт молодшого брата поета Михайла, студента філологічного факультету Київського університету, який був засланий потім на північ, де після богатьох років ув'язнення і заслання помер. У цій ситуації А.Олійник звільняється з роботи, їде у Москву, там укладає угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР і у січні 1933 р. переїздить працювати у Турткуль, тодішню столицю автономної республіки. Дружина поета згадує сказані їй тоді слова: «Я послав себе у добровільне заслання».

Там А.Олійник віддає себе різносторонтй праці. У газеті «Советская Каракалпакия» він завідує відділом культури, у педагогічному технікумі викладає російську мову і літературу і німецьку мову, редагує багато передач на радіо.

Його вірші і оповідання російською і у перекладі на каракалпацьку мову друкуються у тамтешній періодиці Він бере активну участь у створенні спілки письменників Каракалпакії. У липні 1934 р. Перший з'їзд спілки письменників автономної республіки обирає АОлійника членом правління спілки.

Пізніше, вже у 60-ті роки ветерани каракалпацької літератури Жолмурза Аймурзаєв, Калли Аімбетов, Науруз Жапаков з вдячністю

9

 

згадували свого побратима по перу, який вперше знайомив їх із здобутками європейських літератур, щиро ділився своїм знанням і майстерністю. У липні 1935 р. АлОлійник переїздить до Бухари, де працює доцентом педагогічного інституту.

У травні 1936 р. по дорозі у відпустку на Україну він

застудився на запалення легенів, яке ускладнилося лівобічним гнійним плевритом. Операція у Борзенський лікарні була невдалою, і поет у тяжкому стані був перевезений до Жовтневої лікарні Києва. Але там лікарі виявилися вже безсилими, і 24 серпня 1936 р. Анатоля Олійника не стало. Похований він у рідній Борзні.

За життя поет не встиг видати жодної книги своїх творів. Лише у 1968 р. правління Спілки письменників України за ініціативою С.В. Тельнкжа утворило комісію по творчій спадщині Анатоля Олійника під головуванням П.М.Усенка. Заходами комісії і насамперед завдяки активній допомозі С.В.Тельнюка у видавництві «Радянський письменник» у 1971р. вийшла перша збірка поезій «Вітрила напнуто» з передмовою В.О.Речмедіна.

Видана коштом упорядників, сина і небожа поета, «Амурова декада» є другою збіркою поезій А. Олійника. При її упорядкуванні першочергова увага надавалась кращим із тих творів, які не могли бути надруковані в умовах тоталітарного режиму. Більшість же творчої спадщини, як віршованої, так і прозової, що дійшла дотепер (а не все ж і збереглось), знаходиться у рукописах.

 

10

 

 

Ще на стадії підготовки цієї збірки до друку довелося почути зауваження, що слово амур означає не любов до всього сущого, а лише кохання між чоловіком і жінкою, тобто любов еротичну. Дійсно, як  у римській міфології Амур, так і у грецькій Ерот (Ерос)  вважалися богами кохання, і саме у певному вузькому  розумінні поширюються слова еротика, еротичний.  Але енциклопедичний довідник 1985 р. слову Ерос  крім вищеназваного дає і друге значення (цитуємо): «2. Любов; у Платона і в платонізмі спонукальна сила духовного підняття, естетичне захоплення і екстатична спрямованість до споглядання ідей істинно сущого, добра і краси».

Читач має можливість самостійно пересвідчитися

у тому, який саме зміст має слово амур у Анатоля Олійника, коли прочитає вірш, що дав назву пропонованій збірці.

 

Олег Олійник

11

 

 

ЦВЕЙҐОВА ЛЮДИНА

 

 

Людино!

Болю невигойний!

Рабе!

Достойний радості,

любові,

волі, —

Як зміряти шляхи твоїх парабол,

Глибини таємниць

і безвість колій?

Скажи сама, людино!

... і не можеш,

Як і жаги напитися й любові.

Нема на світі й двох до атому

похожих.

Свій кожному

єдиний

голос крові.

12

 

СТЕЖКА

 

Добридень, стежко в щедру осінь,

В пахучі пасіки, сади,

В обійми стиглого колосся —

Веди невтомного, веди!

Сплатило літо всі данини

За трави росяні тобі,

Що ти водила й водиш нині,

Забувши втому, смуток, біль...

Добридень, стежко!

Хто не йде з нас —

Ніхто не вернеться назад,

Хай буде хмара величезна,

Хай кров'ю вибухне гроза.

По трупах листя далі й далі —

Ти безконечна не в сніги.

Мені не треба і сандалій —

Піду босоніж!

Граю гімн —

Врожаю гімн і стежці в осінь,

Що привела збирать зерно,

Що відпочить її не просять,

А засівати ідуть знов.

 

***

Комплексує весна поза школою,

Кожен колір фіксує і тон,

Щоб не вибилось літо із колiї,

Щоб розцвівсь запізнілий бутон.

Там кудись, гей, босоніж по зелені

І мої поспішають літа,

13

 

Де осінні столи вже застелені,

Де забуду і я вже літать.

Одцвітусь, як і ви, та не скоро я,

Білим цвітом до ніг упаду,

Не заржавію, ні, не захворію,

Проросту я в дитячім саду.

Вітер юності віє над мурами,

Відчиняючи двері в серця,

Хіба сором мені, що зажурений

Не знаходжу я ваших дверцят.

В протоколі хіба де ухвалено,

Як любити роботу й людей,

Коли хмари налізуть навалами,

І ридання прорветься з грудей!

В протоколі хіба так де сказано,

Що є серце, й надворі весна

Отакий я подертий, немазаний,

Те шукаю, що є лише в снах.

 

 

***

 

Похилий день іде на страту,

Нога за ногу, тінь на тінь.

Згасають блиски золоті,

І небо згортує церату.

Як мати жар в печі згорнула,

А потім висипала в двір

Тремтять уже вогні сузір

У піднебесних десь аулах.

Колись моя голодна мати

Казала: зорі — то жита,

14

 

А місяць — серп. От підростай

І будем золото те жати.

Стара безрадісна зозуле,

Тобі давно вже літ копа,

Я ж не нажав іще й снопа

И ніяк не вийду в поле з вулиць.

Та ти не журишся за мене —

На страту день недарма йде,

Дозріє жито молоде

І я твій росяно-зелений.

 

 

***

 

Ще жита зелені по коліна

І людей у полі ще нема,

А коси гостріння уже лине,

І серпом підтято вже туман.

 

Так життя наказує — так буде,

То ж готуйте там до жнив серпи.

Не висохні у землі ці груди —

Наливайсь, колосся, повно,

пий!

 

Надивляйсь, волошко синьоока,

Скільки в житі є там таємниць.

Розлило там сонце соку, соку, —

Скільки там, упившись, лягло ниць.

 

Ти чужа, сестрице, серед жита,

Я чужий усім серед людей, —

 

15

 

 

Та і нам до жнив удвох дожити,

Притулившися до матерніх грудей.

 

...Так життя наказує — так буде,

То ж готуйте там до жнив серпи,

Не висохні у землі ці груди —

Наливайсь, колосся, повно,

пий!

 

 

ПАНЕЛЬ

 

Гризе мишва життя орішок,

Поважно плямкають портфелі —

І кожен хоче як скоріше

Забуть «закона» Торічеллі.

А порожнеча виринає

З облич фарбованих уперто,

І неугавно шлунок грає

Одно єдине: жертви й жерти.

І все оправдане цим «їсти» —

Купити тіло чи продати.

Гуде, клекоче дико місто,

Тече людей потік строкатий.

Брудні логовоіца забуто,

Нема на лицях павутини,

І не дзвенить нужденне пуга.

Чудова, радісна картина!

Сердечні, ґвалт! А де орішок!

Ловіть, дівчата, за портфелі!

..............................................

Коли 6 пройти як найскоріше

Оці залюднені панелі!

16

 

 

***

 

Старий пеньок, вгорі — доріжка,

Проходять тіні біля нас...

Читає сад таємну книжку

І шевулить зелений ряст.

 

Читай, читай, дідускхаду,

Ми серцем чуємо тебе, —

Хай спіє гроно винограду,

Як спіє слово голубе.

 

Старий пеньок — і той послуха —

Він не глухий і не німий.

Над ним зелена завірюха,

А на ньому в обіймах ми.

 

Старий пеньок наш чув багато

І знав давно, що я прийду.

Ой, це ж йому велике свято —

Обох нас бачити в саду!

 

Мене самого він не любить,

На тебе сердиться саму.

Удвох ми тільки йому любі,

Коли світанок рве пітьму.

 

У нього корні оживають,

Коли сплетемо руки ми...

Бо ти ж йому — ти мавка з гаю,

А я захисник від зими.

 ...........................................

17

 

 

А сад читає таємниці,

Йому ж підказують півні.

Що нам повік не розлучиться, —

Мені й тобі! Тобі й мені!

 

 

ПРОЛІСКИ

(казка-поема)

 

І от весна вже справила

Зелений свій похід,

А серця не загравила,

А в серці й досі лід...

Було в неї три лицарі,

І вмерли всі вони.

Серця розбились криця ні

Під поглядом весни.

Що перший лицар — Березень,

В очах йому туман,

Стеріг у лісі проліски,

Щоб не зірвав їх Пан.

А проліски щовечора

Блакитний ткали сон.

Приспали вони Березня,

А їх взяли в полон.

Журились довго проліски

За мавками тоді,

Зігнулись їхні ніженьки,

І — вмерли молоді.

Любив, люблю вас, проліски,

Блакитні мої сни,

Вмираєте ви болісно

Під регіт навісний...

18

 

 

Прийшов і Квітень затишком

І зараз до беріз:

А де це ваші проліски,

Куди їх хто заніс?

Прострілені березоньки

Заплакано мовчать.

А хлопці соком весело

Напоюють дівчат.

І кинув Квітень квітами:

Плетіть, мерщій, вінки!

Ще раз обняв березіньку

Та й був собі такий!

Зійшло квіток — дивітеся,

Ой, скільки їх в траві!

Іде ось третій лицар мій

З вінком на голові

Та щось йому не весело.

Що, Травню мій, скажи!

Ічих квіток не вплетено,

Чп ти вже нам чужий?

Любив, люблю я змалечку

Блакитні мої сни,

Як з-за дитинства дідові

Казки,  що не здійснить...

Ах — знаю, знаю! Пролісків

Нема... Я так і знав...

Весна похід свій справила,

А я й не закохавсь.

19

 

 

З АВТО

 

Гукає їхати авто.

Востаннє тисну руку.

Шумить юрба.

Вогнів потоп,

Але не видно бруку.

Машина рушила вперед.

Закрий прощальні очі —

Моє їх серце не вбере.

... Авто лише туркоче

Трясуться збоку візники,

Мережать коням спини,

Розперли шкіру маслаки,

На грудях кров і піна.

А він жене догнати нас,

Це, може, ти за мною.

Ридає спогадів струна...

Запахло десь сосною

Авто в сосновому гаю

Наш табір. Жалібниця

На святі зустріч.

Зелень. Юнь.

А очі, мов криниця.

Лети, авто!

 

20

 

 

***

 

Написав і закреслив — і знову

Закружляли сніжинки-слова,

Обліпили, як гілку соснову,

І вже ладні отут зимувать.

 

Ах, сніжинки-пустунки, як скоро

Обліпили ви он як мене,

Та от знаю, що вітер

суворий

Вас додолу усіх іструсне.

 

І закреслив я знов. Такі муки!

Бо то ж як розкажу я тобі,

Коли ти покладеш свої руки

На рояль і заграєш в журбі'

 

Бо то ж як розказати словами

Непотьмарену радість сонат?

Коли очі вібрують сльозами,

Коли серце — чутлива струна.

 

Кожен клавіш, струна — твої друзі,

І несеш ти їм радість свою,

І ридаєш ти з ними у тузі —

— А я з словом своїм — у бою!

21

 

 

БЕРЕЗА

 

Матері моїй.

 

Дерево любе в убранні і голе

Тукає дятел березі старій,

Тукає лунко по мерзлій корі, —

Де ти, березо, поділа свій голос?

 

Осені всі роздала ти червінці,

Ложе їй вслала. Сама тут стоїш,

Мрієш ти, знаю, піти у гаї —

Соку отам би було через вінця.

 

Тільки ж судилось отут біля хати

Зими прожити тобі і літа

Листям, як мріями, тільки літать,

Тільки гіллям безпорадно махати.

 

Може, тобі вже нога заболіла,

Може, вона замерзає в снігу.

Тихо лунає їй дятелів гук —

Шашель, березо, тебе переїла.

 

Виклюю шашелі — тугу й тривогу.

Так і береза, так мати моя:

Дятел — не дятел, а син її — я.

Думами мати десь стеле дорогу.

 

Так вже судилось десь там біля хати

Зими прожити тобі і літа-

Мріями тільки за дітьми літать,

Тільки гіллям безпорадно махати.

22

 

 

РОЗГУБЛЕНІ СЛОВА

 

(акро-акорди)

 

І.

Лісом зростають слова на папері,

Іскрами сяють і гаснуть вночі.

Літо вснує павутиною двері.

Я не почую руки на плечі.

 

Руки на струни — й на сині озера

Урну печалі несуть журавлі.

Буду ростити слова на папері,

Інеєм сипати цвіт по землі-

 

Скоро, мій друже, я буду вже вдома-

Ой, скільки довгих без музики днів!...

Все наче знаєш і — все невідома

Айстри осінні осінні пісні.

 

II.

Тобі, лілеє моя біла,

Очам розгубленим твоїм

Листочком слово затремтіло,

Якесь неказане ніким

 

Лоскоче в серці мені слово

І вабить вийти за межу,

Летіти, вирватись готове —

І хочу, й можу, й... не скажу.

 

III.

Акорд один і я піду вже

В дупгі сховавши скорбний тон...

23

 

 

О, грайте ж, грайте, любий друже,

Сплітайте радісний полон!

 

І хай забуду, чи в дорозі

Без вас я серце розгублю —

У струнах ваших мої сльози

Росою гратимуть: люблю.

 

Я ввесь в акорді!. Як антена,

Ловлю я кожен ніжний тон.

І вас, Бетховена й Шопена —

Люблю — і йду до вас в полон.

 

 

***

 

Стара, як світ, кохання пісня, —

Скарбниця радості людської,

І вічно їй у грудях тісно, —

Ніколи рани не загоїть.

Візьми ж мій дар,

на що був здатний,

Що краю,

меж,

кінця

немає,

На нім не треба ставить дати,

Найозвірілішим мамаям

Його ордою не стоптати.

Кохання пісня —

вічно юна,

І буде жити і торкати

Життям налагоджені

струни.

24

 

 

ВУРКАГАН

 

На обрії хмара, як рана в крові…

Поранило сонце й не вбило.

Зросли будяки у сухому рові,

Взялись павутиною й пилом

 

Як грубі мужицькі долоні, поля

Порепались густо від спеки.

І погляд у матері мертво закляк

На хмарі кривавій, далекій.

 

Ізранку був вітер, — і скоро ущух,

Мов десь поламав собі крила.

... Земля на колінах молила дощу,

Береза, як свічка горіла.

 

Нічого...

Ніхто не вблагає... Село

Хрести добивали і дзвони.

Хлопчиська на північ кудись понесло —

Насіння в незнанеє лонo.

 

У безвість вагони по рейках біжать.

... Панам я носити валізки?..

На полі немов на залізі, іржа

Поїла все...

Станція близькo.

25

 

***

 

Дійти б до води, а тоді хоч бігом...

А ноги, як дідові, кволі,

І спрага вчепилась за горло його,

Ні звуку, ні краплі навколо.

 

Пакгавзи.

Ще трохи.

впаде…

Водогін —

І хлопчик припав до калюжі

Цей трунок малому до сліз дорогий,

Гей, хлопче, там пий, та не дуже!

 

Людей на вокзалі Людей і людей…

З торбинками, з клунками й діти,

Пероном начальник суворий іде:

Спинили десь потяг бандити.

 

Я буду валізки носити панам? —

Ніхто доручити не може.

Обірвані хлопці дали стусана:

— Катісь колбасою там, воша!

 

Окраєць за день.

А що мамі 'днести?

Не знає:

Земля їй пером

Упали в блакитне склепіння мости.

І ніч напинає шатрo.

26

 

 

На буфері іде один уночі

Не знають куди й семафори.

Про маму на небі щось зірка ячить,

Скрегочуть колеса суворо.

 

… Москва заглушила і кинула в шир.

Тут хлопці на «діло» — ножами.

І пазурі тихо висовував звір,

Коли було треба пошамать.

 

І далі і далі в незнані міста,

І сам, і гуртом із братвою.

Колючками швидко будяк обростав

І важко хитав головою.

 

В дитбуд забирали — за два дні утік.

До моря!

Здорова, Одесо!

Іще вуркаган покуштує куті —

Вже п'ять йому років на десять.

 

Дівчата, такі ж вуркаганки.

Любов...

Любов локона вуркагана.

... Чийсь ніж у кишені смакує вже кров,

На обрії хмара, як рана.

 

 

***

 

Дощу, чуєш, хмаро?

Як спраглій землі

Дощу треба, зливи у спеку —

27

 

 

Так сонця шукає мій хлопець у млі,

Шукає людину далеку.

 

А люди холодні, байдужі, чужі,

Не сходять до нього із ґанку…

Він носить на спині уже вантажі

І любить собі...

вуркаганку?

 

У тім його й горе: вона не така

Дочка начміліцї Таня...

Так доля уміє нитки життя ткать,

За що ж зачепить, не дістане

 

Звичайно, іцо Таня не знала його.

(Химерна любов вуркагана).

Ходила до школи край його бігом,

А він, як укопаний, стане

 

Рубав він раз дрова, де школа її,

І пальця врубав ізненацька...

Санком за хвилину із йодом стоїть,

Зав'язує... Таня Гайдацька.

 

 

***

 

Зима доживала останні вже дні.

.....................................................

.....................................................

— «Братва! Веселіше за «діло».

«Лягавого», хлопці, дочку затягніть» —

Наказ отамана Чудила.

28

 

 

У синьому присмерку Таня іде,

Сама вона з клубу виходить...

у місячнім сяйві обличчя бліде,

Мов чує страшную пригоду.

 

І враз стало темно

Не вирвався й крик.

На руки взяли...

Ось упала...

Ага!

Боронить?!

Дроворубу

кадик

Ріжте

за зраду

і

драла.

.......................................................

.......................................................

І врозтіч пурхнули від Тані «чижі» —

Спішила людина з наганом

А місяць ще раз заблищав на ножі

І кров'ю залив вуркагана.

....

На обрії хмара, як рана.

 

 

ГIРКИЙ СМIХ

 

Сільська учителька — це драма

(Ще й для байдужих глядачів),

Що ще хоч мріє вечорами.

Та плаче з розпачу вночі,

29

 

 

Знайомих, кіт мов їх наплакав, —

Так остогидли вже вони…

Раз був артист, якийсь бурлака,

Що допивав свої штани.

Кіно на місяць раз буває —

Піди — учадієш отам.

Наб'ються, наче до трамваю, —

Та й в чому підеш?* без пальта.

Снується, рветься злотна пряжа

Дівочих ви плеканих мрій.

А час іде, і, глянь, стара вже,

Сестра, он осінь надворі

... Вікно газетою запнула,

Обула чоботи і йде…

Десь там бджоляток повен вулик

Це забуття тобі удень.

Та ні Увечері ще треба

В сільбуді лекцію читать:

«Землі походження і неба» —

(або «як жити без пальта»).

Хоч не дивись туди у залю;

Кохання вільне там, жага.

Обняв он хлопець свою кралю, —

Там віє пристрасті пурга.

«Земля — жили щоб і любились,

А небо нам, як те рядно, —

Не тратьте, вчителько, там сили, —

До нас спускайтеся на дно».

Таку подав їй хтось записку

І ще нашкрябав хтось — «люблю»

Та: «краще 6 Ви були модистка,

Бо вчительок я не терплю»...

30

 

 

Снується, рветься злотна пряжа

Дівочих виплеканих мрій,

А час іде, і, глянь, стара вже,

Сестра, он осінь на дворі.

 

 

АКРО-ДНІ

 

Ну, які ж бо ви дні прудконогі!

Ах, за вами не вгнатись мені…

Серце кров'ю ридає в дорогу —

Почекайте, нестримані дні!

Одпочиньте зі мною ви, друзі, —

Море казку загра кораблю...

Іневіють квітки мої в лузі,

На останнє шепочуть: люблю.

Лізли 6 тихо собі, невблаганні,

І не сіяли б смутку й турбот —

ЛіТоЛі — то, я знаю, останнє

І останній мені поворот.

Тоді буде не Л і —, а вже дама,

(Огорбатіє день, як верблюд...)

Ляже ніч... а я мовчки до ями,

Я з собою сховаю — люблю.

31

 

 

ТАРАС

На 67 роковини смерті Т.Т.Шевченка

 

Народження

 

Ревом реве і несе хуртовина,

Лютий всіх коней запріг заразом.

Загадує зараз моя Україна —

Ох, і ридала ж вона над Дніпром...

 

А снігу. Ой, снігу. Засипані села,

Піниться борошно мельнику з ніг.

Іде народити і килими стеле,

А лютий ладнає новий свій батіг.

 

Зірвав із покрівлі зчорнілу солому,

Погнав, як ягнята на білі поля.

А подих свій дужий покинув малому...

Тоді зеленіла, бриніла земля.

 

Дитинство

 

Зігнувся упертий Дніпро на світанку —

Приснилась холодна в туманах Нева

В село заблудила далека циганка,

Від неї вже долі його не сховать.

 

— От бачу. Хоч слухай, не слухай, Гри горе,

На всій Україні твій перший Тарас...

Чекає недоля. Це слава. Ось горе… —

А хлопець ягнята на вигоні пас.

32

 

 

Сміявся і сонце ловив у калюжі,

І грав на сопілку, і плакав, гукав:

— Коли ж то ми станем і вільні і дужі,

Не стане ні пана в нас ні кріпака?

 

Поет

 

Аж ось і впіймалося сонце у руки.

Бризнула пісня натхненна, дзвінка.

І правда, і воля, і щастя, і муки

І слово пророче із уст кріпака.

 

І чуються сльози гіркі і пекучі

І дзенькіт кайданів у звуках пісень.

Кріпачка-покритка стоїть мов на кручі

І очі востаннє до сонця несе.

 

Ось грім знов ударив і... змовк у безодні

На скалки розбився і стала гроза.

Не пісня, а дзвони пісні великодні

І тиха, журлива та щира сльоза.

 

Неволя

 

Він вільний. Чи вільний, як сестри в неволі,

Як волю купили одному йому?

Як піт їх іллється на панському полі,

Як в хату вертають, не в хату — в тюрму?

 

А снігу. Ой, снігу. На заспані села.

Жива домовина із снігу росте.

33

 

 

Гей, геть до казарми ти, сіра шинеле!

І сміхам залився розтерзаний степ.

 

Нікого. Нічого. Лиш крук серед ночі

Із криком тужливьім бува пролетить

Та з шомполом унтер кричить і регоче —

Оце вся й утіха його самоти.

 

Ми — йому

 

І довго стогнали в ярмі наші села,

І пута плелися із панських химер,

І груди давила безрадісна стеля…

В невільній сімї він, наш батько, помер.

 

Ударили громи: а хто ми? А хто ми?

І поки терпіти? Несила! Кінець!

І буря зірвала з покрівлі солому».

До моря погнала панів, як овець.

 

І йде ось сім'я. Твоя вільна і нова,

В серцях у нас слово Твоє проросло.

Твоїм таким тихим, незлим Твоїм словом

Вітаєм Тебе ми, життя джерело.

 

 

***

 

Одгриміли гармати у полі

І нескоро ізнов загудуть…

Ой, лягло тоді наших доволі,

Як пожовклого листя в саду!

34

 

 

Пролетіли над містом буруни

І засипали очі піском…

Розірвались натягаєш струни,

Закрутились гадючим клубком.

 

Розгубилося нас на розпуттях —

Не один і не два.» А тепер —

Скільки хоче із нас щось почути

Про батьків, і братів, і сестер!

 

 

ЛИСТ

 

1.

 

Одчини, не бійся, я твій наречений.

Я прийшов сказати, що розцвівся льон.

Я прийшов сказати весняне, зелене —

Я прийшов здійснити твій дівочий сон

 

Одчини, не бійся, я твій довгожданий,

Я вінок для тебе довго так сплітав…

Поруч із тобою я, як сніг, розтану,

Я без тебе ласки, щастя ще не знав.

 

Одчини ж бо двері, простягни ж бо руки

Завтра одцвітуться і маки, і льон.

Наді мною в'ються чорні хижі круки

Виклювати очі, випить кров-вино.

 

Одчини ж, не бійся. Я — це я, твій Толя,

О, моя далека, близька, не моя...

35

 

 

Одцвілася смутком наша спільна доля..

Одчини — це я.

 

2.

 

Ні листа від тебе і ніяких чуток

По снігу до тебе рушу босоніж.

Принесу тобі я мій вечірній смуток,

Посивілий смуток наших роздоріж.

 

Піде і зі мною сніжна хуртовина,

По дорозі танці дикі заведе…

Я прийду до тебе, хоч під снігом згину

Чуєш, хуртовина реквієм гуде

 

Чуєш мою пісню, люба моя мила —

Це розбилась чарка, розлилось вино…

Чуєш, хуртовина у душі завила,

І одчай до серця відчинив вікно.

 

3.

 

Хто тепер цілує пишні твої коси,

Обніймає палко, одіж розрива,

Хто у тебе ласки, поцілунків просить,

І чия на грудях зараз голова.

 

Хто тепер отруту тіла п'є жадли во,

П'ють, казали хлопці, п'ють твоє вино…

Віддавайсь Нічого...Будь хоч так щаслива,

Я ж згубив надію, знаєш ти, давно

Хай же, хай цілують, хай ласкають тіло,

Хай за мене, люба, п'ють твою любов.

36

 

 

А мені з тобою випить не судилось,

В безвість безпросвітну я навік пішов.

 

4.

 

То була востаннє, ти востаннє в мене,

Без руки й без слова, так сама й пішла…

Ніч така коротка, ніч така шалена

На долівці тіло люто розп'яла…

 

Я тремтів, як листя. Зуби-кулемети

Цокали.» А серце билося, як дзвін.

І рука ляскала... Де ти люба, де ти.

О, чого нахабно так сміється він.

 

Ти йому сказала, що тебе я кликав,

Що твої я груди білі цілував…

О, проклята Люба. Так кохаю дико,

Так ніхто, ніколи в світі не кохав.

 

5.

 

Вечір синьоокий. Смуток посивілий.

Під вікном гуляють. Пісня. Регіт. Свист.

«Думает мальчонка, что его любила»».

І кінчать ладнаюсь я до тебе лист.

 

Може ж це неправда. Може це здавалось.

А коли й любила, то забула вже.

Глянь, на твоїх грудях одяг розірвали,

І на них обличчя прилягло чуже…

 

Там же на вершечках гостреньких, рожевих

Поцілунків диких я розлив винo.

37

 

 

Розплелися коси Вся спокуса Єва —

Хто тебе всю вип'є, хто побачить дно.

 

Ні, цього ніколи. Так повік не буде.

Кличу. Одгукнися. Ти ж моя, моя.

Одчиняй же двері. Положи на груди…

Одчини — це — Я.

 

 

***

 

Золоті берези і зелені сосни...

О, які контрасти —

радість і печаль.

Я такий осінній — тоскно мені, тоскно —

Ти ж така весела, весняне дівча

 

 

***

 

Зима. Сільбуд. Жіночі збори

І переступки змерзлих ніг.

Обличчя кожне помідором

І на плечі на кожнім сніг.

 

Хустки, спідниці кольорові

І кожушанки є старі —

І на чоло полізли брови*

Самі жінки?

а надворі

І парубки і чоловіки;

Це, значить, лекцію жінкам

Про їх трагедію одвіку

Читає лекторка струнка.

38

 

 

Несмілі тихі запитання

І сміх розбещений в кутку:

(найшлась і жінка якась п'яна) —

— Горить залізо, каже, куй,

«Вам тридцять літ, а ви старі вже

І діти немічні у вас,

Шептуха очі вам полиже —

Такий то вам гарячий час».

І наче мати дітям радить,

Як шанувать себе і жить.

За новий побут у громаді,

Здоров'я, жінко, бережи!

І так ось затишно в сільбуді

І пломеніють очі їй, —

А шануватись треба буде

І любій лекторці моїй.

Така натомлена, ти, люба,

До моря треба, та... мовчу.

Я обірвав би собі чуба, —

Та ним хіба ж я заплачу!

І кашель твій мені докором

Лунає в грудях і пече

Весна ось, літо, люба, скоро, —

А в тебе сум тече з очей.

 

Зима гуляє за сільбудом

І замітає десь наш дім…

Колись і наше свято буде, —

Кохана лекторко, ходім.

 

39

 

 

***

 

Нічний візник жене коня ускач

І крешуть іскри з каменю копита

А темряви ніяк не розтопити

І не змете її якийсь деркач.

Лиш де-не-де ліхтар йому моргне

У лабіринті мертвосонних вулиць, —

І кінь тоді сторожко вуха щулить:

Біжить потворна тінь ускач перед конем.

Лютує пасажир: (і хмариться візник)

«А чорт поніс тебе вночі сюдою —

Та ти мені плати за ці вибої!»

Ліхтар почув таке — загас і зник.

«Поволі хочеш, пане мій?

Тпру,

стій!»

Метнули очі гніву блиски —

І ось торохнулись по брукові валізки —

—        «Ізлазь, та швидче, пузатій!»

 

 

СПРАГА

І.

 

Палають спрагаю уста

І рясно піт тече солоний, —

А не одна ж іще верста

Мені показує долоні,

Сухі, порепані такі

І чорним-чорно мозолясті…

Ой, де ж на стежці, на якій

Мені криниця скаже — здрастуй?

Заснув десь вітер у піску,

40

 

 

Що як розпечене залізо…

Розбий ці сумніви, розкуй, —

Бо не дійду я, не долізу.

Хоч би почути голос твій,

О, невблаганне моє небо.

Подай хоч вістку, світе мій, —

Я збожеволію без тебе

Уже ж не сила промовлять.

... хіба чекати тільки чуда…

Так у посуху жде земля

Грози на чорні свої груди.

 

II.

 

Дощу. Дощу.

Дай, небо,

зливи.

Посуху,

спрагу

дай заллять.

На хмару дивлячись зрадливу,

Лежить розхристана земля.

Ізнов неплідне хмар злягання

І сухогрім'я блискавок.

І я не знаю, — чи благання,

Чи це з землі прокляття ток.

І знов безхмарне небо синє

І німозір'я угорі…

Так можу й я по волосині

Цією спрагою згоріть.

41

 

 

АКРОПОБЗА

 

Не співав я ніколи так буряно,

А сьогодні, як буря і сам!..

Заніміла десь пісня зажурена —

Горобиної ночі краса.

Ах, ті блиски на обрії дальньому,

Доранкової сутіні сни,

Крешуть іскри в танку вакханальному,

Усміхаються цвітом рясним.

Моя пісня сьогодні нестримана

Ароматом квіток упилась…

Розгойдай мене, забери мене,

Упої мене щастям тепла…

Скоро холод мене обійматиме,

І забудеш, як сон, ти мене...

Ранок прийде з дощами, гарматами,

Яснозоряну ніч прожене

Безтурботно ти будеш і восени

Чарувати красою усіх…

Утоптав тобі стежку хтось росяну —

На моїй буть довіку росі

Одгорять мої блиски під зорями,

Втихомирюсь, загасну і я...

Іскру-зірку згублю десь край моря я

И засвічу ще Флоренсі маяк.

Тоді може згадаєш зажурено

Одвеснілого хлопця в Борзні,

Лебедину цю пісню і буряну,

Яснозоряну літнюю ніч.

 

7 серпня 1929р.

 

42

 

 

ДЕЛЕГАТЦІ З РОБОСУ

 

Пташки давно на півдні, друже,

Без розпоряджень і відозв.

А ти до сонця очі мружиш

І ждеш його подвійних доз.

Лагідна, кротка спілка Робос

(Енгармонійне слово «З'їзд»)

Даруй мені за руське «робость»,

Це просто римі тут обріз

Ти вже не в кожанці, не в кепі,

Що ти не в чоботях, це так.

Те все зносилося, чи в склепі,

І все ж, на щастя, ти не та.

Не та, що бавиться фокстротом

І в танці випурхне на стіл,

Хоч ми дивитися й не проти

На ті химерні рухи тіл.

Про манікюр, про рухи — й годі'

І не про тебе ліберті,

І не була тобі в пригоді

Незнана пудра (ах!) Коті

Ти засоромилась рожево —

Це просто ранок на лиці

Ти делегатка зараз Єва.

Мовчу...

Язик на гаплиці...

Лікнепко журна синьоока,

Це не знічев'я смуток твій.

У колективі, певно, склока,

Складай одверто, друже, звіт.

Святково слухали про будні,

Як слухав я твою любов

43

 

 

В ті дні останні, незабутні,

Що не повернуться ізнов.

Пора й додому, теплі очі —

Не впізнаєш тепер мене.

Тобі, осінній друже, хочу

Сказати слово весняне.

Дебати. Доповідь. Ухвали.-

У протоколі ти і я.

Навіщо ж усміх заховала,

Ізнову знайдена моя.

 

 

ПОРАДНИКАМ МОЇМ

 

Кажіть, що хочте, —

а на продаж

Душі своєї

я

Не дам.

У вас щодня нова пригода,

Голодних критиків орда.

Мій світ маленький, але

ясний, —

Глухий для вас і вам

німий,

І внімцвіте

Марія

рясно,—

А ви

брудними чобітьми

Пройтися

хочете?

А гетьте!

44

 

 

Я нею тільки і живу,

Одній Марії я — поетом, —

Нащо мені «геройський» ВУСПП?

 

 

СПІВАЙ, ПЕЧАЛЬ...

 

Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково...

А я гостритиму меча,

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі...

Незавойована весна,

І стільки днів пропащих.

Прийшла — і будь.

Твоя це ніч,

Як згадка про кохану.

Бува печаль в сто крат цінніш,

А ніж весілля п'яне

Співай, печаль...

Далека путь,

І збилися підкови.

В душі у мене, як в степу,

Де трави колискові

І дивно так: на трави меч!

(Аналіза й синтеза).

Співай, печаль...

... а вітер дме!

... Крило на гостре лезo.

 

18 жовтня 1929 р.

 

45

 

 

***

 

Др підшефної школи сільскої

Ми ходили гуртом восени,

Не забуду я днини отої

І села на імення Сахни.

Тільки вийшли ми в поле осіннє,

Вітер палко за ноги обняв,

Показав чиїсь очі нам сині, —

І побіг навпростець, навмання.

Пролетіли зажурно над полем

Караваном сумним журавлі…

Чи я винен, що в серці щось коле,

Що заліг мені сум на чолі?.

То ж радіти б, що йшов з юнаками,

Колосиста моя люба юнь.

Та на грудях я ніс якийсь камінь,

Бо украдено радість мою.

Ой, мовчала 6, печале глибока…

Товариство, співайте пісень:

Хай не буде у полі толоки,

Хай нас вітер на крилах несе!

Гей, які ж необмежні простори!

Скільки нам ще іти до села —

Буду ж з вами співати бадьоро,

Щоб надійна робота була.

Ну, співайте ж бо, хлопці й дівчата,

Оглушіть цю осінню печаль, —

Ще роботи ж нам край непочатий,

І про втому нам треба мовчать!

 

27 жовтня 1929 р.

 46

 

***

 

Бубновим тузом дірка в дверях,

Відро й пісочок у кутку…

Чи знаєш, Мавко, де тепер я,

Чи чула пісню ти таку?..

Ку-ку, ку-ку, моя зозуле!

Ішов, ішов я — і загруз.

Десь там уже на грудях вулиць

Біліє сніг»

бубновий туз...

«Бубновий туз»...

вікно в'язниці.

Мені сніжинок не ловить...

Була у сні ти, як черниця,

І снилось — я без голови…

Без голови»

і тільки ноги

Топтали перший білий сніг.

Прийшли до чорного порогу,

Переступили —

і без ніг...

Без ніг...

порожні тільки груди

А серце десь не тут, а є —

З тобою завжди воно буде,

Воно з тобою і твоє.

Моя безрадісна зозуле,

Кружляє сніг уже в танку,

А я...

я в'язень...

чи ти чула?

...Відро й пісочок у кутку.

 

28 листопада 1929 р.

47

 

 

***

 

І Другий день іде байдужo,

І наче тут я вже давно,

І наче завжди бачив, друже,

Це заґратоване вікно.

 

І як їх думи не збирай ці,

А кров на ламповому склі…

На ґратах хліба два окрайці

Чорніше чорної землі.

 

Хтось їх забув отут «пошамать»,

На волю, може, вже пішов,

З грудей зваливши сірий камінь,

І топче снігу білий шовк.

 

А я немов у домовині —

Болять кістки вже від лежні…

Вчепивсь за ґрати вечір синій

І шепче-шепче щось мені…

 

Ні, не розважать анекдоти,

Ні, не розважать і пісні —

І вже повіситись охота

На заґратованім окні.

(не закінчено)

 

***

 

Згасає день за ґратами...

Думки мої дощем.

А скільки їх згасатиме

І згасне тут іще?

48

 

 

Іде, іде знов мучити

Безсонна довга ніч...

Печаль моя, співуча ти —

А слухати мені

Не раз вночі загуркає

Суворий вартовий,

Схилившись над «прозуркою»

У пастку до «мишви».

Лежу собі, мов граф тут я...

Думки мої, думки.

Згадав я з географії за

За морем Соловки...

Не дарма ж мого пояса

Забрали й не дали...

Заснути б, заспокоїться —

Але ж коли? Коли?.

Та ні, ні! Не загину я!

Пливу морями дум —

Побачусь я з дружиною,

Люблю її й знайду.

 

30 листопада 1929 р. Ніч у ДПУ

 

 

***

 

Немає ліків моїй рані,

Немає берега для дум...

Сиджу в Борзні, як у вигнанні

І листоношу в гості жду.

Не знайде він мене. Надворі

Така метелиця мете.

Трясе мене уява хвора,

Лиш двері рип — і серце — тень.

49

 

 

Чи то знов з ордером на арешт,

Чи листоноша — 'д Мавки лист.

Отак по струнах бува вдариш,

І звуки вже переплелись.

Мінор — мажор» і цвіт вишневий,

І цвіт не цвіт, а іній, сніг.

Ах, зрозумійте ж бо мене ви,

Чому я кличу Мавку в сні

Мети, метелице, як хочеш,

Бо листоноша і не йшов,

І йти не буде. Вже півночі,

А я не сплю, неначе вовк.

Неначе вовк біжу снігами,

Та не втекти мені від дум

Сиджу в Борзні, як у вигнанні

І листоношу в гості жду.

 

Січень 1930р.

 

 

***

 

Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна...

Хоч і не літо, не весна

Була тоді, а пізня осінь.

 

Уже збирався в гості грудень,

А я до тебе — і враз грім!

(Усі дороги, кажуть, в Рим)

О, скільки грому іще буде!

 

Тоді ще тільки но світало,

Морозний сивий ранок був...

50

 

 

Вели як, бачив я вербу,

Віддану вітру на поталу.

 

А ти листа й мене чекала,

(Не чула брязкоту ключів?)

І може плакала вночі,

Кохана Мавонько, не малo.

 

Не треба плакати — що буде.

Міцніше стиснемо уста!

...Мов із могили я устав,

У ній пробувши цілий грудень.

 

Ударив перший грім — і досі

Іде заливчата луна,

Хоч і не літо, не весна

Була тоді, а пізня осінь.

 

 

ПЕРЕД КАРТИНОЮ «АРФЯНКА НА ЛЕВІ»

 

На левові арфянка —

Подолано царя!

І звір назустрич ранку,

І звірові зоря.

Замислено, поволі

Ступає гордий лев…

На струнах руки — болі

Розкидало мале.

Дитина — й подолала

Без кулі і меча,

А тільки ж пісню ткало

На струнах те дівча.

51

 

 

Тенета їм незнані,

І одіж, і клітки...

Цвітуть ясні дерзання,

Як макові квітки.

І лев тепер покірний,

І кроткий нині лев,

І в тілі вже не вирне

Палахкотіння зле.

Мені у грудях тісно,

Ще крапля, і тоді —

Зметнеться птиця-пісня,

Як чайка на воді

Дерзаю я! Ти будеш!

Співатимеш і ти.

Схились мені на груди —

І буду я нести.

Нести тебе, кохана...

... А ти на міст хиткий.

Цвітуть мої дерзання

Як макові квітки.

 

 

З ДОРОГИ У НЕВІДОМЕ

Фрагменти

 

І.

 

Далі й далі в чорне поле...

Чорний поїзд, чорна ніч.

Тяжко й сумнo.

Як ніколи, —

Стільки згадок — протиріч.

Де ви, рейки, і куди ви,

52

 

 

Де кінець вам і

мені?..

... Вуркаганом,

юродивим —

Бачив я себе у сні.

Темно й глухо.

Безпорадно.

І очам не стримать сліз…

У вагоні курять...

Чадно.

Під вагоном стук коліс

Як же байдуже стукочуть,

Як же байдуже біжать!

Я оглухти зараз хочу,

Щоб не чуть, що ти чужа.

А вони своє уперто:

«не сказала і щасти»...

… Ні! Без тебе краще вмерти,

Серед ночі одцвісти.

Де ви, рейки, і куди ви,

Де кінець вам і

мені?..

... Вуркаганом,

юродивим —

Бачив я себе у сні.

Біль і сум... І як ніколи,

Стільки мрій і протиріч.

Далі й далі в чорне поле

Чорний поїзд, чорна ніч.

 

53

 

 

II.

 

Б'ється серце швидко-часто.

Біль і радість,

сон і сум.

Драстуй, згадонько квітчаста —

Я люблю!

Я все знесу!..

Як одіти тебе в слово?

(Тепла й люба згадка ця).

Твої очі веселкові

Й маки рідного лиця.

Білі чайки — твої груди,

Руки — ніжні лебеді —

Як же я тебе забуду,

Як же жити ще тоді!

Ти ж мені зростила крила

И не даси, щоб я упав...

... Розгулялась,

забарилась

Довга чорна ніч сліпа.

Далі й далі мчать колеса.

... І нема тебе — і тут.

Де той Київ, де Одеса,

Де ж ті квіти нам цвітуть?

Де ви, рейки, і куди ви,

Де кінець вам і

мені

... Вуркаганом,

юродивим

Бачив я себе у сні.

54

 

 

Бачив я тебе в полоні.

Хтось цілує...Ти чужа

...Серце трепетне холоне,

Видирає очі жах.

 

Гетьте, думи чорні, вперті!

Ти кохаєш, любиш Ти.

Ні! Без тебе краще вмерти

Серед ночі одцвісти.

 

Біль і сум…

і, як ніколи,

Без надій і протиріч!.

...Далі й далі в чорне поле

Чорний поїзд Чорна ніч.

 

 

***

 

— Нема тебе — і тихо, листоношо,

А прийдеш — принесеш

хіба лише журбу.

Мізерні тобі платять за працю

твою гроші,

Того ти, певно, й радості

приносить нам забув.

Газета є та й годі

А як старенька мати?

А подивися добре —

агей забув листа.

Казала ж і сестра

що буде нам писати...

55

 

 

А брат квартиру в Києві

найшов уже? Дістав?

Нічого нам нема.

Нема вже й листоноші —

Пішов собі до другого

такого ще села.

Живе й дружини мама

десь без копійки грошей,

А нам до болю хочеться

родинного тепла.

 

 

***

 

На бульварах молодь,

молодь,

молодь.

Передзвони серця,

блиск очей.

А десь вдома сум,

і голь,

і голод,

Як і молодь річкою тече

Повінь

фетру,

лайку,

тіла,

шовку —

Суне в оперу,

балет,

кино.

... Починається амурів джиґітовка,

56

 

 

І жаги прорвались гребля й

дно.

І не віриться нікому,

що там вдома

Ультиматум шлунку,

самоти.

... Хто красунь отой он невідомий, —

Поспитала у подруги Ти.

Та зметнулась паличка маестро,

Зашумів востаннє тіла шовк —

І знялася буря!

Буря над оркестром —

І партер потягся,

оп'янів,

замовк.

Звуки,

наче живодайні трунки

І солодка темрява така

Краде хтось у тебе поцілунки

І за стан так боязко торка.

Що як от засяє жирандоля?

Як додому невідомий проведе?..

Ой, ще темряви!..

(А в темряві десь Толя) —

Ой, як скоро день.

Хай скоріше день, скоріше буде!

Я напився над силу химер,

Ніч давила всю ніч мені груди —

Отака самота ця тепер.

.....................................................

Отака ця жорстока уява,

Що хтось може тебе цілувать,

57

 

 

Що до когось ти, люба, ласкава —

Горить серце мені й голова.

Ну, скажи ж мені —

де твої думи?

Ти ж не тут —

це твоя тільки тінь.

Це ж не вдвох над Дніпром

у саду ми

Напилися вечірніх

тремтінь.

Це ж з тобою не вдвох ми на пляжі

І з промінь виплітаєм вінок

Це хтось інший «люблю»

тобі каже…

... Я розпуки напився, намок.

..........................................................

На село завів я,

у пустелю

І тепер для тебе це полон,

Тільки смуток ліжко то?і стеле,

І дає забутись тільки сон.

Щоб мовчать отак,

бездумно сісти

І послати очі тужно в даль»

Знаю, мрієш, думаєш про місто —

Ти ж така ще юна, молода.

На бульварах молодь,

молодь,

молодь.

Передзвони серця,

блиск очей.

58

 

 

А десь дома сум

і голь,

і голод,

Як і молодь річкою тече.

 

 

***

 

Сувої полотна

і днів утомних пряжа…

Он літа понесли

на крилах журавлі,

Кружляє он листок

і зараз сонно ляже,

А з кожним тим листком

і зморшка на чолі

Гей, треба ж і мені

туди за журавлями...

Далеко десь, далеко

зачухане село.

... Забризкали сарай

і сіно злотні плями,

Де сон, було, немало

ламав своє веслo.

Тривож не таке щастя —

і серце все на чаті

Тріщить вітрило зверху,

підводних сила скель.

... А може я і брат

маленькому зайчаті,

Що має таке вухо

тривожно боязке.

Два місяці плили так...

59

 

 

(як близько те далеке)!

А осінь...

поспитала: де пристань, береги?

Не знав, не знав нічого.

Летів, як той лелека,

Що ніс у грудях чайчине

розпачливе ки-ги.

 

 

***

 

Гудуть, летять аероплани,

Часу нового голуби…

Чому ж на них я тоскно глянув,

Чому ж не можу їх любить?..

 

... Я син землі

і подорожній, —

На ній і смерть моя, й мета —

Така маленька і тривожна

Горить, як іскра золота.

 

Гей, що людині тільки треба!..

... Хіба ж не всі ми літуни? —

Та кожен має своє небо

І різні в серці двигуни.

 

 

***

 

Сьогодні в мене гості дальні,

Одної крові дві руки.

Читаю перший лист —

Печальний.

60

 

 

Читаю другий — теж такий.

Мій цвіте липовий, медовий,

Родино! Будем ще цвісти.

Брати мої і сестри — вдови,

Ми ще збудуємо мости!

Нехай сьогодні ще безодні,

Та ми перейдемо усе;

На час розкидані, голодні —

Ми заспіваєм ще пісень.

 

 

***

 

Немає чутки з моря —

Не кличуть, не зовуть.

… І вітер мене боре

Глумливо на траву.

 

А дома така осінь.

Батьки мої, батьки…

Мами мої голосять…

— ляж, серце, всповитки

 

Ляж, серце, — ой, не слуха.

Пече, горить вогнем.

Тремтить і чує вухо,

Як їде хтось конем.

 

Нарешті телеграма,

І стала ніч, як день.

І мчу стрічати прямо,

Бо знаю зараз де.

61

 

 

Тремтять уста в нестямі,

Цілую і мовчу.

Брати і сестри, й мами,

Ну, чим вам заплачу!..

 

Вітри, вітри голосять»

Ну годі самоти.

А дома таки осінь, —

Сказала тихо ти.

 

 

***

 

Це тільки тіло тихе і байдуже,

Це тільки тінь твоя різьблена

на стіні,

А серцем ти далеко, друже»

І ти мовчиш тепер,

не скажеш тепло: ні.

До рідних, може, серцем

на хвилину...

Туди я за тобою —

і там тебе нема.

І безбоязно суне, суне й лине

До мене в хату вдень пітьма.

Довжіє тінь твоя...

що далі, вищі хвилі

І ще момент один,

і я вже

потону...

Не хочеш пить мене?

Тоді візми і

вилий.

62

 

 

Як ворог я —

оголоси війну.

... Не хочеш. Не сказала.

Холодна і байдужа.

А я на хвилях розпачу —

Де ти ідеш —

і я.

Огні мені ось очі,

до ночі звиклі,

мружать —

Знайшов тебе я в Києві»

Моя?

Чи

не

моя?

63

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «МЕТЕЛИЦЯ»

 

ВІРІ КОТУХ — ЛЮБОЧЦІ

 

І.

 

Відкрийте ваше піаніно,

Торкніться ніжно, ніжно струн.

Ми вже не зелень. Ми вже сіно —

Спекло нас сонце, зм'яв бурун.

Нехай ці звуки будуть роси,

Що на світанку п'ють квітки

І оживляють іце покоси».

О, не приймайте ви руки.

Несіть печаль мою на звуках

На синє озеро примар —

Я утоплюся там у муках,

Або загину, як І кар,

Бо крила в мене, крила з воску,

Розплавить сонце і впаду.

Іще. Іще заграйте «Тоску»,

Співайте: «Осінь у саду».

Тепер ударте ви на струни.

У гості юність прийде хай.

її стоптали нові гуни ...

О, не вставайте. Грайте. Грай.

 

II.

 

Ось наше тихе, славне місто

В садках зажурена Борзна.

Ти носиш чотки, не намисто,

З очей всміхається весна.

64

 

Там серце дзенькнуло і стала

І розчинилася тюрма.

Ми розгубилися. Нас мала

А юних зовсім нас нема.

В Борзні любив я вас без тями,

(Тоді я в хорі ще співав)

Я був малий, не рівня з вами.

Я ваші очі так кохав.

Хай, Віро, плаче піаніно,

Торкайтесь ніжно, ніжно струн

Ми вже не зелень. Ми вже сіна

Спекло нас сонце. Зм'яв бурун.

 

 

МЕТЕЛИЦЯ

 

Мете, мете метелиця

В сорочці білій, боса.

Снігами м'яко стелеться,

Біжить простоволоса.

Біжить одна по вулиці

Так легко: не загрузне.

То стане та притулиться

І стукає до кузні

Іду до неї з молотом,

Без неї я умер би,

Кую їй щире золото,

Люблю, як вітер верби.

Мете, мете розхрістана,

Розкочує полотна,

А мук своїх не вистогне,

Не вистогне скорботна.

65

 

 

Взяла мене метелиця,

Несе мене, як вогник…

Слова на папір стелються,

Слова сміються, стогнуть.

 

 

РОСЯНО

 

Затишок. Криниця.

У криниці зорі

Ходить таємниця,

Шепчуть осокори.

Прийдеш ти по воду,

Молода дівчино,

(Диво — твоя врода,

Стан твій — комишина).

Стрункість зачарує,

Загаптує очі,

Поглядом спарує,

Коником підскочить.

Тихе, тужне серце

Заакордить співи…

Золоте відерце…

Росяні мотиви.

Буду я дивиться,

В далі непрозорі…

Затишок. Криниця.

У криниці зорі.

66

 

 

АМУРОВА ДЕКАДА

 

Дозріло гроно винограду,

І листя кров'ю налилось,

І серие квіткою вплелось

В мою амурову декаду.

Ах, налилося сонцем гроно,

Чекає уст твоїх воно.

Недавно. Вчора Щось Давно.

Тонуло. Випливло. Знов тоне.

Куди ти, юність, полетіла,

Чи ти ще вернешся назад?

Стоїть дозрілий виноград —

Його колись ти так любила.

У винограднику мойому

Мені приснились срібні дні,

Дівчата, сонце і пісні,

Не розкажу за це нікому.

Це їм плету мою декаду,

Це ними серце розцвілось,

Це сонцем п'яно напилось

Дозріле гроно винограду.

 

 

ТІНЬ

 

Не дивіться так суворо

І неприязно — я тінь

Непорушна й непрозора.

Я сьогодні хвора, хвора.

В сяйві промінів тремтінь —

Я убога чорна тінь.

67

 

 

Не хитайтеся, тополі,

Не порушуйте мене

Я лежатиму у полі

Непрозора, чорна долі

Поки сонце не засне —

Не розбуджуйте мене.

 

То дарма, що долі вогко,

Що лежу я на стерні,

Що далеко там десь тьохка

Соловейко, й кароока

Заквітчала рясно дні —

Все байдуже те мені.

 

Не хитайтесь — я дрімаю,

Я розтану уночі…

Як полізуть тіні з гаю,

Тіні згубленого раю —

Знов за хромляться мечі…

...Я розтану уночі

 

 

ЛИСТ

 

І.

 

Розплети сьогодні коси,

Чорні коси, пишний шовк.

Серце казки, казки просить —

Я до тебе, я прийшов.

 

Розплети сьогодні коси,

Хай по грудях потечуть

68

 

 

Сльози чисті, сльози-роси

На тернисту нашу путь.

 

Розплети сьогодні коси —

Завтра ти уже не Ти.

Завтра осінь заголосить,

Похилившись на хрести.

 

Розплети сьогодні коси —

Це востаннє я прийшов.

Серце казки, казки просить

Про загублену любов.

 

II.

 

Лишила осінь слід глибокий

В душі спустошеній моїй…

Отак і день, і ніч, і роки

Тоскніть і жити без надій

 

Лишила марити про коси.

Сплітати коси божевіль.

Так вітер листя рве, заносить

На листопадову купіль.

 

Лишилась вірна безнадія,

Лишилась казка без кінця»

А вогник в серці тільки тліє

І пісню будить у співця.

 

III.

 

Нащо пісні тобі від мене,

їх тоскність, кволість і одчай?

69

 

 

Пожовкло все колись зелене…

До струн замовклих не торкайсь.

 

Бриніть вони уже не будуть

Блакитним озером примар,

Не захвилюють твої груди,

Не розженуть зловісних хмар.

 

У мене очі — осінь муки,

Вже не засяють, як вогні,

І голос мій — то голос круків

У дні осінні, дні сумні.

 

Згадаєш може ти обійми,

Обійми з любим дикуном.

Тепер рука не пломеніє,

Вже втомно водить і пером.

 

IV.

 

Я вже не вірю більше тому,

Що ми зустрінемось коли.

Не чути нам узимку грому,

Весною громи одгули.

 

А ти ще в серці, моя Лесю.

І сльози чисті, як роса,

Твої — справляють мені месу

На гострім кінчику списа.

 

Тобі не сняться сад і річка,

І блискавиці в майську ніч…

70

 

 

Так. Догоріла моя свічка,

І за вікном заплакав сич.

 

V.

 

Олесю, слово ще і буде.

Отут так поночі Я ось.

А ти. О, де ти? Ось у грудях

Тобою серце налилось.

 

І коси й очі — вся зі мною.

Рожеві маки на устах…

Хитнула — ні ти головою,

Мого читаючи листа?

 

Невже ж не згадуєш нічого?

Чи може висохли струмки

У тебе серця гомінкого,

І вже зів'яли всі квітки?

 

Все так. Прощай. Уже ніколи

Ми не побачимось ізнов.

Любив тебе. На власну волю

Я розіп'яв свою любов.

 

 

ШЛЮБ ШУМІВ

 

Шумують, шепочуться шуми шалені,

Шовкові шоломи і шатра зелені,

Шатно шикують їх лави шумні,

Шепочуть їм казки шляхетні шершні

Шановна гості у шатрах шпуються,

Шляхетно узявшись за шиї, сміються,

71

 

 

Шумують, співають, немов би шпаки..

Шарпають в берег свої шишаки.

Що це за шуми, яка шатанина,

Широчінь безкраю чому вкрила піна,

Шальгуючі шуми докупи хто звів? —

Шурхаючи з хвилі Нептун заревів.

Шана шляхетний тобі, наш владарю,

Шуми шепочуть, не знав єси царю,

Шумуєм чого ми? Прийшла бо весна,

Шумуєм того, що збудила вона.

Що вам не соромно, діду, проспати,

Шану б вам весні треба віддати…

— Шуми, шумуйте' — Нептун заревів,

Шпарко шумуючи, в шлюбі шумів.

 

 

НА РОКОВИНИ

 

Спочив Кобзар — і над ланами

В трембіти вітер заридав.

Гей помсти, помсти над панами,

Моя Вкраїно молода!

Спочив Кобзар — і вже не встане

Замовкла пісня голосна,

Що так жахалися тирани,

Коли співалася вона.

Здавалось все із ним спочило,

Заснуло, мовчки піддалось.

І злотне поле почорніло

І хижо ворон крякав щось.

Та ні! Даремно так раділи,

Що вмер наш мстивець, наш Кобзарс —

Його струмки і б'ють і били

72

 

 

Вогнями волі, правди й кар

Спочив Кобзар та на Вкраїні

Його вже слово проросло,

І ставить пам'ятник нетлінний

Йому працююче село.

 

 

***

 

Лежить на возі дуб

Напнувсь щосили кінь.

Посунулась на зруб

Прозора хмарна тінь.

 

— Нащо зрубав, кажи

— А мамі на хреста…

По зрубу тінь біжить,

Прямує на жита.

 

Напнувсь щосили кінь,

І лопнула дуга.

Прорізав промінь тінь —

Насунулась друга.

 

Насунулась, стоїть.

Насупилась, як сич

Порубані гаї,

Простреленая ніч.

 

Лежить на возі дуб,

Край воза його пень.

Сьогодні ніч і зруб,

А завтра ліс і день.

73

 

 

МАСКА

 

І.

 

Не питаю. Не шепну. Ще змовчу.

Як підсніжних перший розцвіте,

Розірвеш ти маску мою вовчу

І побачиш серце золоте.

 

І розхристаний я стану — гляньте,

Глибоко ховав від вас я «Лю»,

Як водив до пекла мене Данте,

А весною сором загублю.

 

І примружені твої я очі

Буду палко пити, цілувать,

І волосся щоки залоскоче,

І на грудях буде голова…

 

Зараз ще ношу я маску вовчу,

І мої бряжчать ще ланцюги…

А мовчати, а мовчать — не змовчу,

Як розтануть у полях сніги.

 

II.

 

От і біль мій, і жаль мій від того,

Що ховаю від тебе лице

А спитай, не скажу я нічого,

Тільки буду вже радий за це

 

І носитиму довго й уперто

Поки прийде моя далечінь,

74

 

 

Поки ніч принесе свої жертви,

І знайду золоті я ключі.

 

Тільки знаю одно я — це казка,

Що в дитинстві дідусь розказав —

Бо від подиху займеться маска,

І тоді не знайду я вже трав.

 

Не загоїть тоді вже одвіку

Груди сонцем розпечених ран…

А тобі там цвістиме без ліку

Чорних з цвітом рожевим троянд.

 

А тепер іще серце зелене

І проміння на кучерях дня.

Поклади ж свої руки на мене

І дозволь мені маску ізнять.

 

III.

 

І не буде в нас слів, а ні слова.

Буде зустріч з тобою нова

І наплачуться досхочу сови,

Поки станеш мене цілувать.

 

І не раз за віконицю вітер

Ой за довгую ніч ту торкне,

І безсониця довго сидітиме,

Коли знов не пригорнеш мене.

 

Ти зустрінеш мене як далека,

Тільки усміх один на устах.

75

 

 

Та я знаю, що буде ще спека —

Розплескалося сонце в житах.

 

Знаю, знаю, колосся дозріло.

Ти обіймеш мене і зо жнеш

І зожни — бо постаріє тіло

І зов'ялить дитину мене.

 

Ні, не буде в нас слів, а ні слова.

Буде зустріч з тобою нова.

І наплачуться досхочу сови,

Поки станеш мене цілувать.

 

 

***

 

Уже ранок. Бачиш, ранок.

Глянь, кохана, люди там.

Надівай мерщій серпанок

Зле заплаканим очам

Сяйво сонця.

Уже ранок.

Надівай мерщій серпанок.

 

Сходить сонце За лісами

Ген луна могутній спiв.

Ось уже. Вже перед нами

Хвилі, море прапорів…

 

Усміхнися. Глянь, дівчино,

Годі сліз, моя любов.

Дай, серпанок тобі скину.

76

 

 

На твоїм серпанку...Кров.

… Зрада. Люди.

А ще ранок.

Кров'ю сплямлено серпанок.

 

 

НЕСКАЗАНИЙ СКАЗ

Пам'яті С.Єсеніна

 

І.

 

Тільки вогники, тільки скалочки,

А загравна блакить у душі...

Я плекаю, ношу тебе змалечку,

Як плекає ріка комиші.

Скоро прийдеш ти сонцем осяяний

Розплескати зад умну блакить —

О, мій час дорогий, дарма згаяний,

Все прийдешнє в очах моїх спить.

Це зажурний ваш сум і зітхання

Ви заснули в снігах, комиші,

І порожні стоять чиїсь сани»

І снігами ніхто не спішить.

А світи, ще світи не об'їжджені

І казки ще не сказані всі —

Не вогнем мрії — снігом засніжені,

Недоспівані пісні красі

Тільки вогники, тільки скалочки,

А вогнем не займуся я враз,

Я плекаю, ношу тебе змалечку,

Мій ніколи не сказаний сказ.

77

 

II.

 

Вечорами блукає мій синій

І співає про прийдешній день...

Не знайду я тебе на руїні,

Тут я кобзу розбив уже вщент.

На руїні шляхів перехрестя

Не знайду я тебе — не знайду,

І на сонячне радісне вшестя

Я з тобою не буду в саду.

Розгубився я ввесь на світанку,

Юне серце розніс по дівках

І старий вже стою коло ґанку,

І болото трясеться в руках.

От і близько вогні вже болотні,

Зацілують мене і пітьму…

Будуть коні назавжди самотні,

А на санях снігів каламуть.

І затягне, засмокче болото,

Там і вогко, і грузько — іду —

А ти сам відчиняєш ворота —

Я не буду з тобою в саду.

 

III.

 

Тільки слово одно ще не сказано,

Тільки радість незнана у сні,

І петля вже готова, зав'язана —

Знаю, завтра мені одвесніть.

А сьогодні мій любий у мене

Гість рожевих і дальніх країн…

Коротко скаже: Сергій Єсенін,

І до коней пригорнеться він.

78

 

 

Ой, розкуйдились гриви на конях,

І як сурми — трембіти хвости.

Вітер регоче Плеще в долоні.

Гей, не коні летять, а чорти!

Так летять лиш одні метеори

На одвічні холодні сніги…

То дикун наладнав іще вчора

Стріли й лук свій найкращий тугий

Розцвітає, росте щось незнане,

Може радість то бачу у сні.

Знаю — завтра, мій любий, коханий,

Знаю — завтра мені одвесніть.

 

IV.

 

Розридалися очі безслізно,

Розлилось недопите вино.

Ох, і тісно тут слову, так тісно…

Знаю, в серці провалиться дно.

Розіб'ється надрібно, на скалки,

А стулити в одно — не стулю…

Я плекав і носив тебе змалку,

А скажу коротеньке лиш «Лю»...

Все останнє засне непробудно,

Буде сніг, буде сон, комиші…

І розгорнуть полотнища будні —

Ти останнє до «лю» допиши.

Так летять лиш одні метеори,

Засіять і потухнути враз.

Я плекаю для тебе прозорий,

Мій ніколи не сказаний сказ.

79

 

 

К.Б.

(Давній спомин)

 

За містом тихе кладовище

Хрести, берези, дві тополі

Сьогодні вітер, сніг і хвиша,

І ти не вийдеш більш до Толі…

 

Ходили в поле по волошки,

Зривали цілі оберемки.

Було, торкнешся щічки трошки,

За це несеш їй очеремхи.

 

А вдома видрана із «Ніви»

Головка, справді наче Катя.

Дививсь — і був такий щасливий,

І був над всіх такий багатий

 

І довго, довго при лампадці

Писав і мріяв щось неясне...

Як б'ється серце при цій згадці,

Розплющиш очі — зразу згасне

 

Ти клала пальчики на струни

І приграваючи співала-

Стоптали Катю люди-гуни,

Коли ще тільки ...но світало.

 

А зараз топчуться по Толі

І так нахабно вітер свище…

Хрести. Берези. Дві тополі.

За містом тихе кладовище.

80

 

 

***

 

Я не догнав тебе. Не зскочив

На твій пахучий сіном віз.

Листкам засмучених беріз

«Прощай», — твої сказали очі

 

Я не догнац тебе.. На полі

Нікого з кіньми не було.

Жита туманом затягла

Травою пахло з кривих колій.

 

Прудкі були у тебе коні,

Як вітер дужий зі степів.

І колосок наш не доспів —

Лежить зірватий на долоні

 

Ще довго посвисти візниці

Кричали голосно житам,

Що не зустрітись більше нам,

І заховались у пшениці

 

Я не догнав тебе. Не зскочив

На твій пахучий сіном віз.

Листкам засмучених беріз

«Прощай», — твої сказали очі.

81

 

 

ПОЕМНЕ

 

 

І.

 

Ніколи, знаю, не побачу —

Довіку море буде в снах…

Простягає руку знов жебрачу

Мені безрадісна весна.

 

Завабить знов блукати поле

І за квітками тобі луг.

Від болю знов іти до болю,

Де вже пройшов останній друг.

 

Я знаю, серця не загоять

Краплини сонної роси.

Піду шукать тебе з тобою,

А ти себе не віддаси.

 

Так недосяжні і незнані

Зітхання моря, звук і тон…

Було зелене — біле стане

Блакитне море, небо, сон.

 

Тобі казав я раз неначе,

Що йде з поемами весна…

Ніколи, знаю, не побачу —

Довіку море буде в снах.

 

II.

 

Хто смолоскип держить —

Рікою той тече.

82

 

 

Хтось дивиться чужий

З розгублених очей.

 

Хто юний був на день —

Той знає тільки сон.

А серце молоде —

Сон сонячний вогонь.

 

Дарує хто намисто,

Той чотками бринить.

Пожовкло моє листя,

І погляд мій сумний.

 

Хто усміхи бере,

Вертає той сльозу.

Тече ріка вперед,

І сонце унизу.

 

А хочеться жить, жить.

Так швидко кров тече.

Хтось дивиться чужий

З розгублених очей.

 

III.

 

Ніколи, знаю, я не буду

Співати радісно тобі.

Тобою ж дишуть мої груди,

До тебе ж оленем прибіг.

 

Ще чую вовчі завивання

І блиск очей, ще бачу слід, —

83

 

 

Але розтрощені вже сани,

І зелень в'ється по землі.

 

Прибіг-цілуй же мої роги

І вигни брови на дугу.

Я не зустріну більш нікого,

Назавжди кинув я тайгу.

 

Назавжди кинув я блукання.

На санях тане й тане сніг.

Не запряжуть мене вже в сани

Вранішні зоряні вогні.

 

І так нестримно серце раде,

До тебе оленем я біг...

Не дам я серцю свойму ладу,

Не заспіваю я тобі.

 

IV.

 

До тебе я прийшов

Прийшов напровесні

Як вечір чорну кров

Вже розливав на сніг.

 

Ґанок. Затремтіла,

Як в злодія рука.

Перше слово — мила,

А друге — дорога.

 

Я приніс поему —

Ти — не я, не ми.

84

 

 

Завтра: хто ми, де ми.

Вранішній оксамит.

 

Хтось ріже нитку ночі,

Спускає день човни.

Веселий ранок скочив:

Побіг. А — дожени.

 

В безвість день проходить,

Щоб день новий прийшов...

Мені шукати годі —

Тобі моя любов.

 

V.

 

Я написать хотів поему

І слів про море не знайшов.

В кімнаті тихо і затемно

Полоще ніч свій чорний шовк

 

Злякались звуки. Зблідли тони,

І парус смуток наладнав,

По камні царської корони

Пурхнув і так вернувсь зо дна.

 

І не даремно заспівали

Вночі зажурено півні —

На головах у них корали,

А там за сідалом ще сніг.

 

І ти напровесні про море

Казала: їдемо, гайда...

85

 

 

І місяць біг такий суворий,

Спинявсь, глузливо поглядав.

 

Ніколи, знаю, не побачу —

Довіку ти і море в снах...

Простягне руку знов жебрачу

Мені безрадісна весна.

 

 

***

 

Вона зараз іде в семирічку,

А в суботу на вечір в кіно.

І нащо я щоранку мав звичку

Виглядати її у вікно.

 

Це секрети блакитної кузні,

Коли хочте, то в ній я коваль.

Пройшов дощ Стала грязь. Вона грузне

Березневий затоптує жаль.

 

Вона скаже мені одно слово

І розсиплеться безліч огнів,

Заплететься зелена розмова

І підтягнуть щоразу півні.

 

Як ночами загублена пісня

Невідомо кому пролуна —

Стане в грудях так важко, так тісно,

Як навік розлучитися нам.

 

Вона зараз іде в семирічку,

Чи учить, чи учиться — секрет.

86

 

 

І нащо я щоранку мав звичку

Виглядать у вікно, як поет.

 

 

***

 

Тобі й про тебе моє слово,

Що довго виносив в собі,

Як мати-покритка в журбі

Дитині пісню колискову.

 

Тобі за тебе і за мене,

Хоч ти й не я, а я не ти,

Хоч нам на двох вінок плести

І буть артистами на сцені.

 

У тебе пудра не до речі

Стоїть чогось там на столі,

А в мене жар вже спопелів,

І холод торсає за плечі...

 

Щодня повз нас проходять ранки,

Проходять ранки по росі,

А вечір, злодій мов, засів

І допиває наші шклянки.

 

Ми осеніємо так рана

Тут ти вже я і я вже ти...

Та ну до дідька сум, хрести,

Давай но весело ми глянем.

87

 

 

***

 

Вам (ви не дивуйтесь) розцвітають вишні.

Кажете ласкаво, що зима у нас.

Хочу так тихенько, просто так, не пишно,

Хочу розказати вам же і про вас.

 

Ні, про вас ні слова Тільки про кімнату.

Осьде троє вікон і парадний хід.

Ви лишили штору високо підняту —

От я й зазираю, хоч цього й не слід.

 

Осьде етажерка Пушкін. Блок. Єсенін.

На столі поважні Віппер і Рожков.

Це не я, це вечір молодий, зелений

Зазирає в вікна. Це не я прийшов.

 

Ви така простенька...Вибачте, забувся.

Осьде розклад лекцій: завтра в Ш.П.Т.

Ось портрет над ліжком близький вам зігнувся,

Дайте, хай він коси ваші розплете.

 

Ви така От знову. То не я, то вечір

Ніжно вам шепоче й стука у вікно.

Я прийшов попестить тільки ваші речі,

Це в'явив кімнату вашу перед сном.

88

 

 

***

 

Здорова будь, ромашко,

Ростеш,

Цвітеш —

І я.

Так. Я собі ромашка,

А ти собі

Будяк.

Зітхнула панна важко,

Згадала перелаз,

Зозулине намисто

І несказаний сказ.

Мовчить собі ромашка,

Засмучена така.

Не хоче бджілка сісти —

Боїться будяка.

Здорова будь, ромашко,

Чому поблідла так?

Зітхнула панна важка

Замовк, мовчить будяк.

 

89

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «ОТАВА»

 

 

***

 

Ніхто не проводив мене в новобранці,

Очей нічиїх не заслала сльоза,

Лиш плакали вікна задрипаних станцій,

Коли за окропом нашвидку злізав.

Ковтав паротяг ненажерно простори,

А колії бігли і бігли назад...

Далеко, далеко мої осокори,

Далеко юрить, догорає мій сад.

І хай догорає, не треба нічого!..

Опалою листя ніхто не змете...

Лишіть на хвилину самого, самого —

Дитинство згадати моє золоте.

Там дома мій батько старий вже в дорогу,

В останню дорогу збирається йти,

Там мати вже ледве ворочає ноги,

Чекання обом їм так важко нести...

На муштру виходять, ідуть новобранці —

Батьки, не чекайте у ріднім краю!

Кричав мені ворон сьогодні уранці,

Що голову тут покладу я свою.

90

 

 

***

 

І знову муштра. Знов рушниця.

Вже важко дихати мені

Нічого...Тільки б притулиться,

Розп'ясти руки на стіні.

Як тяжкий молот, б'є у груди

Команда раз-два-три-бігом!

Тікати, бігти б у нікуди,

У степ, у нетрі дикуном!

Нічого». Тільки б притулиться,

Позбувсь я інших вже бажань.

Тремтить в руках моїх рушниця,

Блищить багнета різь і грань...

Я скоро «Я» своє забуду,

Я тільки номер 302.

Болять до сліз у мене груди,

Багнетів повна голова.

 

 

***

 

... У вас там досі вже морози

І пала зараз білий сніг,

Немов збігають білі кози

З гори на гарний переліг.

 

Ви наладнали вже там сани,

Дзвінок дзеленька на дузі, —

А я тут боркаюсь в тумані

І марширую по грязі.

91

 

 

З ЛАЗАРЕТУ

 

Не з поля бою до шпиталю

Мене учора привели

І положили, не сказали,

Чи буду дужим знов коли.

Товариші в моїй палаті

Лежать, як мертві, всі бліді;

Здається: всі такі окаті

І білі всі, мов лебеді.

Чому ж згорнули вони крила

І не летять шукать озер?..

Чи мати плавати не вчила,

Чи всі безкрилі тут тепер?

Ах, любі лебеді незнані,

Хто вас приборкав уночі?..

Хто це регочеться, як п'яний,

Хто плаче, долю кленучи?..

У мене крила перебиті,

Мені не в силу боротьба,

А там моя десь ходить в житі

Ще не приборкана журба.

 

 

УЧНЯМ

 

Ще тільки місяць я в шинелі,

Ще тільки місяць я без вас,

А вже в душі, як у пустелі,

Вітрами риє смертний час

Він розпорошує надії

На зустріч з вами в кращі дні,

І серце мовчки холодіє

Моє в далекій чужині.

92

 

 

Сьогодні муштра і рушниця

І завтра, й далі без кінця,

І ніч мене знов чорна птиця

Бере за крила, як мерця.

Лечу до вас тоді я в школу,

І знов вертаються мені.

Життя і радість, а додолу

Спадають камнем чорні дні.

І ваші очі знов для мене

Сіяють зорями вночі,

І знов ведуть в життя зелене

Шукать незнайдені ключі.

 

 

САНІТАРОВІ

 

Змолоду батька у тебе не стало,

Клапоть маленький лишився землі,

Лиха судилось зазнати не мало,

От уже й зморшки лягли на чолі

Далі два роки тут в армії бути,

Маєш вернутися — дома ж нужда.

Треба щось їсти і ноги обути,

Посієш, а вродить тобі лобода.

А тут же і сили твої підірвали,

Там муштра, тут хворі — і сумно стає...

І думаєш часто: «За що ж ми страждали».

Отут наше лихо твоє і моє.

Та що ж — не журися. Така наша доля,

І лихом об землю зі сміхом удар...

Колись ти згадаєш про мене на волі,

Що був я тут хворий, а ти санітар.

93

 

 

***

 

Хочу метелиці! Хочу хуртовин!

Хочу схопитись шаленим конем!

Десь я пірнав би в снігу, як той човен,

Десь би світився облудним вогнем.

Може, догнав би тебе я в снігу де,

Може, вогнем би тебе заманив,

Так би припав я до тебе на груди,

Як осінь припала до вижатих нив.

Бачу ще й зараз я зламані брови,

Бачу заплакані очі твої...

Хочу метелиці! Хочу хуртовин!

Згадками хочу себе напоїть.

 

 

ВАРТОВИЙ

 

Змарнілий ясень тиче суччя,

Коли повз нього я іду,

І злісно загородь колюча

За руку шарпає худу.

Стирає вечір позолоту,

Де промінь бігав, як живий,

Шукають очі — де ворота?

Ах, там одвічний вартовий!

І знов не пустить, як і вчора,

А завтра, певно, буду я,

Як зараз він отам суворий,

На варті каменем стоять.

І буде голову дрімота

На груди здавлені хилить,

І в ці зачинені ворога

Упруться думи, як воли.

94

 

 

ФРАГМЕНТИ

 

Другові моєму

Павлу Коломійцю

 

І.

 

Отак по коліна зайду у Дністро

І бризкати буду на тебе,

У кров обмочу я іржаве перо

І буду співати, як лебідь.

Ой, леле мій смутку! Як хвиля крила

Черкнеться, але н? замочить —

Нехай пролітає, минає стріла,

Я жити, я бризкатись хочу.

Ще тільки — но сонце моє ізійшло —

Купатися будемо разом!

Ще тільки зростає зелене стебло

І дивиться в світ з перелазу.

Ти хочешь тікати — тікай! Дожену!

І бризну веселкою в очі.

Ти ждеш, прихилився, смієшся? — ну-ну...

Ти крила приборкати хочеш?

Стою по коліна й плещуся в Дністрі...

Ех, бризнути б так на Бендери!

Чіпляє, налипло вже щось на пері,

І сохнуть слова на папері.

 

II.

Далеко, далеко розклав хтось огонь.

Хто ж кине вогню у замети?

Рушницю, сказали мені, запатронь,

Вартуй, ось отут кулемети.

95

 

 

Стою я на варті і вже не плещусь,

Дністро ж цей і так каламута.

Насупилось небо» Ох, бути дощу...

І крила прийдеться згорнути.

Ти — що ж це, жартуєш? — я вийшов з води.

Набрав ти піску повні жмені —

Осліпнути страшно — я буду блудить...

Ой, руки у тебе зелені!

Ти кличеш плескатися знов у Дністро?

Ти кличеш розправити крила.

Я вискубу зараз найкраще перо

З його помарнілого тіла.

Ось вискуб і сів написати листа

З думок — необїжджених прерій.

А сонячний ранок помалу згаса,

І сохнуть слова на папері.

 

III.

 

Скінчив вартувати — на муштру іду,

Я ввесь, як нога, по команді,

А друг мій блукає в осіннім саду

І марить снігами Гренландії.

І тут незабаром вже сніг упаде,

І випне земля білі груди...

Ах, серце у мене таке молоде,

А скоро вже битись не буде

Прийшов відпочинок — я скинув шинель.

Спотів, мов побув у калюжі

Лечу тепер білих шукати пустель,

Зустріти тебе там, мій друже

Вже там не піском ти, а снігом сипнеш

Як вітер, мій друже, на мене.

96

 

 

І знову здивуєш, покличеш мене

І руки простягаєш зелені.

А потім побачиш когось на лугу —

Той руки одчинить, як двері.

Десь крикнуло раптом самітнє пу-гу!

Знов сохнуть слова на папері.

 

IV.

 

Чому задивився ти так на багнет,

Очима обводиш рушницю?

Ти хочеш сказати, що я не поет? —

Я знаю тюю таємницю.

Ти хочеш сказати, що я дівчачур,

І ти вже сказав це тендітно,

І брови у тебе хитнулись, як шнур

Птахів, що летіли привітно.

Я чув ще недавно тужливе кур-ли.

Хотів я сказать їм що-небудь,

Та очі лиш смутком мої зацвіли,

І з ними поплив я, як лебідь.

А далі я вискуб криваве перо

І кинув на землю із неба.

Внизу каламутний котився Дністро,

І щось гомонів він про себе.

Вхопив ти, мій друже, скажи — так чи ні?

Чи вітер заніс у Бендери?

Більш ніколи слова черкнути мені,

І сохнуть слова на папері.

Отак по коліна зайду у Дністро

І бризкати буду на тебе,

У кров обмочу я іржаве перо

І буду співати, як лебідь.

97

 

 

ПЕРЕД НОВИМ РОКОМ

 

Я сам що хоч, а не знайду ключа,

Куди не глянь — і тут, і там замки.

Ах бідненьке сполохане зайча,

Як відчинить тобі? Мороз такий!

Зайчатко — стук, і лапкою скребе

Ага! Ти вістку, чую, принесло.

Ах, ти ж таке на хвостику рябе,

А голосок — немов то б'ється скло.

Іде, іде новий до тебе рік

А що несеш, зайчатко, розкажи.

Зайчатко ж тільки — скік!

Сполохав хтось чужий.

І рік новий заплутано іде

Без побажань, без пісні, без вина,

Ото ж і скік зайчатко молоде

Туди, де сон, сніги, сосна.

Іди, Заходь. Заглянеш у шпиталь

І музику почуєш нервів-сгрун.

Скажи мені, кого мені так жаль?

Танцюють нерви. Сніг. Бурун.

Так. Так. Ну-да. Не любите зайчат.

На новий рік вам треба Галь, Марусь.

Ах, ти ж таке зайчатко, під халат!

Сосна.

Сніги.

Лаггуньки.

Хрусь.

98

 

 

ЛIХТАРI

 

І.

 

Уламок скель, підточений вітрами,

От-от нестримно, знаю, упаде...

(Тоді-то я скаженими словами

Шпурну грозою в серце молоде).

І байдуже тоді-куди йому котиться,

Чи в море впасти, чи в безодню вниз,

Бо літ його дзвенітиме, як криця,

І розпорошить, і запалить хмиз.

Тоді і там, де сонце не гуляло,

Де не точив ще вітер своїх крил —

Порветься в шмаття чорне укривало,

І з камнів вікових зірветься пил.

Пустеля душ позбудеться покою,

А може хай пісок і площина?

Мо' краще буть дитиною такою,

Щоб дум своїх не випити до дна?

Ах ні! Ні, ні! Сто тисяч раз доволі!

Катастрофи планет несе луна.

Немає хлопцдка малого Толі,

І бавиться тепер ліхтариком Борзна.

 

II.

 

Ти не шукай тепер зв'язку й початку,

Хто підпалив, і хто тепер горить,

Не покладеш тепер на серце латку —

Пожежа там і хаос, і вітри.

Березова кора смоляним духом.

Що я надрав для печі на розпал,

99

 

 

Манити більш не буде німо й глухо

У ліс березовий. Я на вокзал

Піду вночі один за ліхтарями,

Де семафора 'дчинить юний день.

Хай ноги візьмуться хоч пузирями,

Не сяду я на цей трухлявий пень.

Нехай ці ліхтарі не сонце, знаю,

І колії до станцій лиш ведуть —

Я всюди й поночі тебе пізнаю,

Як солов'я по голосу в саду.

Гей! Світять ліхтарі землі майбутнє,

Що сонце нове вийде із станка!

В очах мені ще трохи каламутно,

Та бачу—ось протягнена рука.

 

III.

 

Одно мене ще трохи так турбує,

Що не вернусь я більше відсіля...

Ах, ти один, один лише ти чуєш,

Як уночі хитається земля.

І їй давно, давно уже набридло

Топтатися під сонцем навкруги,

Кислосолодкий місяць, як повидло,

Поети вже взяли на пироги.

А як же я? Плісніти буду вічно?

З дитячим словом буду й далі йти?

І ліхтарі вже снять вночі космічно

І хочуть вирватися з тісности.

Я знаю, ліхтарі підстерігають —

Когось побачать — вирвуться з землі!

Мені не дарма так вони моргають,

Що ось папір у мене на столі.

100

 

Ну, так. Тут на столі лежить поема.

І знов нема початку і кінця,

І знов у ній питання: хто ми? Де ми?

І та поема ось де. Ця.

 

 

 

***

 

Ах, сьогодні у сні мені парк шелестів,

І були ви удвох біля мене,

І лунав поблизу десь «Циганочки» спів,

Колихав моє серце шалене.

Темна ніч деревам шепотіла; шу-шу,

(І дрижали ми втрьох полохливо).

Прийде осінь до вас, ваше листя струшу,

Буде падати листя тужливо.

Пийте ж, зорі мої, пийте сонце удень,

Поки серце у вас юно дзвонить...

Ну, цілуй! Ну милуй! Ну, співай же пісень —

Близько осінь несе журні тони,

І над парком тоді раптом сонце зійшло

Подивились ми — листя опало,

Наче хмелем тоді наші руки сплело,

І обнявшись утрьох, ми ридали.

101

 

ДОРОГОЮ

 

Колеса мчать. Колише потяг.

Стрибає серце. О-так-так.

Кругом сніги. А у воротях

Там дома, знаю, квітне мак.

Колеса мчать. Біжать простори,

Стовпи, і станції, й дроти,

А однорукі семафори

Лише роззявили роти.

Вони ж три місяці до цього

Сміялись глибоко мені,

Що перетнуть назад дорогу,

Й загину я на чужині

Колеса мчать. Дрижать вагони,

А ззаду вітер тре бузу...

Ні, серце більш не похолоне —

Я зустріч радісну везу!

102

 

 

ІЗ ЦИКЛУ

«ВКЛЮЧАЮ СЕРЦЕ

ТОБІ В ГРУДИ»

 

 

***

 

Повінь!

Повінь!

Гей на човен —

І пливемо,

друже,

вдаль!

Гордий парус вітром повен,

Грає сонце, мов скрипаль.

Ой же вітер дужий віє!.

Далі й далі

береги!

Руку,

руку дай,

Маріє!..

...Чуєш —

чайчине ки-ги.

Пісню!

Пісню голубину!..

Камінь буднів обминем...

Я люблю тебе єдину —

Чи почула ти

мене?

103

 

 

КАСКАД

 

Вітерує вітруган,

Котить листя по землі

Люба, славна, дорога, —

Це осінні кораблі

Де причалить, де заснуть,

Де згорнуть їм паруси?

Де зустрінути весну?

Де ти руки подаси?

Звечоріло, а

вітрилить.

Дивна сила йото пліч,

Гей, які ж широкі крила!

Буде вітер цілу ніч.

Вітерує, вітерить

Вій вітрило-вітруган!..

Пролетів метеорит,

Згасла іскряна пурга.

Не один ще упаде —

Це ж осінній зорепад,,.

Люба, славна, де ти, де

П'єш цей зоряний каскад?

 

***

 

Сьогодні великдень у мене —

Прийшла

Довгождана, прийшла!

Твій голос

Ловлю, як антена,

І брів твоїх болізний злам.

104

 

 

Де ж маю тебе посадити

В солом'яній хаті моїй,

Щоб вітер не дмухав сердито,

Не рвав

Пелюсток білих мрій.

Як маю тебе шанувати,

Коли тільки хліб і вода,

А я ж наче Крез той багатий,

Та тільки не вмію подать.

Хоч би хоч було де спочити,

З дороги ж натомлена ти...

Десь Мавка моя

Ішла житом,

А місяць дорогу світив.

Дубового листя і моху

На постіль тобі покладу, —

А може й спочинеш ти трохи

В саду моїх радісних дум

Заснеш —

І хатина з соломи —

Уже ось палац золотий,

І брови здивовано зломиш,

Всміхнешся у сні

Мені

Ти.

Сьогодні Великдень у мене —

Прийшла,

Довгождана прийшла!

Твій голос

Ловлю, як антена...

І брів твоїх болізний злам.

105

 

 

МАТЕРІ Й СЕСТРІ

 

Чи в нас і зараз на подвір'ї

Росте спориш густий і бузина

І пахне молоком,

І висне надвечір'я,

Подавши спати знак?

Гей, гей заснути — це нелегко,

Кістки спрацьовані болять,

Шугають думи десь далеко...

Не сплю самотній ось і я.

Давай же, мамо, поговорим.

Чого ж бо плакати?

Скажи —

Хоч двоє яблук чи вродила

Циганка-яблуня

В садку старім,

Чи так ото й росте собі без діла?

А може блискавка спалила,

Розбив на щепки

Грім?

.........................................................

Садок і зараз, певно, на поклонах,

Ногою в річку уступив.

Пожовклим листям тихо дзвонить»

А батько знов...

Запив.

Гей, гей же як пішли далеко

Мої розхристані літа...

Колись до річки я ходив

По воду з глеком,

А як було босоніж я літав!

106

 

 

Не раз топився влітку і зимою

Піймати сонце, бачте,

Я хотів...

Прийду,

І мокрий, і побитий, —

А мати все загоїть.

... Було облатує і плаче —

Такий був шибеник

Не раз тікав було із дому,

Хотів матросом,

Юнгою на морі буть.

А мопсу нашому розумному рудому

Хреста повісив був на грудь...

Ой, гавкав він!

А ти як била

За бозю віником мене!..

... А ще була у нас сліпа кобила, —

Колись я їй ще напишу сонет.

А ще згадав у Шурші як Данила,

Що нам колись сусіда був,

Я запалив,

Куривши нишком,

клуню, —

І з переляку

На вербу

Був видряпавсь.

Ото вже нюні

Як текли

Залить пожежу було б можна.

Коли б не ти —

Давно б на світі не було

Твого малого курія

107

 

 

І палія,—

А ти усіх одна впросила.

... переказать всього не сила —

Такий

був

я.

Теперь і я вже старіюсь,

Тиняючись по світу,

І ось не сплю, стара моя, як ти.

А ти б мені дала напитись горицвіту,

Зуміла б сон за руку привести.

Гей, гей моя ти, мамо сива,

Ще поговоримо,

Побачимось колись

Я ще здоровий і

... щасливий.

Казала ти колись малому ще

— на сливі

Зростає щастя,

Зростають груші —

на вербі,

Як плакав я.

А може й правда це...

Добраніч же тобі.

108

 

 

ВОВЧІ ЯГОДИ Й QUOD LEBET*

сестрі Олесі присвячую.

 

1.

 

Надворі вечір бородатий

Гаптує ночі паранджу,

Лягай і міцно спи, мій брате,

Бо завтра рано я збуджу.

До лісу підемо ми завтра,

Там по дощу тепер грибів!..

А скільки зелені і трав там,

І білих диких голубів!..

Нехай спурхне й тобі, як голуб,

Міцний дитячий тихий сон

Та вже натомлений і кволий,

Стели ж собі зозулин льон

А в сні, щоб скинув літ десяток,

А то з таким я не піду —

І не візьму тебе на свято

Стрічати осінь молоду.

І обеззброїла поета —

Папір забрала й олівець:

Бо все їдно ж судилась Лета —

Ото ж ну дрімки, молодець.

На випий трохи беладони

І — в сон, у царство лісове!..

... І вечір голову вже клонить,

А ніч у мандри знов зове.

 

__________________________

*всяка всячина (лат.)

109

 

 

2.

 

—  Та вставай же!

та вставай!

Час уже до лісу.

Ах, ти ж сонний молочай,

Брате мій гульвісо.

Льоня встав уже давно.

Ну, а ти, як п'яний.

Глянь — цілує он вікно

Ранок несказаний.

А роса!

Роса, яка!

Кришталево-ясна...

Добудись цього Толька!

Та вставай, нещасний!

—        Лесю-Шуро, не буди,

Ой же сон солодкий...

Я у сні іду туди...

Ну й лежи, колодко!

Що?

Колодка?

Я?

Поет?

І схопивсь на ноги.

Загубився десь кашкет —

Підемо й без нього.

От уже ми й на човні,

А обабіч скелі,

Он камінчики на дні

Хтось у річці стеле.

Ось і ліс Дуби, дуби.

Ну, розходьмось живo.

110

 

 

Хай покажуть нам гриби,

Хто із нас щасливий.

 

3.

 

Не чути голосу людського,

ні машини,

А як же ось життя

буяє навкруги!

І пісня як дзвенить

рослинна і пташина

І ломить мого серця

скелясті береги.

Сюди, сюди, — зовуть дубки, -

ходи-но!

У полі вітер крутить собі вус

Спочинь отут, натомлена людино.

Куші підтакують і манять на траву.

Чогось згадав слова я мимоволі —

…«Людина цар природи і вінець»,

А може пляма?

Чаша болів,

Що вже сама собі

обчислює кінець?.,

 

4.

 

І знову, брате, за своє?

А ти по-простому, як ми,

Усе, що ліс тобі дає,

В долоні радісні візьми.

Вставай, ходім із нами вглиб,

Піймаєм зайця, що побіг…

Дивись он кущ, а он і гриб,

111

 

 

Он вовчі ягоди тобі.

Ах, вовчі ягоди!

Про них

Оце я хочу написать —

Як з'їсти їх — ой, дивні сни!

Хіба я мед, що ти оса?

Та це, звичайно, сестро, жарт,

Що невідчепна ти така,

Ото ж і гніватись не варт

На твого брата-чудака.

І я ж природу бо люблю,

Як ти біолог, я — поет.

Сьогодні снивсь мені верблюд,

Я говорив з ним тет-а-тет.

— Розкажеш іншому кому,

Мені не треба Ну, ходім.

Я на буксир тебе візьму,

У мене ноги молоді

А то як жук ти листоїд

Пером папір усе їси.

А так, мій братику, не слід…

Ні не відчепишся 'д оси.

 

5.

 

Ку-ку, ку-ку, —кує зозуля, —

Кому покласти б ось яйце?

До слова так наш Толя тулить

Про вовчі ягоди слівце

З таким гриби шукати — горе

Кого він кличе в лісі тут?

Не вірші в нього — мухомори,

І без дощу ще й як ростуть.

112

 

 

Як он зозулі те намисто

Знизав кольчастий шовкопряд,

Слова на гілочку барвисті

Поет наш ниже ряд у ряд.

Неначе папороть зелена,

Або полин, чи сон-трава, —

Так про любов якусь шалену

Ростуть, цвітуть йому слова.

Як білка в колесі в полоні

Біжить на місці все однім, —

Так і поет. Чи правда, Льоня,

Нащо ж покручені пісні?

Про вовчі ягоди щось хоче!..

Шукав би краще ось гриби,

А то і в лісі свої очі

У білих мріях розгубив.

 

 

6.

 

Одзвеніли, одцвілися в лісі

Дзвіночки тьмяні беладони,

I ягідки вже налилися,

А в них отрута чорна, сонна.

Це торкнувсь я якось ненароком,

А чи, може, з'їв їх цілу жменю? —

Бо не так усе щось бачить око,

Дива дивні творяться круг мене

Ось у лісі озеро з'явилось,

І зозулин льон пославсь навколо,

І спурхнула сойка дрібнокрила,

Обігнувши дивне над ним кола

Підступила сторожко ліщина,

Вечір крадеться нарвать оріхів...

113

 

 

Випала із рук мені корзина,

Потонула неба синя

стріха.

Позіхнула стомлено росянка,

Наловивши мушок, стала їсти.

Ой же полювала вона зранку

Ця мала росянка круглолиста

Назбирав на спину диких грушок

І додому йде їжак поволі,

Може він на зиму їх насушить,

А росянка мушки ті посолить?..

Кріт нарив землі чотири купи,

А на них вужі лежать холодні,

Комарі товчуть над ними в ступі,

Вилетів кажан на них голодний.

Беладона снить про мадрагору,

Що на півдні десь вона зростає,

Дсооркнутисяш, — то й заговорить

І любов'ю серцю запалає.

 ......................................................

Ой, кого ж це сів я виглядати

І кому гриби оці пахучі?..

Може й скаже вечір бородатий,

Обламавши дня ще свіже суччя...

 

 

7.

 

— Ну кого ж там?

Ясно —

Мавку

Виглядає Толя наш, —

То ж слова іллюгьож плавко,

Як у баби «Отче наш».

114

 

 

А до чого беладона,

Вовчі ягоди оті?

Гей, поете мій бездонний,

Не лишайсь на самоті

Ось моя тобі порада:

Просто й коротко пиши,

Щоб і зміст був і порядок

І... шептали комиші

А тепер

і час додому!

Повні кошики грибів

І така солодка втома,

Як далекий тихий спів.

 

 

***

 

І сьогодні день безногий

Безпорадний інвалід...

Він до мене,

Я — до нього,

Вишаровуємо слід.

Він дощу приніс, —

Я — сльози.

Разом будем вечоріть.

І поліземо у лози

Заховатись від зорі

Зорі!

Зорі!

Гей далекі,

Що вам люди,

Що вам дні,

Що вам злива, або спека, —

115

 

 

То і ви ж, скажу, —

Нудні

Вдень ще так забудусь трохи,

А як висієтесь ви,

Золотим своїм горохом —

Ладен вовком тоді вить.

Як до вас туди далеко,

Так до любої мені...

Що вам злива,

Що вам спека,

Що вам серце людське й дні!..

 

 

***

 

Noli me tangere *—

давні слова —

Ти їх проказуєш німо.

Я ж їх не чую —

і знов цілувать —

Руки,

дай руки

сплетімо.

Пив би, і пив би,

і пив би

і пив

Рани-уста ледь вологі...

Бачить їх буде, торкнувшись,

сліпий ...

Тож обдаруй — но сліпого.

Глянути в очі — і в них потонуть,

____________________________

*...Не чіпай мене, (лат.)

116

 

 

Хвилями крові бриніти,

Музику чути сердець чарівну —

Сяйво! —

Всміхнулась

мені Ти.

Пив би і пив би, і пив би, і пив

Рани-уста ледь вологі!.

Бачить їх буде, торкнувшись, сліпий,

То ж обдаруй — но сліпого.

 

 

***

 

Упевнено, плавно летить бомбовіз

І гордо рокоче в повітрі

Захоче — й не буде оцих ось беріз, —

Зітре їх, як мак у макітрі

І люди — не люди,

Комахи йому,

А хай-но покажеться ворог —

Криваво заграє землі каламуть,

До неба підійметься порох

Не хочем!..

Не хочу,

не хочу війни!..

... А вмерти?

я вмер би і зараз...

А ну ж, бомбовозе,

гостинців сипни

Чого ж так літати там даром.

Влучай на берези —

Між ними і я.

117

 

 

Прощай, мого сонця

заграво!..

Без діла нізащно не можна ніяк?..

Робить же він вилетів вправи!

(ну, вправу й зроби —

не важко тобі...)

Тоді,

Де умру я, —

Там виросте

Мак,

А може які

Мухомори...

Страшніше нічого на світі нема,

Як сам я собі

уже

ворог.

 

 

***

 

Довгочубий,

Ікс-герой!

Зуби!

З-

у-

б-

и!

Пекло!

Ой!

Млосно.

Жарко.

Дим і чад.

118

 

Знов цигарка

І

мовчать.

Ніч,

як жаба,

Кум

і

кум.

Зорепади

У ставку.

Дрібний вогник

Біля губ,

Ниє,

стогне,

Болить зуб.

Вирви, вирви.

Ось він...он.

Чорна прірва.

Дикий сон.

……………......

 

 

***

 

Чого ти знов у сні з'явилась,

Щоб отруїти зранку мого дня,

Щоб серце знов узять моє на вила

Ненагодоване, голодне цуценя.

Так —

цуценя. Скавчать йому

і вити

На той холодний місяц, чи куди?

119

 

 

Туди у даль,

У темну ніч,

на вітер,

В обірвані,

спустошені сади...

Ще рвати листонош,

Що радість людям носять,

Що ти десь розучилася писать,

Що вже мені

Тридцята оце осінь...

Невиспано хитаються

Осінні

сон і сад.

 

 

ЛЬОН

 

Як іржа залізо точить,

Лиховісний, чорний сон

Вижинає серед ночі

Недозрілий синій льон.

Вижинає при корінні,

На камінний віз кладе

І китайським тамбурином

Зустрічає голий день.

Тільки б от подати руки,

Нерозлучні ми були б.

... Синій сон і льон —

порука

І очей незмірна глиб…

Дужче, дужче,

переможно

120

 

 

Бий по грудях,

барабань!

Збожеволіти так можна,

На нитки подерти ткань.

Сіяв, пряв і ткав тобі я —

Ти не бачила мене?..

... Тільки льон заголубіє,

Чорний сон за серп

і жне.

 

 

***

 

Ще вранці був такий веселий,

Бадьорий був сьогодні я…

Так листоноша ж

манія

Ізнов листа — «немає» — меле.

Ізнов піску набрати в рота?

Проміння

в груди,

як мечі.

Задушить спрага

уночі

Ізнов жаги це побороти.

Нема снаги чекати далі

І тільки образ уявлять...

Так важко

дихає земля,

Коли вбивають дію далі

Я очі видививсь — не бачу.

Я вуха вислухав —

не чуть.

121

 

 

Я захлинаюсь у плачу —

Життя, життя моє собаче!..

Взяло на цеп мене й тримає.

Коли ж агонія уже?

Немов порізано ножем

І час

І простір

і немає

Шматка ні жодного,

щоб цілий,

Щоб не пощерблений десь був…

Мов на розпутті ту вербу,

Мене знов сумніви обсіли,

І кожен пазурі наставив

Твій образ видерти,

однять.

І так щоночі

Так щодня

Сидять настирливо,

лукаво.

 

 

ПІСНІ БЕЗДОННІ

 

I.

 

Каравани ідуть,

Каравани.

У пустелі,

  в пісках

верблюди.

І хитаються тіні, як п’яні,

Досягають до мене сюди.

122

 

 

Гей, незнана моя Аравіє,

Я сходив тебе всю у думках,

І твій вітер в лице мені віє,

І сліду не лишає в пісках

Каравани ідуть —

і я разом

Потопаю із ними в піску,

Виглядаю далеку оазу,

Де б нам спрагу цю дику

розкуть.

Гей палючі піски Аравії,

Українські холодні сніги...

Не змести мені вас, не розвіять,

І не зійдуться вам береги.

Каравани ідуть...

Каравани.

Гей, чи знайдуть оазу коли?

Сірі будні хитаються п'яно,

Як запряжені в ярма воли.

Запеклися уста вже жагою

На розпутті

Обірваних дум.

Не заллю моїх мук,

не загою

І оази повік не дійду.

Каравани ідуть, каравани,

У пустелі, в пісках верблюди.

І хитаються тіні, як п'яні,

Досягають до мене сюди.

123

 

 

II.

 

Глухомань і безлунь.

І нікого.

Тільки тиша стоїть кам'яна.

Далі йти відмовляються ноги,

І немає пісням моїм дна.

Десь же є та зелена оаза,

Десь у місті буяє життя...

Доведе мене пісня до сказу,

Що життя я провів без пуття.

А ще ж ось потягнув із собою

І тебе, моя люба, сюди.

У пісках,

у снігу ми обоє,

А десь там зацвітають сади.

Не шкодуй мене, люба.

Нетреба.

Я навіки в селі вже загруз,

А тобі ще проясниться небо

І гостинно відчиниться ВУЗ.

Потонуть би в піску, чи в снігу де...

Гей, безлунь ти моя, глухомань,

І бездонні пісні у нікуди,

А устам і росинки нема...

 

 

III.

 

Каравани ідуть,

Каравани.

На чолі мусянжовий араб.

Ой же як він на тебе поглянув,

Що зомліла і жінка стара б.

124

 

 

А красунь же який пломенистий!..

Білим шовком повите чоло,

Його зуби — перлове намисто,

Що ні в яких цариць не було.

На верблюдах в міхах старі вина,

Подарунки казкові тобі...

Ні, хіба ж я скажу, що ти винна,

Що слова йому тчеш голубі?

Він почув — і до нас завертає...

Глянь, пісок як тече золотий.

...................................................

Ой, нащо ж бо так рано світає,

І так рано збудив мене ти?

 

IV.

 

До розбитого корита

Тіні

Позбиралися сільских учительок

Замерзає юних мрій тремтіння…

Сиплеться і сиплеться пісок

Ось і ти між ними,

Моя юна,

Похилила личенько бліде…

Обірвав хтось разом усі струни,

І мовчить,

Мовчить, не грає день.

Ось і я в селі цим пригво ждений

І мій смуток, що не має дна…

Заробляю на шматок нужденний.

Ой, сьогодні, тіні, новина:

Можна сала й м'яса роздобути —

На світанку був такий концерт!

125

 

 

Хтось свиню колов мабуть-то

То ж на розшуки, тіні, тепер!

І красиво, й весело, й святково.

А в сільбуді ще й яке кіно.

Будуть гнуть іще щось, як підкови,

І, як м'яч, скакатиме воно.

Каравани ідуть,

Каравани —

Над розбитим коритом заснуть…

Що ж, як м'яса бува не дістану,

Отоді вже й до сну — не до сну.

 

V.

 

Оце так веселю своє горе,

Осідлавши його, мов коня.

І сьогодні ж таке, як учора,

Позавчора і завтра, й щодня.

Тільки думи мої —

Каравани —

У пустелі, в пісках — верблюди.

І хитаються тіні, як п'яні,

Досягають до мене сюди.

І тоді я далеко, далеко.

Чую, місто буяє, гримить,

Чую рух найдрібніших молекул —

І солодкий мій біль у ту мить.

Найдрібніші маленькі частинки

У просторі шукають орбіт,

І лунає їх схрещення дзвінко…

А яку ж я накреслив тобі?

Глухомань і безлунь.

І нікого.

126

 

 

Тільки тиша стоїть кам'яна.

Далі йти відмовляються ноги,

І немає пісням моїм дна.

Не шкодуй мене люба-

Нетреба.

Я навікі в селі вже загруз,

А тобі ще проясниться небо,

І гостинно відчиниться ВУЗ.

 

 

ПАВЗА

 

Вдарило серце на сполох!

… Нема.

Порожньо, німо навколо.

… Пітьма.

То листоноша, чи привид

Розтав?

Хто ж там одержав, щасливий,

… Листа

Дай прочитати хоч слово

Одне.

Хто ж тебе зловить,

Хто дожене?

Вдарило серце на сполох!

... Пітьма.

Порожньо, німо навколо —

... Нема.

127

 

 

ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ

 

 

***

 

Ні, не кажи мені з журбою,

Що паростки мороз приб'є.

Дивись, бездухий, над тобою

Пітьма сліпа вже розтає.

Ні, не кажи мені з журбою,

Що паростки мороз приб'є.

Дарма, що роси на світанку

Такі холодні, мов той лід,

Не буть морозу безустанку,

Дивися, схід уже поблід.

А сонце встане і пригріє

І розцвітуться паростки —

Привіт тобі, юнацька мріє

І потиск братньої руки!

А сонце встане і пригріє

І розцвітуться паростки.

128

 

 

***

 

Не приходь мадонить,

Я не Рафаель;

Серце вже не дзвонить

До понурих скель.

 

Вітер не лоскоче

Мрійного чола

І піднять не хоче

Теплого крила.

 

Серце сни мусонить

На піску пустель…

Не приходь мадонить —

Я не Рафаель.

 

 

***

 

Я пив сьогодні труйні вина

І колихав соняшники…

Гей, буде нічка горобина, —

Казали сонячні струмки.

 

І спалахне від блискавиці,

Одвічний сон покине ніч,

І залунають громи-криці,

Розхриста груди чорна ніч

 

Тоді прийду ногами втоми

Ізнов під ті соняшники,

Щоб відчувати серцем громи

І блиск всесильної руки…

129

 

***

 

«... і довелося знов мені

На старість з віршами ховатись».

Т. Шевченко.

 

 

Не минула й мене доля

З віршами ховатись,

Довелось за них доволі

У тюрмі валятись…

А де їх справді не було?

Були вони, мої любі,

І у сіні, в бур'яні,

Приймала груша у дупло

І гостювали аж на дубі…

Не раз траплялося мені

Над ними плакать, як тепер.

Оце я зовсім хворий плачу,

Що світу божого не бачу,

Неначе хто з сім'ї умер.

 

 

 

***

 

Доволі слів, зітхань

І дорікань — догани.

Нащо ятрить

Глибокі в серці рани?

Найбільша помста — не помстить.

130

 

 

КАЗКА

 

Розгойдались хвилі плачучі колиски,

Заскрипіли верби, звісилось гілля;

Розірвали небо блискавиці, блиски,

Розгулявсь на небі громовий Ілля.

 

Застогнав від болю, дикого хитання

Вічно таємничий загадковий ліс

Лісовик гукає відьму до кохання,

Водяник аж чхає, промиває ніс

 

Виплили русалки, заплітають коси,

Засівають густо камінь-самоцвіт;

На траву упали золотаві роси,

На жита злітає сонячний привіт.

 

А Ілля щодуху поганяє коні,

Силу всю нечисту в пекло заганя...

Лісовик вже держить відьму на припоні,

Цілувати відьму буде вже щодня.

 

 

***

 

Пишу іще, а швидко, знаю,

В руці не вдержу вже пера,

І більш уже не заспіваю

Я для загального добра.

А що ж зробив я? Все на слові,

Що я балакать деяк міг,

Я побратимом був орлові,

Ярма ж і власного не зтіг.

131

 

 

БРАТОВІ МИХАЙЛУ

 

Щодня коню чесали гриву,

Казали: «Скоро вже везти»,

І усміхались лиця криво,

Як струн торкався ніжно ти.

А ти сидів такий змарнілий,

І все одно було коли.

І струни ніжно так бриніли —

Вінок акордо-сліз плели.

То син, здавалося, конає

І хмільно в'ється до людей,

А мати стала і не знає

І тільки тисне до грудей.

Щодня коню чесали гриву,

І все не вірилось… Повіз.

І кинув ніжно в пустку сиву

Вінок «нема» акордо-сліз.

 

 

 

ЗА БРАМОЮ

 

Брязнули ключі, і зачинилась брама.

Перегукнулись вартові-сичі.

Далеко відгукнулись німими голосами

ключі,

І зачинилась брама.

Мовчи. Мовчи. Не руш спокою.

Як тихо! Тишу чуєш ти?

Ідуть. Ключі Покинь цигарку,

не світи.

За мною й за тобою…

132

 

РОЗСТАННЯ

 

Снігом сніжно засніжило,

Снігом сніжно обложило…

Чорні стріхи чорних хат

Обіймає вітер-сват.

Надобраніч, чорна хато,

Надобраніч, діти мрій,

Відлітає вітер-тато

Пити сонце у вирій.

Наостаннє, кумо-зимо,

Тобі коси я чешу…

Ну, прощай, востаннє! Німо —

Тут востаннє порошу.

Снігом сніжно засніжило,

Снігом сніжно обложило.

Стріхи чорні — чорних хат

Обіймає вітер-сват.

 

 

 

КРАПЛЯ

 

Крапля у мене на шибці зосталась,

Наче сльозина на бліднім лиці;

З неба, із хмари вона одірвалась,

Її хтось не вдержав в незримій руці.

 

Крапля покинута, крапля забута,

О, геть же ти з шибки моєї мерщій!

Ти мені згадуєш рабськії пута,

Будиш ти безліч розбитих надій.

133

 

 

***

 

Прорізав тишу дзвін церковний.

Пливе кудись срібляний згук,

Німого жалю й смутку повний,

Народних тяжких давніх мук.

І наче сльози, тії згуки

У небі волі просять їм.

У дзвони сховані їх муки,

І не зостався дзвін німим.

Він розбудив і небо синє,

Збудив богиню там якусь

І до землі, до людства лине,

Назад, осяяний чомусь…

 ………………………………………..

Прорізав тишу дзвін ґвалтовний

І інші згуки попливли,

За ними шлях народу повний…

В серцях ті звуки ожили.

І ніч де ділась темна, темна,

І рапом з неба світ упав…

У нім краса була надземна,

її народ в серцях вітав…

І на коліна впали люди…

Благослови на смертний бій!

Благословляю… Воля буде…

Воскреснеш ти, народе мій!

134

 

 

ПОВІЯ

 

Фальшовані уста,

Слова — сичі.

Коса густа,

Що скинеться вночі,

І очі кам'яні

— Товаришу!

Постій!

Дозвольте прикурить!

Това-а…

Холодне світло ліхтарів

І по коліна сніг.

Цигарка не горить…

До мокрих ніг

Вигнанець пес прибіг

І лащиться.

І до грудей вона

Притисла пса.

Погрійся, на…

З дрижачих рук

Коса

І жовтий капелюх

Упали

В сніг

На брук.

135

 

 

М.І. ФЕСЕНКОВІ

 

На поле осінь виїжджає…

Ступають тихо по стерні

Булані коні Наші дні

В дорогу тужну виряджає.

 

А понад рідними ланами

Летять у вирій журавлі...

Припала осінь до землі

І дзвонить листям поза нами.

 

А ми шукать нової грані

В таємну далечінь ідем,

Щоб засіяти сяйним днем,

Або сконати спозарані.

 

 

***

 

Тісніше, щільніше один до другого,

Огнем хай єдиним палають серця,

Розбуркаєм вкупі ми брата сліпого,

У справу єдину розбудим серця.

 

Хай ворог лютує, сміється над нами,

Хай морить нас голод і болість тяжка —

Та вірними краю ми будем синами,

Не стомиться в праці крицева рука!

 

Без жаху поляжмо за правду святую,

Вартуймо ворожі ми заходи всі,

Прийде бо сконання на долю цю злую,

І їм милосердя не буде в грисi!

136

 

 

ВІНОК

 

Тобі із рожевих троянд я сплітаю

Вінок, що не в'яне, що вічно живий, —

Троянди ті в серці я в себе зріваю —

Бери ж, не вагайся, вінок чарівний.

 

Він осьде, в рядках моїх. Бачиш його?

Як промінь кохання ось сяє над ним!

Чи бачиш троянди ти серця мого

У сяєві тім чарівнім?

 

Хай я умру чи загину в неволі,

Вінок не зів'яне в моїй боротьбі,

Коли ж ти забудеш мене мимоволі,

Про мене на згадку він буде тобі.

 

 

***

 

Плачуть згуки у роялі,

Плач вмирає у тиші

Будить в серці мої жалі,

Будить спомини душі.

Стих рояль. А журні згуки

Понеслись у чорні далі,

І збудивши в серці муки,

Роз'ятривши давні жалі,

Рій за роєм понеслися

В далечінь таємну мрії

І сплелися, обнялися

Тихі й ясні, мов живії…

137

 

 

Я.А. ОЛІЙНИКУ

(дядьку від небожа)

 

Ти співати почав

В тяжкий час,

Коли нас

Ворог лютий сконав…

Ти співати почав

В тяжкий час.

Так співай же і вір,

Що ще прийде весна,

І недоля сумна

Ще сконає, як звір...

Так співай же і вір,

Що ще прийде весна…

Ти про волю співай,

І хай пісня твоя

У серцях забуя.

Ще надіями грай!

Ти про волю співай —

Підтягну тобі й я.

 

 

***

 

Ридав рояль, тужила скрипка.

Плелись вінки юнацьких мрій.

В саду обідраная липка

Розметеорених надій.

 

Здіймали крильця, вилітали,

Летіли бучно в сурмо-хор.

І з сміхом липку обдирали;

Котивсь далекий метеор.

138

 

 

***

 

Знов радозаісний б'ється сміх,

І низка вирваних утіх

В крові купається…

А небо бачить і мовчить,

Й землі не хоче запалить,

А все всміхається.

І кров забитих висиха,

Усмокче знов її суха

Земля з жадобою.

І так забута нами знов

Батьками лита за нас кров.

Давно з оздобою

Бона оспівана в піснях…

Та от та кров, та от той жах —

Знов юда-брат іде шукать,

Свого учителя продать.

 

 

В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ СЕСТРІ ЛIПI

 

Стережіться! Вже сідаю!

Відчиніть ворота вмент.

Гей там!.. Діду!

                   Їду!..

Рими — коні

на припоні

Бач, забились,

залудились

вже давно.

Рознесуть тепер ущент —

Н-но!

139

 

 

Гей, щодуху!

Грому, руху!

Поспішайте,

долітайте

Легше пуху;

Понад дахом

чорним птахом

бийте рими

Чарівними

голосами

На розлоги —

перелоги,

На розгони,

наче дзвони.

Над лісами, над полями

розвертайте

Довгі крила,

буде діла,

завертайте —

Гей до лісу

за завісу

із ряднини,

Найменини

гей на хрипи,

гей до Ліпи,

Буровієм,

буроломом,

Змієм,

громом.

Шануватись,

милуватись,

140

 

 

Ліки, ріки

З безголов'я

На здоров'я,

На всі віки

Ліпі

Тпру!

 

 

ГОДІ!

 

Годі нісенітниць

І збитниць —

Дівчат.

Град

Постигле жито

Б'є…

Гине Троя…

Зброя

Є?

Годі сидіти коло матері,

Коли у кратері

Вулкана

Вогні!

Ні!

Геть, кохана!

Не заважай мені.

Гей, друже, брат!

Град

Постигле жито

Б'є...

Гине Троя...

Зброя

Є?

141

 

 

ГОРЕ ПОЕТА

 

Зшиток товстющий, прездоровий

Я написав чудових віршів,

Я був поет не леєстровий,

Але писав куди не гірше.

Я був... Я був... та що казати,

Куди Олесь, Тичина... всі!

Я богом мав Парнасу стати,

І вам спадати у росі

Писав я дні, писав я ночі...

О, вірші, вірші, безталанні!

Нащо, нащо ж я маю очі?

Що наробили ви... погані?

Прокляті миші вірші з'їли...

Чудові вірші всі... дотла...

О, як, о як ви, кляті, сміли,

Що мушу вам зробить зо зла?..

Дивлюсь на вірші і ридаю,

І зсох, змарнів, увесь тремчу,

І всіх поетів проклинаю,

І музу зву свою в плачу.

О, музо, музо! Ще вернися,

Прийди мені допомогти!

Як Немезіда заявися

Мишей проклятих ізвести.

 

 

***

 

Гомін, громи, блискавиці,

Іскри, полум'я, пожар!

Місяченько блідолиций

Визирає з-поза хмар.

142

 

 

Скрізь у небі вибухає.

Хто це в хмари б'є з гармат?

Хтось сміється, хтось зітхає,

І замислився Сократ.

Довго думає. А що то?

Що за громи на землі?

У душі його гризота,

Рясно зморщок на чолі.

На світанку, буйно, скоро

Сіють зоряні дощі

Клени хтось труснув суворо,

І посипались хрущі.

Гомін, громи, блискавиці,

Іскри, полум'я, пожар!

Місяченько ж блідолиций

Визирає з-поза хмар.

 

 

В.Т.

 

Без свічок у церкві

Ми стояли рядом,

Не молились Богу

Серце і уста.

Нас кадили збоку

Свічки своїм чадом,

Чули, як читав піп:

«Повели Христа».

Я дививсь на тебе

І в очах щось рідне

Близьке своїй долі

Сховане знайшов,

Я журивсь, що скоро

143

 

 

Ця краса поблідне,

Що спочине серце,

Захолоне кров.

Догорить, як свічка,

Молодість і сила,

Прийде смерть обрізать

Кучері й косу

Підем чи не разом,

Серце, у могилу —

Дай же надивитись

На твою красу.

 

 

***

 

Мовчи! Облиш пісні кохання

И своєї пельки напихання,

Дивися серцем, що то там?

Під плач і сльози, і зітхання,

Чи чуєш смерті реготання

В танку голоднім над життям?

В танку під музику там дзвони,

З'єднали в купу сміх і стони

І наче злії брат з сестрою

Холера й тиф, де люди є,

Хто більш подужає, той б'є,

А потім плаче над труною…

Зніми туман з своїх очей,

Он в матерів тече з грудей

Дитині кров... О, вір очам!

Кривавий сміх і плач, і стони,

Це голод дзвонить гучно в дзвони.

Он, чуєш? Хліба просять там!

144

 

 

***

 

Тихше, вітре, май крилами,

Квітку волі не зламай,

Там в гаю між деревами

Краще солодко дрімай.

Будьте, зорі, на сторожі,

Не зірвали б квітку ту,

Всі щоб заходи ворожі

Обминули сироту.

Гетьте з неба, чорні хмари,

Ось кружляє Воля мрій...

Хай минуться муки й свари,

Хай затихне буровій.

Тихше, серце, бий об груди,

Щастя сяде, то мовчи,

Бо почують злії люди

І злякають кричучи.

 

 

***

 

Хочу розхмарить

Чоло

З тавром нудьги,

Ае дрібниця, спокуса, гідливість і зло —

Тротуарить.

Хочу жаги…

Хто ж не дає?

Хто ж не дасть?

Фаустить серце моє...

Зась!

145

 

 

НА МОГИЛІ КУЛІША

 

Схиливсь, струхлявів хрест, і будяками

Борця могила заросла. Та на кленах

Обчухрано гілля... А ми з квітками,

А ми з вінком ще недоплетеним в руках.

 

Ми дома не сплели. Гілля тернове

Так колюче нести... У наших він серцях!

А на квітках тріпоче його слово,

Борця і страдника за світлий людський шлях.

 

І всі рядком ми стали під кленами

Такі поважні враз, з журбою всі в очах…

І граємось пахучими квітками —

Ми сплетемо вінок! Квітки ще є в руках.

 

 

***

 

Наостаннє руку! Потяг від'їжджа.

(В нашому вагоні прожили ми день)

Дай востаннє руку, рідна і чужа,

Доточи рукою рейкових пісень.

 

Капелюшка синя, ще єдиний мент —

І розлучить глузно нас он семафор…

— Я вже відіграла — це дивертисмент —

Покотивсь далеко сяйний метеор.

146

 

 

2 ВЕРЕСНЯ

 

Пріч, лукаві, нам не треба

Ваших теплих, чуйних слів,

Ще горить вогонь до неба —

О ні, ні! Не спопелів.

Не шкодуйте, що зморились

Наші браття і батьки —

Бо зморились — не скорились

І не сіли на пеньки.

Пріч, лукаві, ви забули,

Що свободи ріг заграв,

Що юнацтво стрепенулось,

Що іде, тече до лав?

Місце зморених за нами,

Непоборних ми сини,

Будем битись з ворогами,

Ми — життя, похід весни.

 

 

ЇХ РОЗСТРІЛЯЛИ

 

Їх розстріляли на толоці

Чубатих двох якихсь братів.

Один лежав на правім боці,

Другий дивитися хотів

На ясне сонце. І він бачив,

І сонце грало в скло-очах,

І прапор їхній тут маячив

Надвоє подраний в ногах.

Ніхто не знав, кого забили,

Байдуже паслась череда:

Лиш вороннє і налетіло,

Травицю вітер лиш гойдав.

147

 

 

І крові тихо напувались

Братів нечесані чуби…

Вгорі ж на глум їм цілувались

Два білосніжні голуби.

 

 

***

 

В тебе усміх — таємниця,

Ластівчана вість.

Сон, здається, сниться…

Усміх — рідкий гість.

 

Полоскоче і тікає,

Кличе навздогін,

Струни ніжно так торкає

У серденьку він.

 

Каже усміх все забути,

Ласки обіця…

Хоче мов обути

Босого співця.

 

 

СИНЯ БЛУЗА

 

Вам до лиця ця синя блуза,

Ах до лиця — повірте — так

За ваші ноги чорногуза

Чорвоноустий сію мак.

 

За ваші очі, за futuro

Настою кінського щавлю,

148

 

 

І не скривлюся я похмуро,

Як буду пить, бо я — люблю!

 

Я буду пить не валер'янку,

Як ви порадите — ні, ні —

Кислощавельну чашу — бранку

Ця синя блуза дасть мені.

 

 

ДІВЧИНІ

 

Дайте почитати Гео Шкурупія,

Дайте почитати книжечку мені

(Душа моя капіє

В ліричному багні

Минулого).

До серця чулого

Звертаюсь:

Дайте!

(сподіваюсь)

Хочу розшкурупить я футурне Гео,

Хочу я впурхнути до футурних вод,

Зиркнути, пити Нео —

Футуро і завод...

До серця чулого

Звертаюсь:

Дайте!

(Сподіваюсь).

 

 

В ТИХИХ ЗАТІНКАХ

 

В тихих загінках не тихо,

В тихих загінках пурга...

149

 

 

Чули, чули? На березі

Там повісилась нудьга.

В тихих загінках не сумно,

В тихих загінках бенкет —

Музу, музу там безумно

Б'є розлючений поет.

В тихих затінках — не мрійно,

В тихих затінках танок —

Сіпа, сіпа там за коси

Матір сивую синок.

В тихих затінках не втома,

В тихих затінках пурга, —

На березі невідома

Там повісилась нудьга.

 

 

***

 

Грім ударив! Блискавиця

Небо вперезала,

І сумна моя черниця,

Безутішна, мов вдовиця, —

Муза зо сну встала.

Грім ударив! І кайдани

З брязком покотились,

З плеч упали торби драні,

І сльозами давні рани

Немиті обмились.

Грім ударив! Уже ллється

Дощ. І гуде.

Блискавиця в небі в'ється,

Наче сонечко, сміється

Музи личенько бліде.

150

 

 

***

 

В залисті нічого. Листя. Восени

Пошепчу під шелест і пожовкну сам.

Ах, хіба ви мали тоскність сатани,

Чи були весною рівні ви богам?

 

В час напівзахідний тінню на лани

Простягнуся, ляжу. Ох, і обійму ж!

Ах, хіба ви знали стиски сатани,

Чи себе дивились в дзеркалі калюж?

 

В полі поховаю відгуки весни,

Упаду на стерню. Зойкну і засну.

Ах, хіба ви чули зойки сатани,

Як ховала осінь дівчину-весну?

 

 

***

 

Ранком в кузні заклепало:

... Волі вічний дух не вмре! —

Ще насталить ржаве рало

Мій народ і пооре

Рідні землі, перелоги!..

Ще степи зазеленіють,

Вільно тирса зашумить...

В кузні іскри пломеніють,

В кузню вітер стугонить... —

Куйся, пісне перемоги!

151

 

 

ЗМІСТ

 

Любов упродовж десятиріччя	3
Олег Олійник
Цвейґова людина	11
Стежка	12
Комплексує весна поза школою	12
Похилий день іде на страту	13
Ще жита зелені по коліна	14
Панель	15
Старий пеньок, вгорі — доріжка	16
Проліски (казка-поема)	17
З авто	19
Написав і закреслив	20
Береза	21
Розгублені слова	22
Стара, як світ, кохання пісня	23
Вуркаган	24
Дійти б до води, а тоді хоч бігом	25
Дощу, чуєш, хмаро?	26
Зима доживала останні вже дні.	27
Гіркий сміх	28
Акро-дні	30
Тарас	31
Одгриміли гармати у полі	33
Лист	34
Золоті берези і зелені сосни	37
Зима. Сільбуд. Жіночі збори	37
Нічний візник жене коня ускач	39
Спрага	39
Акропоеза	41

 

152

 

 

Делегатці з Робосу	42
Порадникам моїм	43
Співай, печаль	44
До підшефної школи сільської	45
Бубновим тузом дірка в дверях	46
І другий день іде байдужо	47
Згасає день за ґратами	47
Немає ліків моїй рані	49
Ударив перший грім	49
Перед картиною «Арфянка на леві»	50
З дороги у невідоме	51
Нема тебе — і тихо, листоношо	54
На бульварах молодь	55
Сувої полотна	58
Гудуть, летять аероплани	59
Сьогодні в мене гості дальні	59
Немає чутки з моря	60
Це тільки тіло тихе і байдуже	61
Із циклу «Метелиця»	63
Вірі Котух — Любочці	63
Метелиця	64
Росяно	65
Амурова декада	66
Тінь	66
Лист	67
Шлюб шумів	70
На роковини	71
Лежить на возі дуб	72
Маска	73
Уже ранок. Бачиш, ранок	75
Несказаний сказ	76

 

153

 

 

К.Б. (Давній спомин)	79
Я не догнав тебе	80
Поемне	81
Вона зараз іде в семирічку	85
Тобі й про тебе моє слово	86
Вам (ви не дивуйтесь) розцвітають вишні	87
Здорова будь, ромашко	88
Із циклу «Отава»	89
Ніхто не проводив мене в новобранці	89
І знову муштра	90
У вас там досі вже морози	90
З лазарету	91
Учням	91
Санітарові	92
Хочу метелиці! Хочу хуртовин!	93
Вартовий	93
Фрагменти	94
Перед новим роком	97
Ліхтарі	98
Ах, сьогодні у сні мені парк шелестів	100
Дорогою	101
Із циклу «Включаю серце тобі в груди»	102
Повінь! Повінь! Гей на човен	102
Каскад	103
Сьогодні Великдень у мене	103
Матері й сестрі	105
Вовчі ягоди	108
Сьогодні день безногий         -	114
Noli me tangere	115
Упевнено, плавно летить бомбовіз	116

 

154

 

 

Довгочубий Ікс — герой	117
Чого ти знов у сні з'явилась	118
Льон	119
Ще вранці був такий веселий	120
Пісні бездонні	121
Павза	126
Із ранніх поезій	127
Ні, не кажи мені з журбою	127
Не приходь мадонить	128
Я пив сьогодні труйні вина	128
Не минула й мене доля	129
Доволі слів, зітхань	129
Казка	130
Пишу іще, а швидко, знаю	130
Братові Михайлу	131
За брамою	131
Розстання	132
Крапля	132
Прорізав тишу дзвін церковний	133
Повія	134
М.Л. Фесенкові	135
Тісніше, щільніше один до другого	135
Вінок	136
Плачуть згуки у роялі	137
Я. А. Олійнику	137
Ридав рояль, тужила скрипка	138
Знов радозлісний б'ється сміх	138
В день народження сестрі Ліпі	140
Годі!	141
Горе поета	141
Гомін, громи, блискавиці	146

 

155

 

 

В.Т.	142
Мовчи! Облиш пісні кохання	143
Тихше, вітре, май крилами	144
Хочу розхмарить чоло	144
На могилі Куліша	145
Наостаннє руку	145
2 вересня	146
Їх розстріляли	146
В тебе усміх — таєллниця	147
Синя блуза	147
Дівчині	148
В тихих затінках	148
Грім ударив	149
В залисті нічого	150
Ранком в кузні заклепало	150
Зміст	151

 

 

 

 

 

 

А. Олійник

Амурова декада

 

 

 

 

Макет, обложка — А.В. Браницкий

 

Подписано в печать 15.09.98

Формат 70x100/32. Печ-листов 5 + вкладка 0,25

Бумага офсетная. Печать офсетная.

Тираж 1000 зкз. Заказ № 502.

 

Отпечатано:

обложка и вкладка — в типографии издательства «Тровант»

142092, Московская обл., г. Троицк, м-н «В», д. 39;

текст — с оригинал-макета издательства «Тровант»

в ППП «Типография «Наука» РАН

121099, Москва, Г-99, Шубинский пер, 6.

 

---

Повертатись до головної сторiнки       

© Romario. 2010    rameo@ngs.ru